Спогади про неокласиків - Клен Юрій

Заступив моє місце в Баришівці Віктор Петров. Через рік повернулася і решта киян.

Під час нашого побуту в Баришівці Зеров їздив якось до Києва, де відбулася літературна вечірка, в якій взяли участь — він, Филипович і Рильський. Немов випадково кинуто було про тих поетів слово "неоклясики". Вони його не зреклися, і назва та пристала до них. Найбільший на тій вечірці успіх припав Зерову.

Халепа з "дев'ятою зимою" не була єдиною. Перед групою, що об'єдналася назвою "неоклясики" і до якої пристали ще Драй-Хмара і Я( стояло велике завдання: очистити авгієві стайні української літератури. А були вони засмічені так, що тільки гірськими потоками можна було все те сміття виполоскати. Що поети не здолали довершити своє завдання, бо були придушені, а почасти розчавлені лявиною бруду і навалою реакції черні, про те свідчить "пролетарськая література пізніших років. Наведу деякі витяги з випадкового числа журналу "Життя і Революція", що лежить передо мною. Це число 10 від року 1932. Уміщено там вірша Карського, присвяченого "славному ударникові слова" Максимові Горькому, в якому подибуємо такі рядки:

аіндустрійний велетень епохи риштуванням небо перетнув. Кришить детонатор доломіти. Репером позначено хребти".

В тому ж самому числі є стаття Сайка про поезію Первомай-ського, з якої подаю такий уривок: "В поезії "Факт перший і другий" Первомайський приводить ілюстрації героїчної боротьби комсомольських бриґад на фронті СОЦІАЛІСТИЧНОГО будівництва. Факт перший. Засобами соцзмагання і ударництва пролетарі заводу Дзержинського, розкачані комсомольською бригадою, врятували для країни 4 тисячі тонн чавуну. У факті другому поет показує, як комсомольці депо-Полтава, замість попередніх 96 годин, стали відремонтовувати паротяги за 28, 23, 19, а потім і за 15 годин".

Недаремно ж серед отих хвалених віршів є такі:

"Республіка ночі не спить, на пайок себе посадила, виростає, як дуб — випускає потужне гілля, і заводи республіки не тільки пихкають димом, а виконують і перевиконують плян".

Або такі:

"Самсон сопе, сон сам сипе соп";

або ще такі:

"Бомби нам би

лобом би і амба

а бабам би бублики".

Розгортаю друге число журналу, а саме подвійне УШ/ІХ за 1932 рік, і погляд мій падає на рядки "поеми" Андрія Михайлюка:

"Безмежне поле,

довге як екватор, подзвонюючи риє культиватор... а коли день

ніч чорна

переверне,

лиш трактор

тут гурчатиме

в ночі.

Для трактора

невтомність

характерна..."

отаке на протязі 2-ох сторінок з лишком по два стовпці на кожній! Читаючи ці неримовані (чи навіть римовані) і неритмо-вані рядки, здаєш собі справу з того, яку величезну роботу пророблено за останні роки над мозками юнацтва, щоб остаточно вивітрити з них уявлення про те, чим є душа і мистецтво; щоб обернути складний психічний апарат на невибагливу грамофонну платівку, що викрикує шабльонові сполучення слів, позбавлені будь-якого змісту і які мають лише бути супроводом какофонії розперезаного хаосу.

Порівняймо рецепт дадаїста Трістана Цари, як писати вірші: взяти газету, дрібно покраяти, перемішати шматочки в капелюсі, витягувати і по черзі занотовувати слова. Я певен, що вірші, писані за таким рецептом, були б у сто раз талановитіші від щойно цитованих, бо вірю в мудру логіку сліпого" івипадку, проти яко"'' логіка вихарашаного інтелекту — ніщо.

Проти засмічення української літератури виступили поети-неоклясики, і виступ той полягав тільки у факті демонстрації власної творчости, як оригінальної, так перекладної. 15 березня 1925 року вони читали свою продукцію на вечірці, влаштованій ВУАН.

Реакція з боку найманців, кар'єристів і тих, що бачили своє становище письменників загроженим несподіваною "конкуренцією*, була страшна. Насамперед виступив на вечірці літератор Лісовий, а по ньому якийсь мордатий тип, що з'явився під самий кінець і, не чувши читаного, почав доводити, що такі вірші почуєш тільки в празьких каварнях, де збирається реакційна еміграція. Филипович негайно ж дав гостру відсіч на його слова.

Через день, 17 березня, появилася під заголовком "П'ятеро з Парнасу" у "Більшовику" стаття Лісового, зміст якої далі коротко переказую: Вступне слово Филиповича зі скаргами на кризу в поезії. Поетів — хоч греблю гати, а поезії —■ як кіт наплакав. Та й ота є — нудна, одноманітна зі своїми молотками та тракторами. Все лихо від того, що сучасні поети не хотять учитися у... тих п'яти висококваліфікованих поетів з милости божої (звичайно, дослівно так не було сказано, але справа не в словах, а в змісті).

У сучасних 150 графоманів — негармонійний стук молотків, гудки, що дратують тендітне вухо парнасця, противний свист та торохтіння трактора — хіба-це поезія?!.. .

Зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти_ тільки під лагідні звуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича і гексаметри Зерова. Це й є поезія, що найбільш відповідає сучасності. Три перелічених поети плюс Драй-Хмара та ще Бур-гардт, хоч вони не утворюють ніякої організації, всі разом і кожний зокрема врятовують сучасну поезію й показують молотобой-цям-графоманам правильні шляхи.

... "Тремтіння зорь", "човни", "кохання", а взагалі інтелі-

гентське тремтіння й абстракція "вічно-людська". Це зміст. Фор-

ма клясична... і

Про "сучасність" п'яти поетів та їхні симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладають? Стародавніх латинських поетів, Люкреція Кара, Овідія, французьких — Ле-конт де Ліля, Бодлера, Артюра Рембо, з польських Міцкєвіча...

