Чорне озеро кохання - Ільченко Олесь
Галя запевнила, що все добре, і Вова пообіцяв, що зателефонує їй наступного дня, в неділю. Він і справді передзвонив, але Галя повідомила, що захворіла. Слухайте далі! Потім, на тижні, сказала, що не може зустрітися. А потому вже настали канікули, вони не бачилися, бо вона видалила зі свого телефону номер мобільника Вови!
— Оп-па! — вигукнув Андрій.
— Так! — кивнула Марта. — А канікули минають швидко. Нарешті вони зустрічаються в школі — і тут Галя цілує хлопця в щічку, сказавши, що тепер вони поквиталися! І наступного дня вона вже знову "морозиться". Ще через день — ну просто лютий "мороз" з її боку. Потім Галя несподівано надсилає Вові есемеску: типу, не парся, забудь мене, бо мені все паралельно. Хлопець нічого не розуміє. А під час випадкової зустрічі вона запропонувала, щоб вони просто залишилися друзями. Ну, Вова відповідає, що мовляв, давай, а час усе покаже. А Галя каже, що часові нема чого показувати й жодної перспективи зустрічатися в них немає. Вова запитує: в чому причина? Галя відповідає: "Ти багато тріпався". Але хлопець нічого не розуміє: адже йому просто не було кому розповідати про них, він же новачок! Та й хіба він несповна розуму, аби таке розповідати?
— Ну, і… — затамувала подих Леся.
— Потому новий поворот: Галя дзвонить Вові додому й каже, що він ні в чому не винний, просто вона не може визначитися. Кілька днів хлопець гадав: до чого все це було сказано. Чи вона не в собі, чи він якось дезінформований. Нарешті йому набридло гадати і він підійшов до Галі з проханням усе пояснити. А та у відповідь: "Я просто стерва".
— Може, вона правду каже? — зареготав Петрик.
— Припини! — розсердилася Оля. — Бачиш, дівчина геть заплуталася!
— Але згодом з’ясувалося дещо інше, — хитро примружилася Марта. — Хлопцеві в цьому зізналася одна дівчина з класу, яка все знала про нього і про Галю. Виявляється, саме в той день, коли від Галі надійшла есемеска про "паралельність", їй телефонувала однокласниця (не скажу, хто!) і сказала, щоб Галя не зв’язувалася з Вовою. Той, мовляв, "не встиг з’явитися, а вже перебрав усіх дівчат в класі, а тебе (тобто Галю) залишав як запасний варіант".
— Ось чому вона поводила себе так дивно! — вигукнула приголомшена Софійка.
— А я думаю, — авторитетно заявив Вітя, — що Галя сама не знала, чого хоче. Чи просто гралася з хлопцем… Виходить, вона то "морозилася", то просила його подзвонити їй і тут же вибачалася за свої "косяки"…
— Точно, — погодився Тарас. — Це або гра, типу, нехай хлопчик помучиться; або ж вона сама кидається туди-сюди, не знаючи, зустрічатися з ним, чи ні…
— Йому слід було врубати ігнор стосовно неї і спостерігати за реакцією: якщо жодної, значить забий на неї! — спохмурнів Петрик. — На світі повно дівчат, які нормально себе поводять, поважають хлопців, намагаються їх зрозуміти.
— Ой-ой, які ми круті! — образилася за всіх дівчат Оля. — Просто Брюс Віліс!
— А взагалі, з дівчатами слід спілкуватися напряму, без їхніх подружок, — міркуючи про щось, заявив Тарас. — А то так і будуть виходити "зіпсовані телефони".
— От уявіть, — раптом гаряче заговорив Петрик. — Двадцятого числа дзвоню дівчині на міський телефон: привіт, ходімо, погуляємо! Вона: не можу. Я: чому? Вона: не хочу вже йти, дванадцята година дня. Я: а увечері? Вона: увечері я зайнята… Я: чим? Вона: секрет фірми. Я: як фірма називається? Вона: бабка-кульбабка. Я: ну, а коли ти зможеш? Вона: не знаю. Я: в п’ятницю? Вона: не знаю. Я: ну, вже тебе умовляти не буду! Вона: ну й не умовляй, хто тебе примушує? Я: ну в п’ятницю давай! Вона: але тільки до четвертої! Я: о-кей, я передзвоню в четвер увечері й уточню. Вона: ну, спробуй.
