Під знаком Цвіркуна - Савченко Віктор

Мене вабив вуличний рух. Ні автомобілі, переважно ваговози, що чаділи курною дорогою, ні люди самі по собі мене не цікавили. Я потребував аби перед очима в мене весь час щось ряхтіло. Чим більше я бачив рухливих предметів, тим краще мені ставало..." Далі — продзвенів ланцюжок нерозбірливих слів і знову: "...Та найбільшим задоволенням було бачити, як сусідка з будинку навпроти лупцювала свого чоловіка-шахтаря. Це відбувалося двічі на місяць у дні авансу й получки, коли шахтар повертався додому напідпитку. Ті моменти були для мене святом і я, бувало, пропускав уроки аби тільки побачити це видовисько. Тоді я ще не знав, чого мені так було радісно бачити заплакану й розлючену сусідку... Як і не міг втямити, чому засмутився батько, коли я одного разу, доїдаючи "хліб від зайця", запитав: "Ти йому й по шиї надавав, тому зайцеві? Чи тільки хліб забрав?"

Скоромовка раптом увірвалась. Михайлюк вимкнув магнітофон.

— Далі буде... — посміхнувся. — Що ви тепер скажете?

— Те, що й минулого разу: спотворена передавачем мова. Схоже — уривок з художнього твору. Автор малює негативний персонаж. Про художню вартість говорити передчасно — надто малий уривок. Хоча стиль, як на мене, терпимий.

— Що ж, міркування цілком логічні, — мовив Михайлюк. — Якби не одна обставина... Уривок, який ви щойно прослухали, вийшов в ефір на нечутній для людського вуха частоті. І не просто нечутній, а дуже далекій від межі чутності. Ну, наприклад, якщо людина з ідеальним слухом розрізняє звуки з частотою до тридцяти тисяч герц, то почуте щойно вами мало спершу частоту десять мільярдів герц. А це вже навіть не ультра-, а гіперзвук.

— А що, хіба неможлива така зіпсованість радіоапаратури, щоб в ефір гнало гіперзвукову частоту?

Михайлюк посміхнувся, як мені здалося, поблажливо:

— Ну, хіба що передавач буде зблоковано зі спеціальним, так би мовити, згущувачем частоти. Але зразу ж виникає запитання: навіщо? На кого розраховано, на людей з гіперслухом? Щось я про таких не чув.

— Ну, хоч якесь пояснення мусить бути?..

— Мусить, — сказав господар, який увесь час притискав до вуха один з навушників. — Обов’язково мусить.

Раптом він весь напружився, зиркнув на бобіни, а тоді кинувся до прозвучувача і поспішно вивів стрілку індикатора на середину шкали, за мить обклався обома навушниками і, як мені здалося, перестав мене помічати. Я тихо вийшов.

5

По обіді під наше вікно підкотив Михайлюків "Запорожець". Ткач його вже очікував. Він розчахнув раму і взяв у колеги клітку з папугою. Птах, уп’явшись кігтями в гойдалку, зачмелено хитав головою, та, впізнавши господаря, затріпотів крилами, застриг золотистим хвостом, промовляючи:

— Месьє Алі, месьє Алі... Мамба хоче помар-ранчу...

Ткач дістав із кишені своїх "африканських" штанів апельсинку і, обдерши з неї лушпайку, простягнув птахові. Той узяв лапою і підніс до горбатого дзьоба. Він прицмокував від насолоди, косив оком на господаря, тримаючись другою лапою на гойдалці.

Тим часом зайшов Михайлюк. Він був трохи нижчим від Ткача, хоча різниця та в очі не впадала через його підтягнутість. Та й Ткачеві не можна було дорікнути зайвою вагою. У своїй зібганій на спині сорочці моделі "сафарі" і таких же штанях він нагадував побувавшого в бувальцях військового.

