Під знаком Цвіркуна - Савченко Віктор

— А тільки ж вони кажуть, що була спершу комашина цивілізація і що не природа, а саме вона — та цивілізація висіяла на людстві свої прикмети.

— Якби така цивілізація існувала колись на Землі, то вона неминуче зоставила б по собі матеріальну пам’ять. І ми б про неї знали. Як знаємо про динозаврів, мастодонтів, і таке інше...

— То що ви пропонуєте? Облишити цікавитися тими істотами? — несподівано запитав Михайлюк, не приховуючи в голосі розчарування. — Хай природа виводить крізь них наші психічні шлаки?

Я ніяково усміхнувся.

— Ту думку я висловив як одне з можливих пояснень доцільності існування їх у природі... Можлива й інша. На пращурах наших, і справді, було висіяно прикмети комах. А тільки зробила це не комашина цивілізація, яка буцімто заселяла Землю, а представники якоїсь іншої цивілізації, що завітали на нашу планету з глибин космосу. А те, що кажуть їхні вчені... То, може, вони видають бажане за дійсне. З метою прищепити їм почуття власника. Мовляв: "Земля — ваша планета". Я не сказав "почуття Батьківщини", бо стосовно їх це була б нісенітниця... Втім, як ви колись казали, з куцою інформацією, яку ми маємо, можна припускати все, що завгодно.

Михайлюк подивився здивовано і ніби допитливо. Довго не зводив з мене очей. Та я, подякувавши за каву, підвівся.

— Заждіть, — сказав він, висуваючи верхню шухляду. — Ви цей журнал бачили? — запитав.

То був пожовклий номер "Доповідей Академії Наук" двадцятирічної давності.

— Ні, не бачив.

— Візьміть. Подивіться рубрику "Короткі повідомлення".

13

Мені не довелося довго шукати, бо під тією рубрикою була одна-єдина нотатка, яка називалася "Дивна знахідка". Під нею — фото: лицарські обладунки, що лежать поряд з ковшем екскаватора.

Повідомлялося:

"На Донбасі, при розчищенні ділянки під будівництво нової шахти ківш екскаватора наткнувся на лицарські обладунки. Та коли екскаваторник очистив знахідку від землі, то виявив, що то не лати, а останки невідомої істоти. Вчені Академії Наук, які прибули на місце події, немало здивувались, бо жоден (а серед них були геологи, палеонтологи, біологи) не міг ідентифікувати знахідку з існуючими або тими, що існували колись, видами живої матерії на Землі. З усього видно, істота була прямоходяча. Скелет мала зовнішній, схожий на лицарські обладунки. Від кисті з сильно видовженими середніми пальцями (всього пальців шість) і до ліктя тягнеться ряд гострих шипів. Голова нагадує голову комахи-богомола. Місце, де в людини сідниці, помітно видовжене і загострене. Коліна, лікті та інші суглоби з’єднані, як у комахи. Довжина (або зріст) знахідки — метр сорок вісім сантиметрів.

Внаслідок обстеження місцевості, де було виявлено знахідку, знайшли також предмети, схожі на амуніцію — паси, інкрустовані невідомими науці кристалами.

Але найдивовижніше з’ясувалося по тому. Жодним з існуючих методів, що їх має в арсеналі наука, не пощастило встановити ні вік, ні матеріал знахідок. Хоча останки істоти зовні схожі на хітин і сильно фонують.

У пробах грунту виявлено боро-кремнієву аномалію, нетипову для тих місць.

Дослідження тривають."

Так от чого Михайлюк так здивовано дивився на мене, коли я сказав про можливих прибульців з космосу... Він подумав, що я знайомий з цим матеріалом і видаю його за свою здогадку. І якби я не висловив припущення про зайд з космосу, навряд чи він показав би мені журнал. А ще я подумав, що в Михайлюка завжди є про запас якась несподіванка. Власне, нотатка в старому журналі заповнила одну з клітин кросворду, за розгадання якого Михайлюк узявся всерйоз.

Я тільки тепер почув, що в нашій кімнаті лунає тріскотня. То Михайло Теодорович скелею навис над друкарською машинкою і щось строчив. Ткач тим часом стояв біля вікна і водив лупою по ширмах.

— Отож-бо, — сказав він вдоволено. — Міль водиться тільки там, де лінуються з нею боротись. Скільки часу й матеріалу змарнували Михайлюк і його дружина, поки стулили те крило. І на тобі...

— Мова не про міль взагалі, а про міль, яка їсть парусину, — зауважив я, беручи журнал і виходячи.

— Якщо її не знищувати — вона і нас поїсть, — пробурмотів навздогін мені Ткач.

Двері в кімнаті Михайлюка відчинялись нечутно. Тим-то мене він і не помітив. Сидів біля столу, підперши голову руками, у стані якоїсь прострації. Я подумки посміхнувся: "Мабуть, це тільки його тіло, а дух десь поблизу блукає". Прозвучувач блимав індикаторними вічками, бобіни оберталися, телефони лежали на столі. Михайлюк аж сахнувся, коли я поклав перед ним журнал.

— Зізнайтеся, ви думали, що я читав раніше цей матеріал? — сказав я.

Він хутко опанував себе.

— Ні, — мовив упевнено. — Так я не думав. Річ у тому, що ви просто не могли про нього знати.

— Чого б то? Як на те пішло, то цю серію "Доповідей..." я зобов’язаний був читати. Як фахівець.

— Так. Але саме цей журнал вам би до рук не потрапив.

Я подивився здивовано. Адже в бібліотеці стоять усі номери "Доповідей..." за всі роки. До того ж у "Реферативному журналі" вміщені реферати на кожну статтю, де б її не було надруковано. І, отже, інформацію я міг би почерпнути також звідти.

