Безліч рік на твоїй дорозі... - Бічуя Ніна

І нікуди ти тепер без мене ні кроку...

Батько підійшов зовсім близько, погладив Михаська по голові. Його руки — засмаглі, великі, вкриті золотавим дрібним пушком. На мить хлопець притулився щокою до батькової долоні — і враз зникло підступне, мерзенне нашіптування, зник і сам страх. Михасько ніби вже зважився розповісти про все, геть-чисто про все, уже от-от мало злетіти з уст перше слово визнання, але ж як важко вимовити це перше слово, як важко почати розмову!

— Скажи, татку, ти коли-небудь... боявся чогось?

— Боявся? Авжеж, боявся. Грому, лихого собаки Терека. А ще,— засміявся батько,— боявся материної різки.

Михасько й собі усміхнувся кутиками уст: тато узяв його запитання за жарт, може, так і краще, бо як, ну як він розповість батькові про той ніж, як скаже, що злякався? Батько або ж присоромить його, засміє — або ж сам почне боятися за нього — свого малого, наполоханого сина. Проте Михасько відразу відмовився від цього останнього припущення: ні, тато не злякався б. От хіба що мама — їй би привиджувалися усілякі страхи, кров і небезпека, матері він навіть не заїкнеться ні про що, бо й з дому не випустить. Відібрала ж велосипед, хіба пі? А батько? Як щось узнає, відразу перекаже матері. Ні, нехай нічого краще не знають, хай не знає і та дівчинка, яка лежить зараз у лікарні, він не відважувався тепер їй у очі дивитися,— наче був винен у тому, що он уже літо теплом дихає, і сонце, і зелено, а вона лежить; проминуть черешні, суниці і вишні — а вона все ще буде в лікарні, і хто знає, чи їй аж тоді дозволять устати. До неї можна приходити, можна вже розмовляти, але Михасько боїться тих відвідин ще більше, ніж спочатку, він і далі мовчки й знічено сидить при ній і не вміє нічого путнього вимовити.

Дівчинка перебирає букетик квітів, принесених Михаськом.

— Чудний ти, ох, який чудний,— сміється вона,— ніколи б не подумала, що людина може так довго мовчати. Ну чого ти мовчиш? Хоч розказав би щось — так ні, мовчиш. Ну скажи, на велосипеді їздиш?

— Так, — говорить неправду Михасько, він соромиться признатись, що йому заборонили виїздити на велосипеді.

— От як встану, то спершу вчитимусь на велосипеді їздити, а потім уже ходити. Поїдеш зі мною на ту дорогу?

Михасько знає: їй не скоро доведеться встати, і дивується з її лагідного настрою і впевненості в доброму, і заздрить, що вона не відає страху й хоче знову опинитися на тій дорозі. Він же сам навряд чи хоче цього, але понад силу обіцяє:

— Поїду.

— Наввипередки, добре? — пропонує Неля і невдоволено дивиться на свою ногу.— І коли вже з мене стягнуть гіпс?

Михасько втуплюється поглядом у підлогу; потім раптом нишком, поволі відчіпляє з пояса брелок, зважує його на долоні і каже:

— Послухай, я це знайшов... тоді, на тій дорозі... Хочеш — візьми.

— Покажи,— простягає руку дівчинка, вона не може повернутися на ліжку, апарат і гіпс тримають її весь час в одному положенні.

Він подає їй брелок, і вона радісно вигукує:

— Чінгачгук! Це мій Чінгачгук, тепер усе справді обов'язково буде добре!

Михасько невтримно червоніє і знову дивиться собі під ноги.

Він, зрештою, і на уроках дивиться кудись убік, він вишукав цей зручний спосіб уникати чийого б то не було погляду.

— Та що тобі, Михайле? —дивується учитель фізики Олексій Максимович.— Зосередься, подумай хвильку — згадаєш формулу, правда?

— Не згадаю. Я не знаю тої формули,— похмуро признається Михасько.

— Що ж, залишишся після уроків, вивчиш формулу — і розв'яжеш задачу.

Звичний, знайомий до найменших подробиць фізичний кабінет.

Вперше Олексій Максимович застав тут маленького, розпелеханого п'ятикласника, коли той навіщось намагався розібрати трансформатор. Хлопчина так захопився своїм заняттям, що не помітив учителя, а помітивши врешті, сахнувся, зачепив рукою макет електростанції і скинув його на підлогу.

Олексій Максимович дивився на переполохане дитяче обличчя, на поплямлений чорнилом шкільний костюм й вузенькі хлоп'ячі плеченята — аж ледве втримався від усмішки:

— Що тобі, хлопче? — запитав він.— Чи ти часом не той знаменитий фізик з п'ятого "Б", котрий зіпсував світло у всій школі?

— А ви звідки знаєте? — здивувався Михасько. "Фізиком" його в класі дражнили віддавна.

— Здогадався. Трансформатор облиш, будь ласка, а завтра, коли хочеш, приходь на заняття фізичного гуртка.

Михасько заціпенів. Сподівався, що його сваритимуть, заборонять взагалі переступати поріг кабінету — аж тут — гурток. Чи не жартують з нього? Цього Михасько не любив.

— Але ж ми ще не вчимо фізики. Хіба мені можна — на гурток?

— Боїшся, що не зрозумієш? Ну, коли боїшся...

— Нічого я не боюся. Я просто питаю.

Десь за півроку Олексієві Максимовичу докоряли усі вчителі:

— Той ваш улюбленець, ваш вихованець — ми з його дослідами ще біди напитаємо, він або школу спалить, або себе покалічить. І не боїться нікого й нічого, знає, що ви за нього — горою!

