Для домашнього огнища - Франко Іван
А по хвилі додала: — Такий молодий, гарний, маючий чоловік, такого знатного роду, такий здоров, сильний — і що там йому сталося? Чи хорував?
— Отож-то, власне, що ні. Застрілився.
— А! Може, з любові?
— Сумніваюся дуже. Послухай, нехай тобі розповім про нашу остатню стрічу. Се заразом вияснить тобі, для чого я запитав тебе, яка се історія була між ним і тобою.
Анеля похилила голову над роботою і слухала спокійно, її груди хвилювали мірно, може, трохи сильніше, ніж звичайно, але, безперечно, се був наслідок недавнього нервового припадку.
— Не треба тобі оповідати, який чоловік був барон, — мовив капітан. — Золотий хлопець, але в практичнім житті ні до чого. Розпещений матір'ю, привиклий від дитини заспокоювати всі свої капризи, а при тім обік шаленої упертості в дрібницях він не мав ані крихти мужеської твердості і характеру в найважніших справах. Хто тілько перший раз його пізнав, мусив його полюбити, але кождий, хто пізнав його ближче, мусив від нього відвернутися.
Анеля меланхолійно похитала головою на знак, що вповні згоджується з тим осудом.
— В часі, коли задля якихсь дисциплінарних провин його перенесли з Відня до Львова, мати його вже не жила. Говорять, що вмерла з гризоти задля його гулящого і розпусного життя. Його маєток, колись дуже великий, був майже зруйнований. Правда, ще й тоді при ощаднім житті і поряднім господарюванні можна було урятувати з нього дуже показну фортуну, якої нам і нашим дітям дай боже хоч половину. До полковника нашого полку і до цілого офіцерського корпусу разом з його перенесенням до нас прийшло з Відня остереження і просьба, щоби ми опікувалися молодим чоловіком, не допускали його марнувати решту батьківщини, здоров'я і честі, але, втягаючи його до сімейних кругів, старалися розбудити в нім охоту до спокійного, правильного життя, посвяченого праці і сповнюванню обов'язків. Знаєш сама, що ми робили все, на що тілько була наша змога.
— Не дуже вам за се був вдячний, — докинула мимоходом Анеля з відтінком гіркості в голосі.
— Ну, про його вдячність нам було байдуже. Головно ходило нам о результат. І ми могли похвалитися, що наслідки були такі добрі, яких ніхто й не надіявся. По році нашого менторства над ним хлопчисько поправився так, що майже годі було його пізнати, а й маєткові справи пішли далеко ліпше. Від його сім'ї одержали ми офіціальну подяку. Потім наш полк відкомендовано до Боснії, а барона приділено до іншого полку, що лишився тут. Що з ним тут дальше діялося, про се не маю ніякого виображення.
— Я те тілько знаю, скілько тобі розповіла, — мовила Анеля якимсь приглушеним, беззвучним голосом, не підводячи лиця від своєї роботи.
— Рік тому назад був я на якийсь час відкомендований в службових справах до Мостару. Був зимовий вечір, коли по довшій аудієнції у свого шефа я вертав на свою квартиру. Проходячи перед густо освітленим шинком, я зупинився на хвилю, почувши всередині крик, прокляття, стук ламаних меблів і брязкіт скла. Втім, раптом відчинилися двері і вилетів чоловік в офіцерськім мундурі, але без шаблі і без чако. Вилетів, сильно випхнутий кільканадцятьма руками, що зараз потім щезли і замкнули двері за собою. Сей чоловік був смертельно п'яний і був би неохибно впав у глибоке вуличне болото, коли б я не був спіймав його в свої обійми і не поставив на ноги.
"Пардон! — мовив до мене сей чоловік, бачачи на мені офіцерський мундур і силкуючись випростуватися незалежно від моєї помочі. — Я настолочив вам на нагніток?"
