Для домашнього огнища - Франко Іван

Дві пари чорних блискучих дитинячих очей, наполовину цікавих, а наполовину зачудуваних, вдивляються в нього. Ті очі роз'яснюють і оживляють два дитячі личка, кругленькі, рум'яні, чудово хороші. Хвилю стоїть загальна мовчанка. Дитячі сердечка б'ються живо-живо, прочуваючи, що тут робиться щось незвичайне. Мати одним закоханим поглядом обіймає батька й дітей, а батько... Слова завмерли у нього на устах, духу в грудях не стало, а коли вкінці отямився, коли вхопив обоє дітей у свої обійми, коли їх цілував, і пестив, і обливав слізьми, то одно тільки слово міг вимовити і раз у раз повторяв те слово, оскільки лиш йому вистарчало часу між обіймами і поцілуями:

— Бачиш! Бачиш! Бачиш!

— Діти, адже се ваш татко! Бачите його? — крикнула мати.

Коли нарешті капітан випустив хлопчика зі своїх обіймів, сей станув перед ним і, вдивляючися в нього, промовив поважно:

— Так се ти наш тато?

— Ах ти, невірний Томку! — скрикнув капітан. — А се по-якому? Не віриш мені? Чи маю тобі се доказувати?

— А чого ж ти плакав? — питав Михась. Капітан розсміявся.

— А того, — відповів, — що, прийшовши додому, я не застав ані тебе, ані отсеї панночки.

— То ти за нами плакав? — запитала Цеся, що й оченят своїх не зводила з батька, сидячи у нього на колінах, і ось-ось готова була заплакати.

— Ми були би тебе дожидали, — розсудливо мовив Михась. — Учитель був би мене пустив зі школи, якби я був знав, що ти приїдеш.

— Як же се? То ти не знав, що я маю приїхати?

— Знав.

— О, ми давно знали, — підхопила Цеся. — Мама день у день говорила нам про тебе.

— Ходи, покажемо тобі в нашім покоїку табличку, що на ній ми вичислювали, кілько ще днів лишається до твойого приїзду, — додав Михась.

— Та ось тітка Юля збаламутила нас.

— Я се знав, що вона нас одурить. І так се напевне говорила, що татко аж уночі приїде! Недобра та тітка Юля!

— Що се за тітка? — спитав зачудувавий капітан.

— Адже ж ти бачив її перед хвилею, — промовила Анеля.

— Ага, тота — твоя приятелька! Значить, вона часто буває в нашім домі?

— О, день у день! — підхопила Цеся. — Чекай, покажемо тобі, яких нам забавок понадаровувала. Мені прекрасну ляльку.

— А мені найбільше кармельків дає, — сказав Михась, — але я її не люблю.

— Чому? — поважно запитав капітан.

— Бо все мені щось такого наговорить, а потім покажеться, що се неправда.

— Ну, чекай, ми її покараємо! Як вона сміє тебе дурити! — мовив батько з комічною повагою.

І почалася розмова — ота люба, весела, розкішна гутірка в родиннім кружку, розмова ні про що, а притім займаюча, свіжа для духу і серця, розмова, при котрій мозок спочиває, нерви дізнають лагідних, приємних зворушень, око впивається видом любих лиць, підхапує кожду зміну виразу, найдрібніший рух коханих істот, а душа в кождій дрібниці знаходить нове таємне джерело розкоші.

Нараз капітан схопився на рівні ноги і, своїм звичаєм перескакуючи з веселого тону в страшенно розпучливий, скрикнув:

— Пропав я! Нещасливий! Уже по мені! Вже мене нема! Діти аж поблідли з переляку. Михась ухопив батька за руку, немов хотів захистити його від якоїсь грізної небезпеки.

— Що тобі таке? — запитали всі разом.

— Я забув про найважнішу річ! — лементував капітан.

— Про яку?

— Адже ж я для вас із Боснії попривозив усякі подарунки.

— А де ж вони? — запитала Цеся.

— В саквояжі.

