Аль-кегаль - Голота Петро
В мене щеміло все тіло. Особливо голова. В голову повстрявало багацько шматочків бур’яну, я поколов собі ноги, розірвав об щось холошу й одірвав підошву від черевика. Здер об щось щоку. Пенсне десь залетіло, і я помацки виліз із рову. Виліз і пошкандибав по залізниці. В мене дуже боліло коліно. Редактора немає. Що це могло бути? Лячно мені. Навіть хміль пройшов. Що сталося з редактором? Може, попав під колесо? Може, вбився? Може, зачепило його потягом і потягло хтозна куди? Може, вже розбився редактор на шматочки? Але де це ми скочили? Передо мною блищать вогники. Доходжу до вогників: електричне освітлення. Багацько людей ходить, парочки прогулюються. Значить ще рано. Я вдивляюсь в місцевість і впізнаю Пісочине. В мене шумить у голові, як з похмілля. Я спішу до пивної. З пивної лунає:
Отєц мой пьяніца
І к рюмке тянітся,
А мать уборщіца —
Какой позор!
Сестра гулящая,
Дрянь настоящая,
А я нещасная…
Братішка вор.
Купітє бубліки,
Давайтє рубліки…
В мене застукало серце. Я пізнаю голос редактора й радий вбігаю до пивної. Цілуємось.
Я в Пісочині колись був на дачі і зі своїм хазяїном часто випивав. Треба неодмінно до нього піти. Ідемо. Ось ми з редактором стукаємо у височезні нові ворота. Нам відчиняє чоловік з розкішною бородою на дві половини.
– Василь Євменович!
– Петро Іванович! Яким чином, яким вітром?
– Знайомтесь, – кажу, – рекомендую редактора.
– Очинь приятно. Василь Євменович Мартиненко.
Входимо в хату. Стара бурчить, але це нічого. Після деяких важких слів Василя Євменовича вона біжить по самогон. Василь Євменович сміється до мене голубими, добрими очима. Я люблю Василя Євменовича. Надто він моторний і добрий, як п’яний. Він побував у царській армії, на війні, скрізь їздив, знає багацько анекдотів, приказок і казок. Знаючи, що він жартівник і що до кожного слова щось докаже, кажу йому:
– Так, значить, будемо пить!
Він усміхається.
– Хіба ж ви не знаєте, Петре Івановичу, що я не п’ю? Хіба як дуже п’яний, то чайний стаканчик перехилю, – і сам регочеться від своїх слів. – Шкода, що ви оце в Харкові, Петре Івановичу. Я так і не зберуся переписати оте, що вам казав… Оте моє сочиненіє про діда Бидрія, як він свою кобилу шукав. Ото так, якби ви помогли, подивились, то щось би й вийшло… І все ж ніколи, бодай його, – чухає потилицю. – А воно, знаєте, всяка вещ… Колись напишу. Ви вже там у редакцію оприділете. Кажете, ще й заплатить можуть?
– Аякже, Василю Євменовичу. Гонорар обов’язково.
– Ну, що ж, нам, аби хватило на пляшечку… Да знаєте, всяка вещ… О, і стара… Ну, Дарочко, ти вже нам там закусочки, збігай до льоху, а я вже пляшки сам відкрию, – засміявся і поставив на стіл три пляшки самогону.
Каламутні такі пляшки, із паперових затичок тхне міцне й важке… Ось зараз у цій каламуті я втоплю свій розум. Ми п’ємо. Редактор починає: свою улюблену пісню, а ми підхоплюємо: "Ой вербо, вербо…"
– Сто-сто-стой! – гукаю я. – На вулиці гармонія.
– Сюди їх клич, Дарочко, – сказав Василь Євменович.
– Та що ти вигадуєш, Василю?.. Нащо вони тобі здалися.
– Сюди, я тобі говорю.
Василь Євменович тупає ногою, і стара йде. Входять парубчаки з гармонією. Парубчак із довгим, конячим обличчям наполіг вухом і щокою на дворядку, розтягнув її, вона заревла, а другий, вже на підпитку до гармонії приспівував:
С малих лєт я работать попала,
Я в несчастьї і горі жила,
А к шиснадцаті лєт я пропала,
Я курила, ругалась, пила.
