Ті, кому вільно все - Антоненко-Давидович Борис
Він просто безнадійний алкоголік. Але гляньте на його портрет— він, далебі, скидається на останнього російського царя. Це його прикметна ознака серед багатьох інших п'яниць, і це разом із тим править йому за фах і навіть за джерело до існування.
Це — Ніколай II. Його добре знають другорядні, брудні пивнички й ті місця, де продають "хлібне вино". Ночує він звичайно десь у нічліжці на Подолі, а то й просто на першому ґанку, що трапиться йому після пиятики.
Вдень він жебракує, а ввечері йде "ревізувати" пивниці. Його найулюбленіша пивниця, так би мовити, "штаб" — це пивниця "Александра Федоровича Керенського", що на розі вулиць Леніна й Франка.
Дивне збіговисько,— власник пивниці справді разюче скидається на Керенського. Чи не йдучи за повною стилізацією, він має й зачіску а ля "душка" Корейський — їжаком. На стінах пивниці висять старанно намальовані переконливі гасла:
Пить пиво — это значить быть здоровым.
Або ще — не менше поважне й гіпнотизуюче:
Пейте пиво здесь!
Чи отаке лаконічне, а втім красномовне:
Пиво и водка!
Скрипка в супроводі піаніно оспало тужить "бубенца-мі", і в кутку чийсй п'яний голос муруго окселентує:
Звон бубенчиков трепетно может Воскресить позабытую тень, Мою русскую душу встревожить И стряхнуть мою русскую лень..."
Двері до пивниці гулко одчиняються, і всередину ВХОДИТЬ опасиста постать Ніколая II. Він неголений, з чорною щетиною на щоках, на плечах і ногах йому старе дрантя, але вуса, борода й очі — царські. Звичною ходою він обходить столики й незабаром ласкаво згоджується сісти до товариства "раздавить бутылку". Після першої не закусюють! Він одразу перехиляє одну за одною дві чарки й тоді вже береться до закуски. Потім він розповідає про минуле. Він незграбно вимовляє імена міністрів, великих князів, графів і переконує, що його батько разюче скидався на Александра III... Жарти непомітно переходять в умисне удавання, і вже не добрати — чи то він на потіху розповідає про своє царювання, чи таки справді він переконаний у тому, що він є останній Романов. Проте, безперечно, довге орудування царським ім'ям утворило в його психіці якусь ледве помітну травму.
Ось він устав і, хитаючись напідпитку, хрипким голосом командує на всю пивницю:
— Кавалергарди лейб-гвардії єго імператорського ве-личія великого князя фінляндського, іспанського і прочая і прочая, і прочая!., церремоніяльним маршом ша-гом... арш!
Він виструнчується, бере "под козирьок", і перед ним дефілює його п'яна братія.
Ніколай II, співаючи змоклим у горілці басом "Боже, царя храни...", приймає парад.
Останньою квартою пива, що неслухняно й пручаючись з рота, ллється йому в горло, він кінчає свій "трудовий" день, щоб шкутильгати десь переспати до такого ж завтрашнього.
Кілька гривеників на пиво, горілку й хліб — вичерпують його прагнення в житті, полишаючи хіба ще, як нездійсненну мрію, потрапити колись, як типаж,— під кіноапарат, коли робитимуть фільм із життя Ніколая II...
КАРЛ II — ВЕЛИКИЙ ДИКТАТОР
Про нього я вже мав нагоду говорити в цій книзі, як про одну з патологічних варіацій "посполитого рушення" до літератури. Мої особисті симпатії до нього примушують мене переступити межі чуття художньої міри й ще раз сказати про нього кілька теплих слів. Так, це фахівець переважно щодо редакцій. З добродушним обличчям, на якому серед білого прядива бороди жевріють великі здорові рум'янці, він заходить до наших редакцій, увічливо вітається, одягає окуляри, й тоді редакційному секретареві починаються справжні тортури. Він дістає стоси своїх творів і пропонує їх тут же читати, старанно виправляючи у вашому читанні наголоси й нюансівку.
Жадоба слави й популярності його давно вже ганяє по редакціях, не даючи йому, крім гіркоти й розчарування, анічогісінько. Цю кар'єру він розпочав ще з Шульгінового "Киевлянина", стираючи пороги також у "Киевской мысли", "Раді" й кінчаючи тепер редакцією "Глобусу" та інших сучасних періодичних органів.
Колись він був Кирилом Івановичем Самійленком, але з того часу, як він почав, диктуючи переписникові, писати вірші, драми й філософські твори, він став "Великим диктатором". В умовах ідеологічної перемоги марксизму йому здалося трохи недоречним його простакувате ім'я Кирило, й він тепер називає себе Карлом. А щоб відрізнити себе від інших Карлів — він Карл II. Серед цілком нормальної, нескладної розмови в його словах раптом промайне якийсь натяк на месіанське призначення в житті його особи, й тоді він починає переконувати вас, що Радянська влада, мовляв, золота, але потребує корективів і поліпшень. Ви допитуєтесь його — яких саме поліпшень, але старий хитро посміхається:
— Одкрийте мене миру, соберіть собраніє, щоб я прочитав доклад, і я вам говорю — що всі будуть щасливі. Я ж — Карл Любомирський. Люблю мир...
Він колишній домовласник, навіть "кустарний" фабрикант — виробляв колись усякі шипучі води й "самый полезный напиток — запорожский мед".
Годі дивуватись, що його не цілком задовольняють радянський лад і закони, а надто майнові й щодо квартирних справ, через це він почуває потребу тепер писати нові закони.