— А де саквояж?

— У Грицька.

— Се що за Грицько?

— Мій вояк. Мій слуга.

— А де ж він?

— Отож власне сього не знаю. Певно, десь пропав, утік, дезертував і саквояж узяв із собою.

Цеся заломала рученята з розпуки, але Михась, усе ще держачи батька за руку, вдивлювався пильно в його лице, бажаючи зміркувати, чи він жартує, чи направду се мовить.

— Се не може бути! — сказав вкінці рішуче і, пустивши батькові руку, побіг до передпокою. Не минула й хвилина, а з передпокою роздався його радісний окрик:

— Є саквояж, є!

І, показуючи голову крізь відхилені двері, сміючися сердечно, він кричав до батька:

— А бачиш! Є саквояж! І пощо було нас лякати?

— А Грицько є? — питав капітан.

— Грицька нема.

— Як-то нема? Шукай добре, він там десь мусить бути коло саквояжа.

Привикши до послуху і не бачачи жартливого відтінку на батьковім лиці, хлопчик цофнувся від дверей і щез у передпокої. Всіх очі з напруженням, повним таємної веселості, обернулися до дверей. По хвилі показався Михась розчарований, з докором позираючи на батька.

— Пощо жартуєш? — мовив. — А от Грицька нема.

— Нема? Ну, а як ти думаєш, де він може бути? Михась думав, та нічого не міг видумати.

— Ну, чекай, стрібуємо його покликати. — І, вийшовши до передпокою, капітан, вихилившися крізь двері, кликнув могучим голосом:

— Грицьку!

В тій хвилі дався чути якийсь лускіт і стук важких кроків, і, заким діти здужали отямитися, показалася в дверях здоровенна, по-військовому вбрана фігура Грицькова.

— Мельдую покірно, пане капітане, що я є.

— А де ж ти був?

— Мельдую покірно, в кухні.

— А що робив?

— Мельдую покірно...

— Не мельдуй, говори попросту! Що робив?

— Насамперед сидів на лавці, потім приніс води, потім урубав полін, потім... потім сидів на лавці.

— А хто велів тобі се робити?

— Там така Мариня є, пане капітане. Дуже остра шаржа. Ще остріша, ніж пан фірер Фухтіг.

Пані Анеля приснула сміхом, чуючи ті слова, та капітан з найповажнішим у світі лицем екзаменував Грицька далі:

— Значить, недобра особа?

— Як оса.

— А горівку пив?

— Пив, пане капітане.

— А чим закусив?

— Хлібом і смаженою ковбасою.

— А хто тобі се дав?

— Та вона... та сама Мариня.

— То мусить бути добра особа?

— Як рідна мати, пане капітане!

— А ти сварився з нею?

— Сварив, пане капітане.

— А перепросився вже?

— Вже, пане капітане.

— Ну, йди ж тепер і запитай її, чи швидко буде обід, бо ми вже голодні.

— Слухам, пане капітане!

І, салютуючи, Грицько по-військовому зробив півоборот наліво. Та, заким іще рушив до кухні, відчинилися супротилежні двері салоника і показалася в них Мариня, просячи панство на обід. Грицько обернувся, плюнув і, мурмочучи: "Се дідько, не дівчина!", пішов до кухні.