Його голос, охриплий від п'янства, показався мені знайомим. Я зачав придивлятися його лицю, та в першій хвилі не міг його пізнати. Він перший пізнав мене.
"A, servus*, товаришу! — скрикнув, ударивши мене по плечі. — Го-го-го, пан Ангарович уже й не пізнає мене?"
"Барон Рейхлінген! — скрикнув я, подаючи йому руку, та він не стиснув її. — Що ж се з тобою діється?"
"Зо мною? Добре діється. Бачиш, учуся літати. Отсе власне вилетів я з отсеї буди. Га-га-га!"
"Ти давно тут? Я нічогісінько не знав, що тебе сюди перенесли".
"Не знав? — скрикнув барон. — Не писала тобі жінка?" "Ані словечка".
"Го, го, — кричав на все горло барон, — чудесну маєш жінку! Ангела, а не жінку! Га-га-га! Такі ангели там залізними вильми толочать грішні душі в кипучу смолу".
"Бароне, — строго мовив я до нього, — маю згляд на те, що ти п'яний і сам не знаєш, що говориш. В іншім разі ти мусив би мені тяжко відповісти за ті слова".
"За ті слова? — кричав барон з п'яним сміхом. — За ті слова? Хіба я що сказав? Але ж, братику, не гнівайся! Сам мовиш, що я не знаю, що плету. А твоя жінка — го, го, die ist ein solches Kapitel*, про котрий треба би говорити по-тверезому".
"Добре кажеш, — мовив я. — Що маєш мені сказати, кажи по-тверезому, а тепер ходи спати".
"Хто? Я спати? — верещав барон. — Ні, брате, я не привик в таку пору йти спати. Але, але, — мовив нараз спокійнішим голосом, — позич мені 10 ринських! Якраз не стало мені дрібних, а сей драбуга ось тут не хотів мені кредитувати. Позич, не пожалуєш сього. Завтра віддам і ще вдодатку розповім тобі гарну історію, яка притрафилася одному гарному младенцеві і одній ще гарнішій замужній жінці, або радше солом'яній вдові".
— Не потребую тобі додавати, — мовив капітан дo Анелі, — що мені кров ударила до голови при тих словах сього нікчемника. Я видобув 10 ринських і, даючи йому, промовив:
"Без жарту, бароне, краще би тобі подумати про спочивок".
"Завтра, завтра! — мовив барон, хапаючи гроші. — Спасибі тобі, мій любчику! А знаєш, завтра так коло десятої запитай про мене ось тут, у тій буді. Або мене тут застанеш, або тобі покажуть мою квартиру. А про гроші не турбуйся! Хоча мої любі свояки взяли мене під курателю, та я ще дам собі раду".
І знов повернувся до шинку, та нараз зупинився і, обертаючися до мене, мовив:
"А може, підеш зі мною? Ходи, побалакаємо!"
Я був пронятий таким обридженням до сього нікчемника і до тої брудної руїни, що аж стрепенувся при його словах.
"Дякую тобі, бароне! — відповів я. — Мушу поспішати додому, маю ще роботу".
"Плюнь на всяку роботу! Ходи зо мною!" Та я вже пустився йти геть.
"Не хочеш? — слідом за мною кричав барон. — Чорт тебе бери! Обійдуся і без тебе. А завтра приходь, пам'ятай! Довідаєшся, гарної історії про твого ангела, про твою кохану жіночку! Га-га-га!"