Скоро від апельсинки зосталась сама тільки вичавка. Папуга кинув її і заволав радісно:

— Мамба хоче помар-ранчу! Месьє Алі, месьє Алі... — Затим полився каскад французьких і арабських слів... Несподівано він замовк і по хвилі промовив лагідним жіночим голосом: — Алєкс, мон шер, мон шер... Алєкс!

— Ах ти ж, патраний граче! — обурився Ткач. — Ти що наклеп на мене зводиш! Я віддав за тебе свого ручного годинника, а ти...

— Птахи не брешуть, — зауважив Михайлюк з усміхом.

Зненацька папуга наїжачився і став ледь чутно пищати. Точнісінько так, як тоді в акустичній. Ткач враз став серйозним.

— А це що таке? — запитав він.

— Голос ефіру, — уникливо пояснив Михайлюк, скоса глянувши на мене.

Я зрозумів: він не збирається втаємничувати друга в події останніх днів.

Коли за Михайлюком зачинилися двері, Ткач підійшов до вікна і заширмив його. У кімнаті враз стало затишно. Пряме сонячне проміння тільки частково просівалося крізь синє сукно. Хто й коли повісив ті штори з добротної вовняної тканини, вже й не пригадаю. Можливо, вони висять тут з дня заснування інституту. Звичайна тканина давно б уже вилиняла, обтріпалась і перетворилася на ганчірку, а ця й нині здавалася свіжою, ніби її щойно відрізали від сувою. Я зосередив увагу на шторах тому, що на них пильно дивився Ткач. Несподівано він просунув долоню за полотнище і вдарив по ній другою.

— Погань! — вилаявся, — звідки вона береться?! — До ніг його упав маленький жовтий метелик молі. — До мого від’їзду за кордон її начебто було менше ...

Я зайшов до Михайлюка наприкінці робочого дня. Мені кортіло дізнатися, чому він не сказав Ткачеві правди. Тим паче, що досі їх стосунки трималися на повній довірі.

— Якщо таємницю знають двоє — збереження її під сумнівом, якщо ж троє — то вона вже не таємниця, — відказав на моє питання колега.

— А нащо робити з того таємницю? — поцікавився я.

Замість відповіді Михайлюк тицьнув пальцем у білу клавішу магнітофона. Почувся шматок мелодії з "Пісні варязького гостя", а тоді заторохтів скоромовкою високий, схожий на жіночий, голос: "Першого в житті потрясіння я зазнав на уроці зоології, коли вчителька, якій я згодом дав прізвисько Амеба, видобула із шафи колекцію комах. То було жахіття. Я мало не зомлів, уздрівши під склом метеликів, жуків, лялечок, пришпилених голками до дошки. На мить мене покинув розум і, здалося, що ось зараз мене теж прохромлять шпилькою і приколять поряд з комахами. Від того видовиська я захворів і кілька днів не ходив до школи... Повернувся після хвороби зовсім іншим. Оточення однокашників стало мені осоружним. Я вже не бавився в їхні ігри. Натомість вигадав свою — "колекцію під склом для всього класу". Сидячи на уроці, я пришпилював подумки то одного, то іншого учня на одній з тридцяти шести клітин уявної дошки. Посередині найтовщою шпилькою прихромив Амебу... Я й досі не полишив цієї гри, навіть дещо її ускладнив. Тепер, наприклад, я вже пришпилюю не навмання, а відшукавши на тілі больову точку. При цьому зазнаю особливої втіхи... Посміхнись людині, поспівчувай їй і вона душу перед тобою виверне; а в тій душі і нелад в сім’ї, і хворі амбіції, і невдоволення собою, і ще хтозна-що. Вгороди в те місце "шпильку" і суб’єкт затіпається, як бідолашний метелик або личинка... В уявній колекції, яка завжди зі мною, на чільному місці пришпилено директора, котрого я ненавиджу всіма фібрами..."

Михайлюк вимкнув магнітофон.