Та Михайлюка не збентежив мій справедливий подив.

— В бібліотеці є цей номер, — сказав він. — Але під рубрикою "Короткі повідомлення" вміщено допис про скам’янілі останки динозаврів, знайдені в Канаді.

— Тоді як же могло статися?..

— Все значно простіше, ніж ви думаєте, — посміхнувся Михайлюк. Він поклав руку на журнал. — Оце — сигнальний примірник. Один з тих кількох примірників, що їх друкарня подає в редакцію на останнє узгодження. Чи, бува, не переплутали чого... Так от, при розгляді його на редколегії хтось висловив сумнів, чи доцільно публікувати матеріал, в якому йдеться про підвищену радіоактивність об’єкта. Адже вона може виявитися вторинною, тобто привнесеною ззовні. А відтак десь поблизу може знаходитись уранова аномалія. І оскільки уран на той час був стратегічною сировиною, то вирішили до з’ясування утриматись від публікації. До речі, тоді на засіданні редколегії точилися бурхливі дебати. Пропозиція вилучити матеріал переважила всього одним голосом.

— Послухайте, але ж минуло стільки часу! — мовив я здивовано.

— ...Звідки в мене цей журнал? — посміхнувся Михайлюк, не приховуючи поблажливості в голосі. — Тут усе теж просто... Тоді, після засідання редколегії, його приніс у відділ академік Рибалка — мій науковий керівник і водночас відповідальний редактор журналу. До речі, сам він голосував за публікацію замітки. Цей сигнальний примірник довго валявся на стелажах у відділі, а коли я захистився і отримав призначення сюди — в рідне місто, то і його прихопив, звісно з дозволу Рибалки... Мене та знахідка тоді вразила. Я її бачив. В Академічному музеї... — Спостерігши, як загорілися в мене очі, Михайлюк поспішив розчарувати: — Невдовзі, правда, її звідти прибрали, мовляв: фонить, потребує спеціального приміщення... Коротше, де вона тепер, не сказав би й сам академік Рибалка, якби був живий.

— Ну, а характер радіоактивності тих мощей учені все ж виявили?

— Авжеж. Рибалка казав, що в них просто неможливе було таке заміщення, яке палеонтологи спостерігають в кістках викопних істот. Мощі від природи були радіоактивними. А в районі, де їх знайшли, урановою аномалією й не пахло. Єдина аномалія, яку там було виявлено, та й то на площі в кілька десятків квадратних метрів, це боро-кремнієва.

Михайлюк сховав журнал в шухляду, мабуть, даючи зрозуміти, що балачки слід кінчати. Але я все ж не втерпів:

— Ви могли б сказати про якусь схожість останків тієї істоти з міражем?

— Ні. Міраж — явно антропоподібний. За винятком жувального апарату і, мабуть, матеріалу скелета, а та істота мала зовнішній скелет типової комахи.

14

За багато років у мене виробилася звичка прокидатися в суботу о тій же порі, що і в будні — о сьомій. На туалет, приготування сніданку, сам сніданок ішло півгодини. Потім я готував каву, окремо від сніданку. І сідав з чашкою за письмовий стіл. Клав перед собою рукопис і, відпиваючи каву, читав останні кілька рядків, щоб адаптуватись. Я ніколи не визначав наперед, скільки сторінок маю написати. Єдиним моїм завданням було реалізувати в художніх образах те, що я виношував у думках протягом тижня. Це могло зайняти і дві, і три, а могло — й чверть сторінки. І якщо, як на мій смак, те вдавалося, у мене з’являвся святковий настрій. Та цього разу робота над оповіданням, котре я вже давно почав писати, не клеїлась. Попри сильну сюжетну пружину, чогось там не вистачало. А, може, причиною були події, в які мене втягнув Михайлюк і які останнім часом заполонили мої думки. Я борсався в плетиві тих думок, марно силкуючись спекатись їх. Не допомогла й Михайлюкова наука концентрувати волю. Мабуть, людський мозок сам обирає тему — за ступенем важливості. І коли вже обрав, то більше людина нічим іншим серйозно не займатиметься. Отже, нам тільки здається, що ми можемо витрачати свою розумову снагу на що заманеться. Всередині в нас існує якийсь орган, який зірко стежить за тим, щоб ми не марнували сили на другорядне, коли виникає проблема збереження сутності людської. Хоча в одного він — той орган — спить, в іншого — куняє, а в когось — усе життя на вахті. У мене він явно куняв.

Зрештою, збагнувши усю марноту зусиль продовжити роботу над оповіданням, я почав обмірковувати події, учасником яких став так несподівано. Ланцюжок їх був досить куций: таємничі істоти, що спілкуються на гіпермові — міраж над кладовищем — знахідка на Донбасі — міль. Хоч між ними не простежувалось явного зв’язку, але всіх їх ніби було нанизано на одну нитку — кожен був дотичний до комах. Існував також зв’язок, можливо, й випадковий, між кістяком на цвинтарі і донбаською знахідкою: глина, в якій лежить кістяк, і знахідка — радіоактивні. До того ж (це доведено вченими) "лицарські обладунки" — радіоактивні від природи. Отже, фон для них був колись життєво необхідним. Це те, що об’єднувало міраж і знахідку. А ще їх єднала аномалія: для міража — свинцево-мідна, для "обладунків" — боро-кремнієва. Хоча водночас це їх і відрізняло...

"Боро-кремнієва, боро-кремнієва..." — міркував я, силкуючись пригадати, де мені доводилося вже чути таке звукосполучення. І в пам’яті поволі спливав голос Ткача: "...над містом з’явився предмет у вигляді "півсигари", що рухався зі швидкістю 300 кілометрів за годину на висоті 1200 метрів, залишаючи в небі легкий слід.