Товаришко суддя - Мінович Олександр

А, дійсно,тут мені підказують, що є такий. Треба подивитися, де він, бо я ж за всім не вглежу. Хтось з чергових лікарів, напевно приймав.

– Що я хочу вас попросити… Там до вас має забігти міліціонер… Напевно буде вговорювати виписати хворого, чи щось таке… То я хочу вас попередити, щоб на ніякі порушення не йшли, бо я вже з прокуратурою переговорила про відкриття кримінальної справи. Не хотілося б, аби в когось виникли зайві проблеми. Давайте там, все, як треба... На всяк випадок кажу, що ваші лікарі мені тут розписку залишили, в якому стані забрали потерпілого. Якщо ж міліція буде вимагати того, чого не можна, зателефонуйте, будь ласка, мені чи районному прокурору. Згода ?

– Як скажете… Тільки ви там у довіднику виправте, що я не Борис Михайлович, того давно вже немає… Григорієм Семеновичем мене величають… А довідник телефонний у вас старий. Пора викинути.

– Вибачте… Дякую… Надіюсь, що ми порозумілися.

Олі щось довго не було. "Напевно забігла десь по дорозі" – прикинула молода суддя.

Чекати на неї прийшлося з півгодини. Коли прибігла – відразу доповіла:

– Все взнала… В реанімації він. Стан важкий… З ним лікар… Медсестри бігають туди-сюди і дуже заклопотані. Ледь вдалось одну затримати на хвилину.

– Молодець! А чого так довго?

– Розмову підслухала головного з міліціонером. Спочатку не чутно було, а потім так голосно сперечалися, шо через двері лунало… Міліціонер, а то був заступник нашого начальника міліції, я його по голосу впізнала, вимагав, аби хворого виписали й лікували вдома під наглядом фельдшера… А головний лікар не згодився… Сказав, що ви вже йому дзвонили… Що погрожували, нібито, кримінальною справою.

– Ага, зрозуміло… Значить міліція рішила все-таки своїх прикрити.

В кабінеті задзвонив телефон… Прокурор:

– Доброго дня, Світлано Василівно! Вибачте, що не зміг зайти за вашим проханням… З обласним якраз прийшлось бути на проводі… Що це в вас трапилось таке?... Всіх на вуха поставили?

– Так вам же мали доповісти… Помічник ваш у мене був. Я його в курс ввела… Вважаю, що треба порушувати кримінальну справу. Не можна ж так все залишати… Невідомо, які наслідки будуть. Можуть тоді і з вас, і з мене спитати.

– Не переживайте ви так… Будем надіятися, що чоловік той одужає, і обійдеться без важких наслідків… Думаю, що почекати треба… Встигнемо ще зі справою.

– Як же встигнемо? Та міліція вже намагається все приховати. Тиск вчиняють на головного лікаря... Ні, ні… Справу треба негайно порушувати.

– Ну, то знаєте наша компетенція. Вважаю, що ще рано таке робити… І сваритися з міліцією буде неправильно. В одній упряжці як-не-як.

– Тоді я сама порушу.

– Так же не робиться.

– Може й не робиться, але право таке маю. В законі чітко передбачено, що якщо суддя взнає про злочин, то вона зобов'язана порушити кримінальну справу.

– Та то ж мертва стаття. Ніхто й ніколи такого не робив.

– А я зроблю… Зараз моя секретарка занесе вам постанову, в якій зобов'яжу прокуратуру почати слідство й арештувати підозрілих.

– Не розумію я вас… Що ви так взялися?... Це ж ви зі всім районом вступите в конфлікт.

Світлана Василівна на такі застереження не відповіла. Вона таки порушила справу, чим дійсно налаштувала проти себе і міліцію, і прокуратуру.

Вночі в гуртожитку вона не змогла заснути до самого ранку. Хтось раз по раз підходив до дверей, голосно гепав у них чи то ногою, чи чимось схожим. Щось погрозливо та нерозбірливо кричали… Згодом хтось пожбурив каменем у вікно… Судді було страшно і вона не знала, як бути. Світлана Василівна усвідомила: вона зовсім сама в цьому незнайомому селищі, їй нікого покликати, нікого чекати на допомогу. Вона боялася вийти з кімнати… Чим могла забарикадувала фанерні двері та забилася в куток, чекаючи якнайгіршого.

Коли розвиднілось, не виспавшись, пішла на роботу. В своєму кабінеті трохи подрімала й сіла писати листи… В міліцію, прокуратуру, в райком… Описала суть конфлікту, як їй погрожували невідомі вночі. Заявила вимогу надати особисту охорону.

Врешті-решт таке хоч трохи, а спрацювало… Міліціонерів, які побили чоловіка, було звільнено з роботи. Потерпілий довго лікувався, проте через деякий час виписався з лікарні в задовільному стані. Справу, порушену суддею, тихенько закрили, бо як сказав прокурор, "якщо почнемо своїх садити, хто ж буде порядок підтримувати", " та й не було ще такого ні в районі, ні в області, щоб правоохоронців до тюрми відправляли".

Однак таке звільнення теж було незвичайною подією в райцентрі. Воно набула такого розголосу, що прості люди стали дивитися на молоду суддю, мов на героїню, а правоохоронці, наче на ворога.

Оскільки охорони їй не дали, вікно в кімнаті гуртожитку полагодити не спішили, мабуть мстився директор заводу, то Світлана Василівна демонстративно переселилась на ночівлю до свого кабінету. Вдень і так весь час проводила в ньому.