— Цікаво, — посміхнувся я. — Цього разу автор поставив собі за мету змалювати патологічного садиста... Це ж треба — таку гру вигадати — подумки пришпилювати людей!

— Гру?... — перепитав Михайлюк. — Ну, що ж, може, це й справді гра...

Він сховав магнітофон і присунув до себе книгу, ту саму, що була схожа на атлас.

— Тут наведено відеограми звуків різних істот, — пояснив, гортаючи сторінки. — Ви, напевне, чули, що людські голоси так само різняться, як відбитки пальців. Це навіть у криміналістиці використовується. Хоч як би не потворила людина свій голос, а з допомогою відеограми його можна легко ідентифікувати. А вже про відмінність людського від, скажімо, подібного за відеограмою голосу дельфіна, то тут і казати нічого. Так от, — підсумував Михайлюк, — жодна із відеограм голосів і звуків цього найповнішого зібрання не схожа на відеограму голосу почутого вами монологу.

— Ви хочете сказати, що існує така установка, яка потворить людський голос до невпізнання?

— Ні, — заперечив Михайлюк. — Я хочу сказати, що голос цей не людський.

— Але ж мова... Нехай і зіпсована частотою, а все ж зрозуміла людська мова. Та й поняття, про які йдеться, теж цілком збагненні. І їх легко пояснити — елемент умовності в художньому творі. Я й сам цим грішу, аби надати думці глибшої перспективи. Це, по-перше. А по-друге: чого б то істоти, не будучи людьми, балакали людською мовою? Нехай і згущеною до гіперзвуку... Я вже не кажу про те, що наука неспростовно довела відсутність у Всесвіті іншого розуму, окрім людського.

— Так таки й неспростовно... — посміхнувся Михайлюк. — А як же бути з рештками НЛО, який зазнав аварії в Нью-Мексіко 1947 року? І з чотирма істотами, що невдало катапультували при тому?

— Ви те бачили?

— На фотознімках. І звіт комісії, яка випадок той розслідувала, читав. А під ним — підписи поважних учених...

— Послухайте, Антоне Кузьмовичу, ну нехай висновок про відсутність розуму, крім людського, сумнівний... Але ж навіть люди розмовляють різними мовами, то з якої рахуби якісь невідомі істоти мають спілкуватися нашою мовою? Це нелогічно.

— Справді, — погодився Михайлюк, — це дивно... Для цього їм потрібен принаймні адекватний людському артикуляційний апарат... Якщо ж повірити тому, про що йдеться в монолозі, таємничі істоти нічим не відрізняються від людини. А це куди страшніше того, аби вони були якимись чудовиськами.

Ці міркування на якусь мить збили мене з пантелику.

— Знаєте, Антоне Кузьмовичу, облишмо усі ці здогади, бо, крім факту згущеного говору, ми нічого не маємо.

— От-от, — несподівано легко погодився Михайлюк. — Треба накопичувати матеріал... І тому я наважився запропонувати вам почергувати в суботу.

Помітивши на моєму обличчі вагання, він сказав:

— Я покажу що і як вимикати і вмикати. Власне, ви тут зможете й писати. Адже ви пишете у вихідні? — Він висунув одну із шухляд і показав кавоварку, млинок і прозору банку з масними чорними зернами. — Для допінгу, — сказав.

— ...Я чого — по допомогу до вас... — пояснив Михайлюк, супроводжуючи мене до дверей. — Змагання ж скоро. Мушу літати хоча б раз на тиждень... А в неділю я — вже тут.

"Міг би й Ткача попрохати, як не як друзі", — подумав я. Та одразу ж згадав, що Михайлюк з якихось невідомих мені причин не хоче втаємничувати Ткача у свої клопоти.

6

Моє суботнє чергування, втім, так само, як і Михайлюкове недільне, нічого нового нам не принесло. Прозвучувач, який без угаву працював два вихідні, не зафіксував жодної перешкоди...