Ось вам його проект кримінального кодексу:
"За один удар — три дня наручников. За одно слово ругни — три дня моления в церкви или в синагоге.
За воровство и растрату вещей — отработать потерпевшему по согласию.— Если же потерпевший не согласен, чтобы вор отрабатывал у него, то вор должен уплатить ему третью часть своего жалования или дохода. Если вор не растратил вещей, то на каждый рубль стоимости вещей — день служения молитвенного покаяния в своей религии и в молитвенном доме".
Він жваво цікавиться поточним політичним життям і співчуває опозиції, зокрема Л. Троцькому. На кожну нову подію він по змозі відгукується віршем або статтею, яку, записавши до свого "Изходящего",— притьмом несе від одної редакції до інших.
Його творчість і тематика різноманітні, як ні в кого з класиків, але вся вона глибоко просякає автобіографічними рисами. Вчора він приніс свого "романа" на п'ятьох сторінках "Как я победил графиню Шереметьеву" й фривольного вірша "На память гордым барышням", а сьогодні він кладе на редакційний стіл нового вірша:
"На пам'ять Всеросійському Центральному Совету".
Ось вам цей вірш, де "Великий диктатор" ллє в "старі міхи нове вино", не забуваючи й про космічне значення своєї власної персони:
Мир сєму дому
І всьому гражданському народу. Тепер же все безчесне і позор не Всеросійське наказания провалилось, Бо в нашій Всеросії щасливе правительство народилось. Пошли ж йому, господи, щоб йому повсіда здоровилось. І багато років жилось, щоб усе це безчесне й позорне Всеросійське наказания провалити прийшлось. Ще й неправда трясеться, що новорожденному правительству Повинуватись придеться.
Слава нашому правительству! Слава і держава! Многі лєта. Многі лєта. (Хор).
Здрастуйте, всеросійські граждани і ви, вищі органи!
Форма цього вірша, що й казати, оригінальна, як узяти на увагу, що вірш написано з приводу десятиріччя Жовтневої революції, але, не забувайте, що й авторові вірша шостий десяток літ...
"Великий диктатор" Карл II за плацдарм своїх виступів обрав редакції та установи,— вуличних виступів він звичайно уникає. Проте якісь масові видовища й події можуть і його підбити на вуличну авантюру.
Кілька років тому, коли в Києві на Сінному базарі "поновлялись" церковні бані на "Хкорбящій" і натовп перекупок, крамарів та люмпену голосно обмірковував "чудо", "Великий диктатор", що й собі прийшов сюди перевірити "чудеса", не витримав. Релігійне піднесення натовпу й нетерпляче чекання нових чудес аж до політичного перевороту, що їх досить одверто й войовниче виявляли тоді перед церквою крамарі та перекупки, видалися Кирилові Івановичу, за слушну нагоду, щоб самому об'явитись народові. Він вдерся до середини натовпу, де найбільше клекотіли суперечки та сварки, й бахнув таку промову:
— Це, граждани, не чудо, що кумполи обновилися, а ось я вам розкажу про настояще чудо. Чоловік тепер новий об'явився, що всіх вас спасе і нашу Райросію зробить щасливою! Ось де чудо, граждани! Цей чоловік продиктував нові закони і скоро буде правити Райросією, як регент, потому що Карл Маркс і Ленін робили, но тільки не доробили, а ось він доробить!
Ви вже збагнули, якого це регента мав на оці Кирило Іванович? Та самого ж себе! Він видобув тоді з-за пазухи свої вірші та філософські трактати й тут же почав їх голосно читати, одначе міліції він видався за вельми непевного, що скидається на монархічного агітатора. Його заарештовано разом з усіма його шпаргалами, передано до ДПУ, де він укупі з якимись ченцями, кількома непманами й попом переночував ніч і щасливо вийшов на другий день, щоб писати далі свій безконечний "Исходящий" і компонувати нові вірші.
Кирило Іванович одмовився від нових спроб прилюдно виступати "явочним порядком", але це бажання він конденсує в собі й добирає легальних способів. Його можна бачити в Робмисі, де він намагається дійти прав естрадника, щоб, кінець кінцем, декламувати на сцені свої твори й отак дійти до мас.
Кирило Іванович, Карл II, зовсім не зрікається свого українського походження, але він вважає, що його персональне значення перейшло національні межі: він прагне космосу, дарма що говорить, як сам запевняє, "русько-українським нарєчієм"...
А втім'його потреби передати свої філософські думки не цілком'задовольняє лексичний запас цих двох мов і він мусить вигадувати нові терміни й епітети. Ось кілька з них:
титул — царат
партизан — партієць
Райросія — Велика Росія (майбутня)
автор —.винний
ставка—(кватирна) мерзавка
подлец — депозит
Він був би дуже симпатичним мирним дідуганом, якби не його пристрасть до популярності, егоцентризм і часті відвідування редакцій та всяких адміністративних і громадських установ, починаючи від Окрвиконкому й кінчаючи спілкою Робмис. Нещодавно він написав тов. Рикову "Доклад о международном положений" і нетерпляче чекає на відповідь.
Не увібрати в один нарис довгу галерею портретів, тих, кому — як це не дивно й не суперечно — вільно все.
їх безліч. Я подав тільки випадкові, найхарактерніші. Частина з них цілком безпечні^ мирні й незлостиві, але певна частина їх потребує, якщо вже не заходів громадської профілактики, то принаймні певної опіки й догляду.
