Аль-кегаль - Голота Петро

І здається, Сікорський сказав: "люди, обладающие сильным умом, обладают вместе с тем й сильно развитой способностью внимания, памятью". Звичайно, я пам’ять свою гублю, а разом з нею і розум. Я ж добре знаю, що лишається в пам’яті все те, на що звертаєш пильно увагу, що дуже подобається, до чого є великий інтерес, але багато дечого такого я позабував. Ось, наприклад, я любив вірші Надсона й Бальмонта, а тепер не пригадаю ні одного їхнього вірша. Я колись без тями любив одну дівчину, звати її Ванда. Зараз ось ніяк не пригадаю її прізвище й не уявляю ні одної рисочки обличчя, ні навіть форми тіла. Власне, я не знаю, за що я її любив і що ж у ній мені подобалось. Я старію. В мене жовте обличчя. На чолі дві тонюсінькі складочки, під очима синьо, коло перенісся під бровами глибокі жовті ями й сам ніс довгенький і гострий. Я знаю, що поганий вигляд мого обличчя від горілки, проте п’ю. Я знаю, що горілка вкоренилась в мойому організмі, вбиває коріння моєї юності, свіжості, і не кидаю пити. Я накреслив плян однієї повісти, і не пишу її. Я пишу тоді, коли зовсім тверезий. Мені холодно. Я горілкою вбив у собі все соняшне. Я ллю в себе горілку, як воду, і гашу нею горіння своєї молодості. Навіть пирій випинається до сонця, а я затуляю його від себе всіма засобами, які тільки є для боротьби з сонцем. Мені стало сумно. Коли я дуже п’яний, я падаю в песимізм… Плачу. Гірко, боляче ридаю. Згадався Єсенін: "Я знаю, грусть не утопить в вине".

Ага, до речі Єсенін. Є смішні, наївні люди, що з легкої руки й з легкого розуму називають пияцтво, песимізм, гульбища – єсенінщиною. Глупо й наївно. Було б дуже забагато честі для Єсеніна, коли б богему називати єсенінщиною. Смішно. Якби не було Єсеніна, то Кнут Гамсун у свій час не пиячив би, як би не було Єсеніна, то Купрін, Арцебашев, Гюі де Мопасан не ходили б по притонах. Якби не було Єсеніна, мій батько не був би алкоголіком і не вбили б його п’яного… Якби не було Єсеніна, то певно мої родичі не улаштовували б гульбищ, не заливалися б горілкою і не заливали б мене тоді, коли мені ще було років 7–8. Мій чорнявий редактор у ковбойці узнав про Єсеніна тоді, коли Єсенін повісився. Але мій редактор у ковбойці дореволюційний богемщик і ображається, коли його тулять до єсенінщини. Смішно. Дуже забагато для Єсеніна честі, хоч будь-що звати єсенінщиною.

Я п’ю горілку. Я давно п’ю горілку. Я знаю, що вона мені шкодить, і п’ю. Я знаю, що я невихована людина. Я часто згадую слова Бехтєрева: "Можна бути людиною досить освіченою й разом з тим невихованою". Або ще, як він каже: "Виховання людини береже здоров’я як розумове, так і фізичне".

Я вірю в це, і п’ю. Я не бережу своє здоров’я ні розумове, ні фізичне. Коли я п’яний, я захоплено співаю. На мене, наприклад, справляють великий вплив українські народні пісні. Я від них п’янію. Коли я співаю "Ой зацвіла червона калина" або "Ой наступила та чорна хмара", "І пить буду, і гулять буду", чи іншу, мені зразу ж хочеться випити. Коли я співаю українські народні пісні про горілку, я бачу перед собою минулу п’яну Україну і почуваю себе її нащадком.