III

Обід був скромний, а проте протягся досить довго. Хоча капітан з дороги приніс досить заострений апетит, та тепер їсти не міг. Ситий був своїм щастям, тою теплою, погідною, тихою і такою оживленою родинною атмосферою, про котру марив там, на гірських бівуаках, серед босняцьких скал, у сльотах, і спеках, і невигодах табірного життя і пізніше в монотонній і сто разів скучнішій гарнізонові службі. Те щастя, далеке й бажане, видавалось йому тепер сто разів любішим, сто разів чарівнішим, ніж його мрії. Лиця, постаті, голоси, слова дітей завершили той могучий чар. Від'їжджаючи, він покинув їх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам багато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глибині душі навіть рад був подекуди, що може вирватися з тої "дитинярні", як звав своє помешкання. І в мріях його діти не грали видної ролі, блукали десь мов бліді тіні; він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив їх так, як любиться живі, близькі серцю істоти. А тепер! Сам вид тих двох істот, у котрих він чув частинку себе, всього себе — тої гнучкої дівчинки з голубими очима і попелястим шовковим волоссям, що в її лиці він пізнавав свої власні риси, та без порівняння ніжніші, благородніші, що кождий її рух наповнював його мимовільним подивом,— вид того хлопчика, так непохожого на сестру, а так дивно подібного до матері, з виразом енергії на круглім лиці і на устах, резолютного і бистрого в рухах і з деяким відтінком дитинячого юмору в словах, — той вид спинював йому віддих у грудях, наповняв його ненастанним восхитом. Сей восхит іще вбільшав його любов і пошану для жінки, для тої женщини, не тільки чарівно вродливої, але також залізного, неподатливого характеру та високої інтелігенції, що, полишена сама, з невеличкої половини його пенсії, яку міг їй посилати місячно, зуміла вижити, вдержати дім і так славно виховати дітей. Що були добре виховані, розумно, свобідно, без неволення їх дитинячої вдачі, що на розвиток їх інтелігенції, їх характеру і їх тіла змалку пильно вважала, се видно було з кождого їх руху, з кождого слова.

Всі ті спостереження, почуття і уваги куйовдилися в капітановій голові, майже пригнітаючи його ум і тільки постепенно, по черзі доходили до повної його свідомості. А проте він чув себе незвичайно підохоченим і оживленим. Розмовляв, жартував, розповідав і уривав, сміявсь і їв, і очей не зводив із жінки й дітей. Бачилось, що в тій хвилині він хотів скупити в собі й пережити все те, що занедбав за так довгі роки.

Аж по обіді почув деяку втому. Природа почала допоминатися свойого права, перенатужені нерви почали відмовляти послуху, бажали спочинку.

— Хочеш лягти, Антосю? Заснеш на чверть годинки? — спитала жінка.

— О, ще чого не стало! Ти по чім таке думаєш?

— Бачу по тобі, що ти втомлений. Іди, я тобі покладу подушку на софі.

— Та я ж не хочу! Щоти думаєш? Чи ж я засну тепер?— боронився капітан, котрому якось соромно було лягати й спати в таку хвилю.

— Заснеш, заснеш! — говорила лагідно та енергічно Анеля. — Ти втомлений. Ходи! Зрештою, що тут з тобою балакати? Тут моя команда і я наказую. Allons*, марш!

— Га, коли вища інстанція так каже, то годі! — сказав капітан і, поцілувавши дітей в чоло, а жінку в обі руці, пішов за нею до покою, де вже його ждала вигідна софка, вкрита білим простиралом, з подушкою в головах.

— Не роби церемоній, дитино! — сказала жінка. — Ляж і спи. Я позамикаю, щоби тут ніхто тобі не перешкоджав. А якби тобі було чого треба, то задзвони.

І вийшла, гарна, легка, як сонний привид, а її слова були такі спокійні, свідчили про таку гармонію її душі, що самі одні впливали освіжаюче і вспокоююче на все її окруження.

Капітан іще стояв, слідячи очима за її постаттю, а коли щезла, зложив руки, як до молитви, і промовив:

— Боже! Чим я заслужив собі на те, що ти посилаєш мені стілько щастя? Я, правда, терпів немало в своїм житті, та інші терплять іще далеко більше. Терпіння не заслуга... Га, та видно, що й щастя так само не по заслугам міриться...

От так філософуючи, він зняв військову блузу і ляг горілиць на софі. Ах, як приємно! Якийсь супокій обняв його, розкіш наповнила його душу. Він зажмурив очі і трохи лежав так, розкошуючись тим станом напівсонним, при котрому, проте, огник свідомості не гас, а тільки раз ясніше, а раз слабше освічував усе навкруги.