Чорне озеро кохання - Ільченко Олесь

Просто якийсь дурний фокус зі зникненням людини.

* * *

Сергій Зеленський вирішив ще раз оглянути місце події і поїхав на озеро. За околицею міста ґрунтова дорога, що вела до якогось села, галузилася численними стежками. Одна зі стежин звивалася через широкий, місцями заболочений луг і врешті досягала досить великого озера. Мінливе — то сіре, то блакитне — воно було півколом "оправлене" темно-зеленою смугою мішаного лісу, висадженого ще в ті часи, коли зникла імперія то вирубувала, то насаджувала ліси.

Щоби пройти власне до озера, мандрівник — чи, як ось зараз, слідчий — мав не тільки перетнути луг, прямуючи примхливо покрученою стежиною, але й піднятися на високу піщану кучугуру. Звідки вона взялася тут, на березі озера, не знати. Чи то примха природи, чи її насипали колись невідомі забудовники, які не довели свою справу до кінця… Майже весь піщаний пагорб, крім хіба маківки, вже поріс лозою, якимись кущиками, які кидають під ноги пляжникам колюче насіння, а біля води — тростиною, комишем і осокою, тобто рослинами, які й мають рости в таких місцях.

Іншого шляху, ніж через кучугуру, ні до води, ні від озера назад, на стежку, не було. Обабіч піщаної гори, потроху зливаючись із озером, дивним чином примостилися два болітця, в яких натхненно кумкали, скрекотали й крякали жаби.

Зеленський пройшов до води. Озеро було тепле, і слідчому страшенно закортіло скупатися, проплисти кролем метрів тридцять туди й назад. Сергій навіть пожалкував, що не передбачив такої спокуси й не взяв із собою плавки. Але, трохи поміркувавши, вирішив, що на роботі (а зараз він таки був на роботі, хоч і не в кабінеті) приймати водні процедури якось не випадає.

Неодмінні пластикові пляшки й чорні сліди багать безпомилково вказували на постійну присутність у цьому затишному місці представників біологічного виду "людина розумна". Сергій Петрович намагався уявити, як підлітки сиділи тут, голосно розмовляли, сміялися, купалися і засмагали… А потім… Потім сонце стало потроху котитися до обрію, й гурт тінейджерів почав збиратися додому. Лише один із них — Володя — пішов… А куди він міг піти? Ліворуч — болото, праворуч — болото. Слідів, які б вели до багна, не знайшли. З друзями він не йшов. Тіла в озері водолази не відшукали. Куди ж він зник? Інопланетяни його забрали? Чи водолази все ж щось пропустили? Не хочеться про таке думати, але за спекотної погоди мрець мав би сплисти на поверхню… Проте цього, зрозуміло, не сталося. Тобто юнак одягнувся, обтрусив штани від піску і… зник. Нісенітниця. Заховався? В комишах, на три дні? Аби годувати комарів? І не відгукнувся, коли товариші його шукали? Не клеїться все, не сходиться. Слідчий відчував, що йому бракує розуміння чогось, однієї ланки, яка б замкнула ланцюг подій в єдине ціле і вказала: Вова перебуває… Де?

Зеленський не поспішаючи пішов геть від озера. Аж коли він перейшов кучугуру, то мимоволі озирнувся. І здивувався. Як Тарас та інші могли бачити Вову й Таню, якби ті справді відстали від них? Кучугура затуляла весь озерний краєвид. Той, хто перейшов через піщаний пагорб на стежку, аж ніяк не зміг би побачити кого-небудь на березі озера. Бозна що! Слід продовжити опитувати, розмовляти з підлітками, допитувати їх, свідків, і вивідувати, що ж відбулося того літнього вечора в тихій місцині після звичайного пікніку.

* * *

Зеленський останнім часом відчував справжнє дежавю: той же кабінет, та ж тема: розмови про Володю Чайченка. Хіба оповідачі версій змінювалися. Так само змінювалися і їхні погляди на події того вечора — виринали нові деталі, заперечувалася начебто встановлена послідовність подій. У молодого міліціонера виникала навіть дика підозра, що всі підлітки домовилися говорити різне і по-різному, аби остаточно завести розслідування в глухий кут. Сергій гнав від себе такі думки, розуміючи, що все це — просто від перевтоми, нервів, перезбудження… Все нашаровувалося, спліталося й у висліді мало липкий, нездоровий, неглибокий і неспокійний сон слідчого. Ще дві справи, які він вів паралельно зі справою про зникнення підлітка, нічого доброго не додавали, й Зеленський упіймав себе на думці про відпустку — риболовлю десь у забутому Богом селі.

А поки що він сидів у своєму незатишному кабінеті й слухав плутану розповідь Софії Музиченко, яка час від часу поглядала на слідчого круглими переляканими очима.

— Як Володя поводив себе в той день? — допитувався слідчий у дівчини. — Чи не помітила ти чогось незвичного в ньому, в його розмовах, діях?

— Він був майже такий, як завжди… — повільно відповідала Софія. — Нічого особливого…

— А чому ти сказала "майже"? — насторожився Зеленський. — Отже, щось у ньому було не так? Чи не зовсім "так"?

— Ну… — завагалася Софійка. — Відчувалося, що він і Таня посварилися.

— Вони справді посварилися? — щось занотовував Сергій Петрович. — Коли?

— За день чи за два перед походом на озеро щось у них сталося, — говорила дівчина. — Але ні він, ні вона не хотіли нікому зізнаватися, що посварилися. Адже це був ще один привід для пліток, а плітки їм набридли.

— Чому ж вони пішли разом на озеро?

— Просто Вова домовився з Андрієм, Тарасом, а Таня — з нами…

— А Галя як себе поводила? — несподівано запитав Зеленський. — Вона ж була з вами?