Ось тепер я похмелився, виплакався, поспівав і мені хороше. Я одягаюся, сідаю в трамвай і чомусь їду на базар. В трамваї в мене виник якийсь чудовий, художній образ. Його неодмінно треба записати, але в мене, як на гріх, немає ані паперу, ані олівця. До речі, в мене є папіроси, можна записати на коробці від папірос. А олівця немає. Ага, кондуктор щось пише. Пише силу силенну цифр. В нього можна попросити олівця. Я в думці добираю, як йому сказати. "Товаришу кондукторе, дайте, будь ласка, олівця". Ні. Олівець слово непрактичне. Власне воно мені й не подобається. Воно мені чомусь нагадує оливу, та й не життьове воно. Його можна вжити лише в письмі, в літературі, а в житті краще сказати карандаш. Я так і скажу: "товаришу кондукторе, дайте, будь ласка, на хвилинку вашого карандаша". Але це дуже довга фраза. Ось кондуктор порівнявся зі мною і я сказав:

– У вас часом немає карандаша?

В нього звичайно карандаш є, він же он ним пише, одмовити ніяк, і він дав мені олівця. На базарі я зіскакую з трамвая, підбігаю до дівчини, що торгує ліфчиками. Ця дівчина мене спокушає. На дворі був вітер і він не соромлячись тріпав спідничкою цієї дівчини, як хотів, зазирав, куди хотів, спідничка рельєфно й тонко прилипала до ніг оголюючи круглі коліна, вгиналася всередину й припадала до тіла так, наче ця дівчина щойно вилізла з води. Дівчина нічого не вживала для того, щоб поправити спідничку, вона була захоплена продажем своїх ліфчиків і тільки червоніла. Навішала собі ліфчиків на оголені по плечі руки, на шию, на груди, і це мене спокушало. Я купую ліфчика, кладу його до кишені, довго говорю дівчині якісь дурниці. Це її не цікавить. Вона навіть ні разу не усміхнулася, одвернулась від мене й пішла до своїх товаришок, що так само стоять з ліфчиками. Я надибав пивну й засів у ній топити свою свідомість.

Вийшов веселий і радісний. На базарі шарманка грає. Чоловік у жилеті грає, а дівчина пританцьовує. Я дивлюся на це все лише одним оком, бо через коло натовпу нічого не видно. Мене зло взяло. Я пробрався до шарманки, умовляюся з шарманщиком, беру ванька й везу шарманщика до себе додому.

– Ванько стой! – Я зіскакую. Треба взяти китайця, ач як його обступили. – Ходя! Їдем зі мною. Матимеш гроші.

Проте, шарманщик пояснив йому докладніше за мене. Сіли горою й поїхали.

Ось я вдома. У мене вдома безладдя. Стільці поперекидані. Скрізь валяються недокурки, поналивано, насмічено, важке повітря. Але дарма. Шарманщик у жилетці грає мені, дівчина танцює з бубном у руці, а потім стала, взявшись у боки й співає:

Любила меня мать, уважала,

Что я ненаглядная дочь.

Я лесом дремучим бежала

В ненастную темную ночь.

А потім Ходя розіклав свої таємниці й викидав ріжні коники. І мені здалося, що я оце все вже колись бачив отут у мене в кімнаті. Точнісінько так, як ось зараз, отакий самий лисий у жилетці шарманщик, така сама боса дівчина в червоній блюзці, підстрижена. Отакий самий Ходя з бронзовим обличчям, з великими вилицями й так само балака тоненьким дитячим голосом. І отакі сами білі пацюки, і кульки, і "магічні" палички й кільця… Колись оце все я бачив так самісінько, як зараз у цій самій моїй кімнаті. Я дивлюсь на рідюсінькі чорні вуса Ході й мені згадується роман Дельшея "Фарфорова Джонка". Шарманщик заграв "розлуку", і я попрощався зі своїми гостями.

Я прийшов до редакції й чекаю на аванс. Друкарка сміється.

– Я ніколи не бачу вас тверезим. Мені вас аж шкода. У вас дуже нещасний вигляд. Ви наче хворий.

– І мені, – кажу, – вас шкода. Певне аж у спині коле, – я показав кивком голови на машинку.

Друкарка образилась і нервово застукала літерами. Сидить біля машинки, як біля маленького роялю, і вистукує пальчиками трудовий марш. Справді, сидить, як біля роялю, грає, а в спині коле.