І по скользкой пошла по путі я,
Стала жисть я свою проклинать.
Слішком бєдниє билі родниє,
Дєнєг надо било на наряд.
Мені згадався лисий у жилетці, шарманщик і боса в червоній кофточці дівчина.
– Да, всяка вещ… – почав Василь Євменович, наливаючи парубкам горілки, – от хлопці, як я був молодий… Дарочко, – звернувся він до старої, – бери ж і ти… Ну, ну, без ніяких…
– Та що… Та я… – Підійшла до столу, взявшись двома пальцями за підборіддя, усміхнулась, перехристилась і випила.
– Так от, хлопці, як я був молодий… А де ж це наш гість? – Це про редактора. Він ліг у соломі біля печі й заснув. – А спить бідолага, шкода, шкода. Треба було б, щоб і він почув моє сочиненіє. Да всяка вещ… Це как пошол один руськой отставной матрос ув Англію. Пошол он в церкву при совершенії божественной літургії. Взял да й винул он колоду карт. Начал он іх розкладивать. Зритель тот час же приступіл к нєму і отослал його на гауптвахту. Вот і питають його:
– Для чего ти при совершенії божественной літургії розобрал карти? За такоє нарушеніє ти будеш строго наказан.
Матрос на ето отвєчал:
– Я, – каже, – отставной руськой матрос. За вислугу лєт своєму отєчеству получіл малий "пенсіон". Поетому із такого пенсіона купить Біблії не в состоянії, а сії карти куплени моїм отцом перед вступленієм моїм на службу і дани мнє не для вранья, а для познанія Бога…
– Та ти вже завів, – обізвалася стара. – Давай хлопцям по чарці, та кончайте. Он уже півні співають.
Хлопці випили, гармоніст заграв гопака, Василь Євменович почав танцювати й наступив редакторові на ногу.
– Еге-ге, – привстав і почухав потилицю редактор, – тут весело.
– Так точно, – сказав Василь Євменович. – Тут говорилося сочиненіє, – підніс редакторові чарку, – как пошол однажди отставной руськой матрос ув Англію…
– Та що ти, – обізвалася знову стара. – Оп’ять значала, чи шо?
– А на чому я зупинився… Ага – охвицер увспрашиваєт матроса: – А какоє ж, говорить, понятіє ти імеєш в етіх картах?
А матрос і кажеть:
– Первой туз, сей єсть Бог, кроме нєго нєт другого во всєй вселєнной. Двойка ето нєбо та земля. Тройка – означаєть воспомінаніє Святой Тройці – Бог Отєц, Бог Син та Дух Святой. Четвйорка – воспомінаніє четирьох євангелістов: Іоан, Матвій, Марко та Лука. П’ятьорка означаїть п’ять мудрих дєв. Шостака – ето сємєйство Ноя, оставшеєся послє потопа, от которого проізошлі люді. Семйорка означаєть, что Бог сотворил все в 7 днєй. Осьмака – ето снятіє со креста Христа Спасітеля нашєго. При положенії во гроб било восєм душ: Іоан Богослов, Нікодім старєц, Іосіф, Марія Магдаліна, Марфа, Лазар і двє сестри Лазаря. Девятка – ето дари Духа Святого: любов, радость, милосердіє, вєра, іскренность, кротость, воздєржаніє, милость і смиреніє. Десятка ето називається 10 заповедей, даних Мойсею на горє Сєнайской для познанія Бога і самого себя, а валєт – ето тот самий глупий, котрий привйол меня к вашему благородію. Краля – ето восточная роза, первая царіца, а король – основатель Росії. У всєх картах чотирі масті сіє означаєт – чотирі страни свєта: восток, юг, сєвєр та запад. В колодє 52 карти, ето показуєть 52 нєдєлі в году. В колодє 365 очков – ето 365 днєй в году, кромє високосного.
Охвіцер конешно удівілся такому острому отвєту, щедро награділ матроса і випустіл єго на свободу за такоє остроє понятіє в картах.
– Перепишіть і дайте мені. А тепер хлопці – грай, – гукнув редактор.