Це визвало шок у районного начальства… Боялися розголосу… На переговори приходив сам перший секретар. Ледь вговорив повернутися назад в гуртожиток. Там вже встигли навести порядок. Засклили розбите вікно і поставили нові двері.

Здавалося, що все затихло і піде своїм порядком…

Однак стали йти до Світлани Василівни люди з усього району. Скаржитися на правоохоронців. На попередні їхні "подвиги". Суддя людей приймала, терпеливо вислуховувала, пояснювала, що не в її силах переглядати колишні справи, що треба йти з ними вище, але давала прохачам аркуш паперу й просила детально описати те, з чим прийшлося їм зіткнутися. Писали під копірку, здавали Світлані Василівні, нібито, на зберігання.

Про таке скоро дійшла чутка до прокурора. Знову він подзвонив до суду:

– Що це ви таке затіваєте, Світлано Василівно?... І чого вам не сидиться?... Направляйте людей до нас, це ж наша робота, ми й будемо розбиратися.

– Чи я такому перешкоджаю?... Але, як люди приходять до мене на прийом, змушена їх вислухати. Нічого в цьому поганого не бачу… Закон не порушую.

– А те, що вони якісь заяви вам пишуть, то це воно як?

– Ви ж знаєте, заяву може написати, хто захоче, а розглядається вона тільки тоді, як є законні підстави.

Не зумів прокурор ні до чого причепитися. Бачив, що суддя збирає компромат, розумів, що заставить це багатьох в районі не спати спокійно, проте вирішив, що великої біди з цього не буде, хай молода суддя краще так задовольняє свої амбіції, ніж яким-небудь іншим чином.

Проте новий конфлікт не забарився… При розгляді чергової кримінальної справи Світлана Василівна не згодилася з версією міліції, прокуратури й судмедексперта, які визначили, що один із підозрюваних покінчив життя самогубством, вистріливши двічі собі в голову з обрізу. Ніби й відбитки пальців застреленого були на зброї, і залишки пороху на його одежі знайшли, і нібито казав він співучасникам злочину, що хоче позбавити себе життя, однак суддя в таке не вірила. Не сприймала вона, що людина може двічі прицільно вистрілити в себе. Таке створювало серйозну проблему для слідства.

В кабінеті судді велися гарячі суперечки… Експерт та помічник прокурора доказували, що це природний стан речей:

– То, мовби п'яний півник, коли йому голову відрубати. Вже без голови, а ще може бігати.

– Напевно ви, товариші, ніколи півня не рубали, – відказувала Світлана Василівна. – І ніколи не задумувались, як відбувається процес вистрілу для людини.

– Та хіба ж треба рубати?... Про це і так всі знають… Маємо справу з самогубцем і все тут... Про що мова може бути?

– Про що?... То я вам скажу про що… Коли людина стріляє – віддача після вистрілу повинна відкинути руку, вирвати в неї зброю. Аби другий раз в себе вистрілити, потрібно не просто бути п'яним півником, який може неконтрольовано рухатися, а свідомо знову направити прицільно в себе зброю, натиснути на курок, попередньо втримати зброю після першого вистрілу… І все це, замітьте, після смертельного поранення... Такого бути не може, і я в таке ніколи не повірю… Якби просто легке поранення, то це ще куди б не йшло, а після смертельного вистрілу в голову – ні! І ще раз ні!... Таке не можливо.

– Може то така сильна людина була… Ми ж знаємо з практики, що бувають випадки коли когось важко поранили, а він все рівно біжить.

– Не згодна я з таким… Не згод-на! Щоб ви мені тут не говорили… Вистріл в голову був смертельним. Рухатися після нього може й вийде людині, але не вчиняти чітких усвідомлених дій… Другий вистріл самогубцю не потрібен… А вбивці якраз необхідний… Аби вкласти зброю в руки потерпілому й вистрілити, щоб залишки пороху залишились на руках у жертви.

Суддя відправила справу на дослідування, чим дуже дістала керівництво прокуратури і міліції, оскільки справа була на контролі в області, де вимагали невідкладно її вирішити.

Цим Світлана Василівна вирішила свою долю на суддівській роботі. Проти неї почали справжнє гоніння…

Спочатку оголосили догану по партійній лінії – не підписалася на газету "Правда", яку зобов'язані були виписувати всі комуністи. А потім, по тій же лінії винесли сувору догану – невчасно сплатила партійні внески.

На всі упущення були свої причини… Суддя пробувала пояснити на партійних зборах, що ця ж газета є у вільному доступі – в гуртожитку та на роботі, якби тільки було бажання й час її читати , але цих доводів ніхто слухати не хотів.

Зазвичай, на таке могли закривати очі, але в цьому випадку шукали привід вигнати непокірну суддю з району.

Світлана Василівна ніколи не була ревною партійкою. Партбілет отримала тільки для того, щоб стати суддею. Без членства в партії суддею стати шансів не було. Та коли пішли партійні стягнення, вона зрозуміла – робота в суді зависла, мов на волосині над прірвою.

Одного разу в кабінет до судді зайшов адвокат, якого вона знала по судових засіданнях. Ніби хотів щось запитати… Але вів себе при цьому якось неадекватно ситуації… Щось мимрив під ніс, вагався, не наважувався довго чогось сказати або зробити… В кінці кінців дістав з портфелю товсту книгу з трудовим кодексом та поклав на стіл, як подарунок.

Блискавична реакція й гостре відчуття небезпеки виручили Світлану Василівну. Вона швидко відкрила книгу, побачила в ній гроші, в один момент прорахувала ситуацію… Книжка з грошима вилетіла у вікно… А ще за мить в кабінет влетіли оперативні працівники – зловити суддю на хабарі.