Я втікав, немовби вовки за мною гнали, а той грубий цинічний сміх усю ніч роздавався мені в ухах. Можеш собі подумати, яка тривога обхопила мене, який неспокій шарпав мою душу всю ніч. Яким правом сей нужденний п'яниця смів викликати твоє ім'я на тім місці і серед таких обставин? Про яку се історію він говорив? Що скаже мені завтра? Правда, знаючи його хиткий характер, я згори міг догадуватися, що се буде з його боку якась підлість або глупа сплітка, та проте все-таки — така вже мізерна людська натура — я дожидав слідуючого дня неспокійно і з якоюсь нетерплячкою. Не вмінюй мені того в зло, душе моя, — додав по хвилі, стискаючи її руку, — не для того я чинив се, немовби бажав почути про тебе щось лихого. Навіть на думку мені се не впало. В моїй душі клекотів гнів на барона. Я бажав побачити його тверезого і зажадати, щоби витолкувався з того, що балакав по-п'яному, а евентуально, щоб усе відкликав і ніколи потому не важився згадувати про тебе в такий спосіб. В тій хвилі почув я цілою своєю істотою, як сильно тебе люблю, яка ти мені дорога і близька і як болюче, до глибини душі доторкає мене все те, що могло би хоч найменшу тінь кинути на тебе.
Анеля, нічого не мовлячи, вхопила при тих словах мужеву руку, піднесла її і притиснула до уст, а в тій хвилі груба, гаряча сльоза з її ока упала на ту мужеву руку.
— Анелечко, що ти робиш! — скрикнув капітан. — Боже, ти плачеш! Що тобі?
І кинувся до неї з розпростертими раменами, а Анеля, голосно хлипаючи, упала в його обійми.
— Дорогий мій! — мовила голосом, котрий переривало спазматичне хлипання. — Як ти мене любиш! Який ти добрий, благородний!.. І чим я заслугую...
— Але ж успокійся, дитино! — мовив капітан, цілуючи її чоло, лице і очі. — Чого тут плакати? Адже ж се мій обов'язок. Коли б я поступив інакше, то був би нечесним чоловіком.
Треба було кількох мінут часу, поки Анеля успокоїлася після сього нового нервового припадку і попросила капітана, щоби кінчив своє оповідання.
— Небагато вже лишилося мені до кінця, — сказав капітан, сідаючи напротив Анелі. — Другого дня рано я одержав твій лист, і під його впливом барон і ціле його п'яне балакання відскочило на задній план. Я вже зовсім не почував охоти бачитися з ним і з острахом подумав собі, що, коли тепер прийду до нього, він, певно, поміркує, що я прийшов упоминатися за позичені вчора гроші. От тим-то я надумав перечекати кілька день, а тепер запитати тілько в звіснім шинку про баронову квартиру. Проходячи поуз того шинку в службовій справі, я вступив досередини і запитав про барона.
"О барон! — скрикнув шинкар. — Гарних нам баронів сюди насилають! Се не барон, се правдивий розбійник. Кілько я вже шкоди і клопотів мав через нього, сього вам і не сказати. Ну, та вчора він дістав за своє! Зайшов собі з кількома угорськими вояками, почав їх ганьбити і напастувати — викинули його з шинку. По хвилі вернув, зразу держав себе спокійно, та потому ще дужче почав докучати тим воякам. Кинулися на нього, побили його страшенно, обдерли з плаща, шаблі, вафенрока і ледво живого викинули на вулицю, а самі повтікали".
"І що ж сталося з ним?" — запитав я переляканий.
"Не знаю, — відповів шинкар. — Довго ще йойкав і стогнав на вулиці, та я, боячися ще більшої галабурди, позамикав двері і вікна і не хотів нікого більше впускати. Потому вже нічого не було чути, — здається, що поволікся до своєї квартири".
"А де ж його квартира?"
Шинкар показав мені недалеко одиноку хатину посеред огороду і додав, що барон живе там сам тілько з одним вояком, призначеним для його послуги, та сей вояк сьогодні рано, ще досвіта, пішов кудись і досі не вернув. Певно, барон післав його по ліки або по горілку.
Я пішов до хатини. Була позамикана. Зазираю крізь одиноке, яке в ній було, віконце, — воно зсередини заслонене фіранкою. Пробую стукати до дверей, до вікна, кричу — ніхто не озивається. Вкінці покликав я шинкаря, і оба разом при по очі дрючка ми підважили хатні двері.