— А хто вона така? — пильно подивилася на Петра Софійка.
— Ну… — затнувся Петрик. — Ви її не знаєте… І уявіть — все говорить мені абсолютно паралельним тоном! І в той же день надходить від неї есемеска: "Можеш на п’ятницю і не розраховувати. Я з тобою гуляти не піду!" Я дзвоню їй на мобільний — не відповідає. Надсилаю есемеску: "Взагалі не підеш чи тільки зі мною?" Без відповіді… Ну що це за людина?!
— Помилка, яку роблять хлопці, коли видзвонюють дівчину: починають настирливо її вмовляти і вперто перебирати інші дні, якщо вона відмовляється зустрічатися, посилаючись на зайнятість, — поважно говорив Андрій, неначе знав щось таке, чого не знали інші. — А тут треба чимось зацікавити дівчину, аби витягти її на зустріч. Слід придумати що-небудь таке, яке б її заінтригувало, щоб вона прийшла не тільки заради тебе, а й заради того, що ти їй наплів!
— Коли хлопець просто не цікавить дівчину, хіба вона прийде? — знизала плечима Леся і припалила сигарету.
— І показувати себе чоловіком треба, — твердо додав Тарас. — Не розкривати своєї беззахисності, умовляючи дівчину зустрітися — вона це відчуває. Може, їй навіть приємно, що ти не можеш нею "заволодіти", так би мовити!
— Багато ти знаєш! — пхикнула Софійка.
— Узагалі, з дівчиною зі свого класу зустрічатися не можна! — додав Андрій. — Така моя думка. Зі школи — ще так-сяк… А з класу — ніколи!
— Не можна так казати: "Ніколи!" — заперечила Марта. — А якщо подобається дівчина саме зі свого класу? Що тоді? Не зустрічатися?
— Так, тут однакових рецептів не існує, — зітхнула Леся.
Таня уважно слухала розмову друзів, але не зронила жодного слова. Вони ж були настільки захоплені історією Марти про новачка Вову, що не звернули уваги на мовчанку Тані. А та поглядала на Вову — красивого хлопця з паралельного класу — відтоді, як він з’явився в їхній школі. Не знати чому Таня вирізнила Володю з-поміж усіх ровесників і старших хлопців. Він здавався їй таким стриманим, серйозним, навіть таємничим… А історія з Галею, про яку з таким захватом розповідала пліткарка Марта, ще більше підігріла зацікавленість Тані. Отже, Вова вже навіть цілувався з дівчатами! Це дражнило, хвилювало, манило Таню до нього і водночас чимось відштовхувало. В якийсь момент вона навіть здивувалася: чому цей хлопець викликав у неї стільки почуттів, емоцій? Дівчина намагалася розібратися в них, але поки що не могла…
Глава 3
Версії подій
Прочісування міліцією лісу і обстеження дна озера не дало жодних результатів. Ні живого, ні мертвого Володю Чайченка не знайшли. Фотографії хлопця на листівках із закликом "Знайти людину!" вже висіли скрізь, де й мали висіти; телефони міліції і батьків, здається, вже знало все місто. Телебачення встигло випустити в ефір глибокодумний сюжет про таємничий світ підліткових стосунків і безпорадність міліції, а кілька газет відгукнулися на страшну подію статтями, в яких одні політичні сили звинувачували інших у безладі й загрозах для міста і людей, що існують саме через ті, супротивні партії та блоки.
Батьки Володі невдовзі майже припинили раз у раз телефонувати Сергію Петровичу із запитаннями про сина… Молодий слідчий несподівано відзначив страшне почуття провини: неначе це він, такий собі пан Зеленський, був причиною зникнення чи навіть загибелі учня школи номер 37. Сергій гнав від себе недоречні думки, але йшлося про юнака, про згорьованих батьків…
Але розслідування мало продовжуватися. Відтак тривали допити і бесіди зі свідками — хлопцями й дівчатами, які одного нещасливого дня поїхали відпочивати на Чорне озеро.