Я одержав аванс і йду собі. Йду й на умі у мене пісня:

Базар балшой і народу много.

Рускій баришня ідьот – дай єму дарогу.

І крутиться мені оця пісня, хто зна чого. Йду і вона мені на умі. Думаю щось інше, але ця пісня мене не кидає. Власне, ще я йшов по аванс і вона вже була в мене на умі. Балакав з друкаркою і вона була в мене на умі. Йду ось і ця пісня не кидає мене, як настирлива муха. На чорта вона мені оця пісня? Я аж серджуся, аж рукою махнув і сказав у думці: тьху ти, чорт би тебе побрав. На тобі: і причепиться така безглузда пісня: "базар балшой і народу много". Воно мені потрібно?

– А-а-а-а, моє поважання шановному редакторові!

– Як живуть пролетарські поети?

Тиснемо один одному руки.

– Ти обідав?

– Ні, – кажу.

– Пішли.

– Звичайно, пішли.

І ми пішли. Іду й мені пісня на умі. Я тепер не сам і аж заспівав тихенько вголос: "Базар балшой…"

Редактор навіть і не здивувався. Йому і в голову не прийде, що ця пісня мучить мене ще зранку. Редактор щось думав і мугикав наче сам до себе мотив моєї пісні разом зі мною. Ми за обідом багато пити не будемо, можна взяти кілька пляшок пивця і на цьому кінець… Бо на редактора чекає робота. Сьогодні верстка газети, а мені починати повість, план якої я накреслив уже давно й героїв уже переносив у собі.

П’ємо пиво. Редактор чухає потилицю і всміхається.

– Я, – кажу, – теж не проти, бо оцим пивом тільки дратуєшся…

Редактор голосно зареготав. Підходить офіціянт.

– Півпляшки гіркої…

Ми цю півпляшки розділюємо пополам у пивні шклянки, і ось я беру шклянку в руку, цокаюсь з традиції об шлянку мого компаньйона, схлюпнувши ненароком трохи горілки на хліб, вливаю її собі в душу, а вона, як злодій, в’їдається в мій організм і хоче викрасти моє серце.

Ми беремо ще півпляшки й розділюємо пополам, закушуючи пивом… І я вже почуваю себе так, наче я зустрів свою першу кохану, яку не бачив багацько літ. Мені радісно, а редактор розказує мені трагічні події свого життя і плаче. Власне, він не плаче, а так розповідає, що йому сіпаються куточки губ і в очах стоять і не капають сльози. Повні очи чистої, блискучої води і ось-ось ця вода зірветься й капне. В редактора стиснулись кулаки. Таке гірке оповідання. До його широких грудей і до важких великих плечей сльози зовсім не до речі й тому мені згадується: "ти дужий і ти плачеш. О, ти плачеш. Плач дужого скидається на ридання лева". В редактора з очей капнула велика сльозина. Ця сльозина зачепила жмут моїх нервів. У мені заворушилася жалісна скрипочка моєї душі і сльози одна за одною закапали з очей. Я знаю, то моїми очима виливається горілка. І знаю, що я, як і мій редактор, згодні зараз на все.

– В село?.. Чудово.

Ось ми потягом їдемо в якесь село. Ось ми вже за Харковом. Потяг бистро мчить, пронизуючи чорно-синю імлу пізнього вечора, а ми з редактором стоїмо в тамбурі й голосно співаємо:

Прощай страна, я уєзжаю,

Прощайте вєрниє друзья,

Бить может я на смєрть поєду,

Із-за куста сразіт мєня.

Цю пісню я чув ще за часів імперіялістичної війни. Редактор співав її ще за царя хмеля і дивно, що ми проспівали всю до одного слова.

Перед нами блимають вогники хат якогось села. Нам треба Куряж, але хіба не все одно. Зіскочити неодмінно. Потяг мчить… І ми гряхнулися один за одним усім своїм єством у чорно-синю прірву пізнього вечора.

Я довго лежав у бур’янистому рові.