— Була, — чомусь злякалася Софія. — А що?

— Я просто запитую — про всіх…

— Галя страшенно ревнувала Вову до Тані, — вирвалося у дівчини. — Тільки ви мене не видавайте!

— Я нікого не видаю, — спокійно відказав слідчий. — Усе сказане залишається в цих стінах. А найбільш важливе — в протоколах… Галя часом не погрожувала Тані чи Вові?

— При мені — ні, — запевнила Софійка. — Але вона ходила до якоїсь ворожки, аби та "привернула" Вову до неї! Сама розповідала! І хотіла зурочити Таню! Я точно знаю!

— Цікаво! — усміхнувся Сергій.

— А ви не смійтеся! — образилася Софія. — Вони тому й посварилися — через чари ворожки. А Таня взагалі якась дивна стала!

— Дивна — в чому?

— То притягала до себе Вову, то відштовхувала, а він страждав…

— Ну, так уже й страждав! — не повірив слідчий.

— Не те щоби страждав, — неохоче погодилася Софія, — але йому було неприємно.

— А Галі було приємно дивитися на все це? — уточнив Сергій Петрович.

— Гадаю, що так, — знітилася Софія.

— Ти не любиш Галю? — примружився міліціонер.

— А чого мені її любити?! — несподівано гаряче мовила дівчина. — Вона така… задавака!

— Хто останній бачив Вову на озері?

— Ну, здається, він із Танею йшов позаду, коли ми верталися… — згадувала Софійка. — Хоча ні! Всі йшли гуртом, за нами — Вова, а Таня так, знаєте, знехотя, поволі, тільки збирала речі. Наче не хотіла залишати озеро…

— І що?

— А Вова, як я бачила, озирнувся й повернувся до неї, — вела дівчина. — Я подумала — хоче допомогти Тані. Але за якусь мить уже Таня йшла, а Вова десь там залишався.

— Тобто, ти його не бачила?

— А там така кучугура, — знизала плечима Таня, — що берега озера не видно. Вови не було, й тоді ми кинулися його шукати…

— Одразу ж?

— Ні, ми кликали його кілька разів, потім повернулися… — тяжко зітхнула Софійка. — Але він зник.

На очах у дівчини з’явилися сльози. Сергій Петрович простягнув їй паперову хусточку. Слідчий розумів, що подальша розмова в такому, як він його називав, "сльозоточивому" стані може завести їх на манівці. Далі слід було поговорити з Андрієм… А потому, вже виходячи з почутого від хлопця, знову з Тетяною Андрич. До того ж, у Сергія зринула одна ідея, яку необхідно було перевірити…

Глава 4

Чи існує кохання?

Із кожною годиною відсутності Вови Таня все більше сумнівалася: які саме останні слова вона почула від нього? Що він сказав їй, кинув злостиво й різко в спину, коли вона обернулася, аби швидко піти від нього і наздогнати друзів? "Побачимося" чи "не побачимося" — що саме? Думки плуталися… В одну мить вона неначе чула його голос, який промовляв: "Не скоро побачимося!"; та за хвилину Вова, незримо присутній біля неї, говорив примирливо: "Скоро побачимося". Дівчину кидало то в жар, то в холод. Вона твердо знала, що причиною зникнення хлопця була саме вона. Але як тоді слід було поводитися? Дозволити йому все? Таня не могла цього зробити, просто не могла! Вона згадала свій вірш (а Таня писала вірші, хоча нікому й не показувала їх), який вона необачно, як видавалося після всього, що відбулося, прочитала, а потім подарувала Вові… Таня писала його так, як ніколи жодного вірша. Вона вклала всю душу в нього. Тепер розуміла: та поезія була просто відгуком її серця, коли вона думала про красуню Галю і можливий поцілунок Вови… Поцілунок Галі якогось дня чи вечора… Тетяна не могла зрозуміти, чому б цей звичайний епізод із звичайного шкільного життя так турбує її. Але вона знову згадувала свої переднічні рядки:

Ти всі хвилини і години вбив,

На жарт, на сміх усе перетворив —

Всі почуття, і мрії, і вагання…

Моє життя тепер — переживання!

Не убивай мене, не треба помсти!

Залиш мене, прошу, в спокої!

Don't hurt! Не треба болю!

Я не хотіла цього! Ну, прости!

Мене з думок своїх ти відпусти!

Тепер Таня думала: а як Вова сприйняв її "переляк", виказаний у віршах? Може, він і справді подумав, що її треба "відпустити"?! Але ж насправді вона хотіла зовсім іншого! Боже, треба ж бути такою дурепою, аби це написати, а потім ще й прочитати хлопцеві, якого вона… вона… Любить?! Кохає?! Ні, вона просто хоче весь час бути з ним поруч! Але тепер він зник! Зник! І вона не знає — де він, як він… Це вона, вона у всьому винна! Так… спокійно… Слід зосередитися й діяти. Вона піде перш за все до його батьків і розповість… Але що? Про те, яка вона недалека, дурненька? Як занапастила їхнього сина? Ні… Може, спершу піти до слідчого? Як його звати… Боже, вона вже імена забуває… Зеленський… Зеленський Сергій Петрович. Добре. Вона розповість про сварку з хлопцем (саме про це Таня й не хотіла говорити міліціонеру), про образу на Вову, який так і не став її хлопцем… Дівчата і з її класу, і з паралельного хизуються, що чи не в кожної вже є свій хлопець. А в неї? Чи був він насправді її хлопцем? Чи не був?

Тут Таня несподівано зрозуміла: це Галя відвадила від неї Вову. Так! Галя, як переказували їй подруги, ходила до ворожки і просила ту… Про що? Може, про те, щоб Вова зник?! Не лише з її життя.