– Да… Всяка вещ… – сказав Василь Євменович, наливаючи чарки самогоном.
Сьогодні вранці мені болить голова. Ні копійки грошей немає. Нізащо похмелитися. Коли встаю, стає нудно і туманіє в очах. Я лежу. Біля мого ліжка на стільці куча листів від молодих поетів. Ці листи приходять, і я їх не розпечатую, бо завжди п’яний, а треба було б поодписувати. Назбиралося цих листів чимало. Ось я зараз почну їх читати. Я майже наперед знаю, що вони пишуть, але все ж таки треба прочитати. Ой, кольнуло в боку. Це я певно неправильно лежав. Та й у грудях щось болить, і в’язи. Де я вчора був? Пам’ятаю… Журналіст… Повії… А що як сифіліс? А де я ще був? Нічого не пам’ятаю. Я взяв найбільшого конверта, розірвав і читаю:
"Шановний тов. Голото, вибачте, що турбую. Я сам селянська дитина, зовсім неосвічений, прагну до сонця, до освіти. В мене надхнення, я б все своє життя віддав би за поезію. Прочитайте мої вірші і скажіть, чи годяться. Приділіть їх до якої-небудь редакції. Напишіть мені листа, укажіть на мої хиби, та як писати вірші, чи є в мене талан, надішліть мені літератури про поезію і якщо можете карбованців 5 грошей. Допоможіть мені, не заривайте мого талану в землю. Не вбивайте мого хисту. Читав ваші твори, дуже мені подобаються ваші твори. Я ніде кращих за ваші не читав. Глядіть же, видрукуйте мої вірші та вишліть грошову допомогу. Я закоханий у вашу творчість.
З пошаною Степан Огнекриленко. Кобиляки".
Читаю його вірша:
Сонечко зійшло,
А ніч ще не розійшлася.
Вперед до бою все село,
Вже правдонька знайшлася.
Боріться всі за волю,
До правдоньки іди,
Хай згинуть враги волі,
Проклятії пани.
Розриваю другого конверта.
"Дорогий Петре, (на ти) це вже пишу до тебе десятого листа й ніякої відповіді. Ти не звертаєш уваги на мій талан. Це з твого боку не красиво. Я страдаю, я мучусь ночами пишу, а тобі навіть важко сказати пару слів, може моя праця і даремна. Чи годиться моє писання куди чи ні. Ти якби знав (мене коробить оце "ти" зовсім незнайомої мені людини) як важко самотужки вибиватися в люди…"
Я дальше не читаю листа і читаю вірші:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині.
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині…
Нічого собі талант! Не посоромився чорт переписати у Шевченка. Цього вірша Шевченко написав ще 1847 року. В Орській кріпості на Оренбурщині. Читаю ще одного вірша:
Село і серце одпочине,
Село на нашій Україні…
– Іди ти к чортовій матері! – вигукнув я вголос. – Що ти гадаєш, дурню, що я ніколи не читав Шевченка? Ідіот ти паршивий, плагіятор нещасний! – і лячно мені стало від свого голосу, і соромно. Якби хто з боку почув, то подумав би, що я збожеволів. Я трохи подумав, а потім прочитав кінець листа:
"Ти ж, Петре, пиши негайно відповідь. Як не даси відповідь й на цей раз, то я кидаю зовсім творити й вина паде на тебе, бо ти не схотів допомогти мені.
Олексій Сонцедар. Херсон".
Читаю третього листа:
"Многоуважаємий Голота, вибач за безпокойство. Я сам син села і люблю поезію. Оце останнього листа пишу тобі, більше не писатиму. Як не одержу від тебе поради, то повісюсь або втоплюсь. Не можу я жити без творчества. Хочу бачити його напечатаним. Скоріше печатай і шли гонорар.
М. Огнечервоний".
Читаю вірша:
Стоїть гора червоная,
А під горою гай,
Червоний гай густесенький,
Оце комунський рай.
Я в думці послав Огнечервоного к чортовій матері й розірвав четвертого конверта.
"Любий Петро Голота, я вже не маю сил писати вам листи, гадаю приїхати сам.