Перед Сергієм Петровичем у кабінеті сидів Тарас — високий чорнявий хлопець, як казали, близький друг зниклого Володі.
— Хто подав ідею піти на озеро? — цікавився слідчий.
— Уже й не пам’ятаю… — силкувався згадати Тарас. — Усі запропонували одночасно. Ми на озері вже бували… Разів зо два. Там класно.
— Що ви пили того разу? — пильно вдивлявся у вічі хлопця Сергій.
— Нічого міцнішого за пиво! — зашарівся Тарас.
— А чому червонієш? — зітхнув міліціонер.
— Я не червонію… — мляво заперечив підліток. — Щоправда, дівчата випили одну пляшку шампанського, рожевого. Вони таке люблять. Одну на всіх! А хлопці — тільки по пляшечці пива…
— Хотів би я бачити ту паскуду, яка продавала вам алкоголь, — спохмурнів слідчий.
Тарас замість щось сказати просто схилив голову.
— Отже, — вів далі Зеленський. — Ви їли шашлики, пили пиво…
— Ми не шашлики їли, а підсмажили на невеликому вогні сосиски, — уточнив Тарас. — Знаєте, "мисливські" називаються. А потім ще провели через вогонь такі, звичайні. Теж вийшло нічо…
— Потім хтось почав сваритися, — чи то ствердив, чи запитав слідчий. — Бійки не було?
— Та ні! Ні! — енергійно заперечив підліток. — Чого нам сваритися? Хороша компанія, ми всі дружимо…
— А що робив Вова?
— Ну, що… — знизав плечима Тарас. — Як усі: розповідав різні історії. Ми обговорювали музику, ігри на компі, кінофільми…
— Нічого дивного в його поведінці тоді не було? — Зеленський намагався знайти хоч якусь зачіпку.
— Я б не сказав, — зітхнув Тарас. — Хіба він став мовчазний наприкінці відпочинку…
— А чому? Щось відбулося між ним… і ким? — слідчий щось записував на аркуші паперу.
— Та наче нічого не відбулося, — щиро здивувався Тарас. — Він, узагалі, майже весь час був поруч із Танею… Але в них усе нормально… Тихо-мирно.
— Вони цілувалися? — несподівано запитав Сергій.
— Ні! — усміхнувся Тарас. — Такого не було. Ні він, ні хто інший не займалися… е-е-е… цим.
— Гаразд, — Зеленський перестав занотовувати слова Тараса. — То як же Вова зник?
— Не знаю, — спохмурнів хлопець. — Ми зібралися додому, спалили сміття на вогнищі. І пішли — один за одним. Таня з Вовою йшли останніми. Андрій ще озирнувся, сказав: "О, яка риба плеснула!" А потім запитав: "А де ж Вова?" Всі почали оглядатися на Таню — вона ж ішла з ним. І Таня теж озирнулася, отже, він ішов не з нею, а за нею. Але Вова зник.
— Що було далі?
— Ну, що… — настрій у Тараса від такої розмови геть зіпсувався. — Почали його кликати, шукати. Він щойно ж був з нами! Але він зник. Почало сутеніти, ми вирішили йти додому і розповісти про все батькам. А Таня ще сказала, що Вова скоро з’явиться. Ми подумали: може, він їй щось говорив?
— І ви покинули його й пішли додому?
— Ми не кидали його! — в розпачі мало не вигукнув Тарас. — Було темно шукати! Ми вирішили когось покликати, комусь розповісти, що Вова зник…
— Отже, крім нього, всі йшли з озера разом? — уточнив слідчий.
— Так, — кивнув Тарас. — Тільки один раз Марта відходила, ще коли ми збиралися йти… Ну, їй треба було, ви розумієте?
— Розумію, — зосереджено мовив Зеленський.
Зрозуміти ті події насправді було важко.
