Товаришко суддя - Мінович Олександр

Вона зустріла їх без боязні та з сарказмом:

– Не спішіть так, шановні… Нічого у вас не вийшло… Гляньте у вікно – там уже хлопчаки втікають з вашими грішми. Довго будете їх шукати… Думайте краще, як звітувати будете про отримані кошти.

Гості кинулися до вікна і спересердя ледь не вискочили з нього. Внизу між кущами лежав тільки кодекс та стояли перехожі, які не могли зрозуміти, що коїться:

– Гляньте, люди – гроші сиплються з неба. Чи то може з нашого радянського суду?... Чудасія та й годі, — чулося у вікні від перехожих.

Розуміючи, що тепер міліція її з свого поля зору не вилучить, Світлана Василівна вирішила перевірити чи не слідять таємно за нею. На допомогу прийшли вигоди маленького містечка… Знову таки, з вікна можна багато чого побачити… В понеділок зранку вся міліція з'їжджається на "лєтучку" – наганяї отримати, робочі плани сформувати. Приватні й службові машини тісно заставляють всю територію біля райвідділу. Залишалося тільки позаписувати їх номери. Що й зробила суддя… Список поклала в сумку.

Коли в суботу зібралася, як завжди, поїхати до Києва – провідати подругу, то сівши в приміський автобус, Світлана Василівна виглянула у заднє вікно, запримітила зелений "Жигуль", який слідував за автобусом. Зрівняла його номери зі списком та прийшла до висновку, що прилаштувався за автобусом хтось із міліціонерів. І що слідити він може, скоріш за все, тільки за нею. Надіялась – до самої столиці супроводжувати не буде – бензину пожалкує, але не справдилось.

І в самому місті стеження не зупинили.

Змушена суддя з подругою не зустрічатися. Щоб не наражати на небезпеку… Сходила в улюблений художній музей, пройшлася Хрещатиком, скуштувала гарячого шоколаду, який продавався в єдиному місці на весь Київ, а може і на всю Україну – невеличкій "кафешці" на Прорізній і подалася під наглядом додому.

Ще через день до Світлани Василівни прибігла заплакана Оля. Плачучи, розповіла, що міліція затримала її брата, нібито він брав участь у крадіжці на заводі. Як домашні не доказували, що він в час вчинення крадіжки хворів, з дому не виходив, їм не повірили. Заарештували.

– Знаєте, що мені сказали? – мовила дівчина.

– І що?

– Щоб я вас впросила їхати з нашого селища й роботу кидати, бо не вам, ні мені, ні моїм близьким спокою не буде.

– Добре, Олю, напевно прийдеться мені поступитися.

На другий день Світлана Василівна відправила поштою заяву про звільнення. Зібрала свої речі та подалася з селища. Гірко було їй покидати роботу, до якої вона так довго прагнула. Знала, що вже більше ніколи не зможе працювати суддею.

Коли йшла до автобусу, з нею порівнялась чорна "Волга" першого секретаря:

– Світлано Василівно, вирішили покинути нас? – з єхидством запитав він. – Але ж дивіться, не забудьте знятися з партобліку, бо це значно важніше, ніж оці ваші проблеми.

Пройшли десятки років… За цей час ржа встигла з'їсти велику купу заліза… Багато чого помінялось в житті… Не стало клятої компартії з її партвнесками і газетою "Правда", не стало посади першого секретаря райкому, але в райцентрі нашому порядки…

Олександр Мінович.