Далі ще говорилося в цій рецензії, ніби сам Зеров наприкінці відступив від своїх позицій та знизив свій тон та ніби Могилян-ський відрікався від своїх товаришів-неоклясиків. Це доводилося або тим способом, що перекручувалося слова їхні при цитуванні, або подавалися уривки речень, не доведені до кінця. Зрозуміло, що таке трактування теми викликало обурення тих, що були зачеплені рецензентом. На статтю його зареаґували по черзі Зеров,

Могилянський і Филипович. У своїй відповіді Зеров казав: "1. Моя кінцева промова не була жадним відступом з позиції чи то "зни-женням тону"; ні себе, ні своїх товаришів я ні в чому не вигоро-жував; 2. слів про чисту поезію і чисту науку в тому розумінні, як їх подає референт "Більшовика", я не говорив... Лісовий, очевидно, прийшов на вечірку з готовою думкою і через те не спромігся — ні належним способом вслухатися їв зачитанг" матеріял, ні схопити основну нитку дискусії".

Могилянський у своєму спростованні приписуваних йому думок зазначав: "А коли все те, що я говорив далі, не вважати за похвалу, то я вже й не знаю, що тоді похвалою називається. Може й "по старостів відчуваю в Люкреція та таких антибуржуазних поетів, як Леконт де Ліль, А. Рембо та ін., більш корисної сучас-ности, ніж у багатьох тих, що намагаються "ловити момент", але не заздрю тій молодості, що сьогоднішнє почуває без зв'язку з вчорашнім".

Досить докладна була відповідь Филиповича, яку теж подаю у скороченні. "В гЧг. 61 "Більшовика" від 17 березня ц. р. надруковано рецензію на вечір оригінальної і перекладної поезії, улаштований 15 березня культкомісією місцкому ВУАН. Через те, що, реферуючи зачитаний матеріял, тов. А. Л-ий перекрутив факти, а також дав їм спеціяльне освітлення, прошу надрукувати мої зауваження. Поперше, говорячи про кризу сучасної української поезії, я найменше подавав свої власні "скарги", а наводив думки, що все частіш з'являються за останній час в пресі. Я цитував з "Більшовика" (гЧг. 57) за 1925 рік... Цій рецензії, вміщеній у відповідальному органі, я надав симптоматичне значення, оскільки вона виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної української поезії (на характеристиці цієї одноманіт-ности я не спинявся, лише побіжно зазначив, що між іншим тепер поширено переспіви теми: трактор). Обидві рецензії — на "Нову Громаду" і літвечірку підписано однаковими ініціялами: А. Л-ий. Чому ж рецензент, видимо обурюючись на мою думку про одноманітність сучасної української поезії, не зазначає ані словом, що я повторював його ж власні слова... (вчитись і працювати!)... Особливо підкреслено було значення перекладної роботи, що переважно демонструвалася на вечірцк.

На всі ці відповіді знов дав свою відповідь Лісовий, яку так закінчував: "В літвечірці у ВУАН, мені здається, треба вбачати 'спробу неоклясиків зробити певний наступ на літфронті... Проте, якими фразами ("вчитись і працювати") неоклясики не визначали свій шлях, справжня суть його нам відома. І ми, без найменших вагань, рішучо будемо застерігати молодь від наслідування неоклясиків, творчість яких ідеологічно шкідлива".

Після всього того свою печатку приклав ЦК своєю резолюцією. Видрукована в "Правді" з 1.7. 25, вона містила в собі такі рядки: "Как не прєкращаєтса у нас класовая барьба вообще, так ана не прєкращаєтса і на літфронтє. В класовом обществе нет і не может бить нєйтральнаво іскуства...".

На це Филипович напирав жартівліву "Епітафію неоклясикові":

і"Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла ■—

його сховає нічности ріка.

Прощай — неокласичну руку стисла

після Европ досвідчена ) рука.

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,

ие раз скубла десниця Десняка. )

Кінець. Мечем Дамокловим нависла

сувора резолюція ЦК.

Дарма, що він, у педжаку старому,

пив скромний чай, цриходячи додому,

4 жив црацьовником з юнацьких літ, —

он муза аж здригнулась, як почула,

що ті переклади з Гомера і Катулла

відродять капіталістичний світ".

Глузуючи з поетів, які старалися догоджувати, як Савченко, Загул, Поліщук, написав Зеров глузливу пародію на один вірш свого товарища Драй-Хмари:

"Ні, не Еллада ти. Сучасности над нами

червоний прапор... Чорні димарі...

Донбас прийдешньому відчинить брами,

(і Савченко блискучими рядками

на подушку оберне угорі

сліпуче сонце...

—— ...Мексико майбутня,

неоклиеичних виженеш жерців,

й мов Загулова побідна лютня,

ти задзвениш, велика і могутня,

під проводом Поліщуків".

Взагалі неоклясики не цуралися пародій, охоче їх писали не тільки на ворожих людей, а навіть на самих себе, і ніхто, певна річ, за це не ображався. Ось зразок злісної епіграми з-під пера Зерова, що має наголовок "Напис до останньої Загулової книжки": "Я раб і наймит? Як же так? —

Зо мною ручкається сам Щупак! (

Моє йдеологічне пійло — для всіх правдивих громадян:

Досвідчена — натяк на Досвітнього, що став по боці неоклясиків."

Десняк — пролетарський критик.

його змолитвував Самійло, а спаламарив Хуторян".

Цікаво, що в тих сатирах слова "хуторян" і "поліщук" можна і з малої, і з великої літери писати, бо надано їм подвійного сенсу.