— Чом би він мав боятися? — сказав учителям Олексій Максимович, а Михаська того ж таки дня "висповідав".

— Михайле,— сказав він,— покажи, будь добрий, свого щоденника.

Хвалитися було нічим, хлопець з пісним обличчям покірно глипав, як учитель гортає сторінки щоденника. Трійки з історії, двійка з англійської.

— Так, так. Дуже добре. Ерудований фізик, нічого не скажеш.

— Який?

— Е-ру-до-ваний. Тобто освічений, начитаний, з широкими знаннями й зацікавленнями. Правду кажу?

Михасько вважав за краще промовчати, тільки плечем здвигнув — та й уся відповідь.

— Слухай,— раптом ніби про щось згадав учитель,— а візьми ось цей журнал і прочитай одну коротеньку статтю.

Михасько дивився, як Олексій Максимович злегенька позначив олівцем, що треба читати.

— Прочитай, а потім поговоримо.

— Але ж це англійський текст! — розпачливо жахнувся Михасько.— Що я з того зрозумію?

— Перекладеш.

— Я?

— А хто ж? Поки не прочитаєш, можеш мені на очі не з'являтись.

— І на ваші уроки теж не приходити! — уже злукавив Михасько.

— Урок через три дні — спробуй не встигнути!

Михасько тільки аж через тиждень приніс Олексію

Максимовичу грубезний зошит, де сторінки були покреслені, списані англійськими словами та перекладеним текстом.

Фізичний кабінет повертав Михаська зараз до давнього, хлопець згадував безліч розмов з учителем, і раптом на нього набігла хвиля розпачу, що більше таких розмов не буде ніколи, довіку він останеться жити з огидним почуттям страху і, весь понівечений тим почуттям, не зважиться доступитись до Олексія Максимовича.

Хлопцеві до болю хочеться розповісти про все, звільнитися, нарешті, від страху, не боятися хижого погляду, погрози, ножа, спогаду. І не зневажати самого себе. Тільки ж розповідь ще не укладається в слова, Михасько й далі не зважується, серце колотиться, терпнуть губи. Він заплющує очі, повторює потихеньку формулу, що її не вивчив удома, поволі розв'язує задачу, помиляючись і креслячи. Учитель говорить щось про фізичну олімпіаду, яка напевно буде десь на початку нового навчального року, і радить Михаськові протягом літа, під час канікул, не забувати про фізику, він називає йому прізвища авторів одного цікавого підручника — Михасько дивиться на учителя відсутнім, непорозумілим поглядом, наче зовсім не може усвідомити, що йому каже Олексій Максимович. Михаськові годі залишитися ще довше сам на сам із своїм страхом, із своєю турботою, вона заступає враз цілий світ — і нічого, крім неї, уже й не існує, Михасько мусить хоч частку свого клопоту вділити комусь — не для того, аби ще комусь стало боязко й погано, а для того, щоб мати підтримку й порозуміння.

— Що з тобою, Михайле? — питає Олексій Максимович, і хлопець розуміє, що питання стосується не помилки в розв'язанні задачі, а того іншого, що є в Михайлові і що учитель таки помітив.

— Ви, Олексію Максимовичу, боялися коли-небудь? — швидко, щоб не передумати, не промовчати, питає Михасько. Питає, як питав уже батька.

Учитель дивиться просто в занепокоєне, затривожене обличчя свого учня, в самісіньку душу йому дивиться — і признається:

— Усяке траплялося, Михайле. Усяке. Нема, мабуть, такої людини на світі, котра б через страх не перейшла. Тільки страх різний буває.

— Страх — різний? — здивувався Михайло.

— Авжеж, різний. Безліч різних страхів. Страх злочинця за вчинену підлість, страх матері за життя дитини, страх командира за можливість програти битву і втратити бійців, страх доброї людини піддатись нікчемній спокусі... Ти це колись зрозумієш, пізніше.

— Я розумію,— киває головою Михасько.— Я розумію.

— От, знаєш, якось у горах... Спускалися ми в долину. Десь там унизу світом гаряче літо гуляє, квіти пахнуть і діти м'яча ганяють — а тут довкола чорні хмари, сніг по коліна. Висячі льодовики. Обірветься така величезна брила — бережись, щоб не зачепила, щоб поминуло тебе таке. А ще — снігові лавини, і каменепади, і безліч усіляких інших пасток. Гори, одним словом. І йдуть туди якраз за тим: задля зустрічі з небезпекою, задля сходження на вершину, задля перемоги над собою, над своїм страхом,— і над горами, над пастками. Якось під водоспад навіть потрапили.

Олексій Максимович оповідав так, наче забув, з чого почалася розмова, і сам Михасько паче йшов думкою услід за альпіністами, серед яких був і його вчитель.

— Під водоспад потрапили. Хотіли обминута — аж тут вітер змінив напрямок, струмінь води перемістився, хочеш не хочеш — приймай крижаний душ у повному альпіністському спорядженні.

Учитель наче зумисне вишукував найцікавіші згадки про свій похід у гори, до вершини, щоб дати Михаськові можливість вслухатися, зрозуміти щось більше, ніж означали самі слова. Учитель ішов третім, попереду — найдосвідченіший, бувалий альпініст, з ним — дівчина, вона уперше була в такому поході, а за нею — Олексій Максимович, тоді ще теж зовсім молодий, студент університету, і ще — за ним люди, товариші їхні. Ватажок пройшов, а дівчина, в його сліди ступаючи, враз провалилася в приховану, незапримічену ватажком розколину. Такі розколини мають часом метрів п'ятнадцять глибини. Тим, хто йде попереду, будь-що треба утриматися, треба спинитись, бо так можна стягнути в розколину усю групу, й годі буде порятуватись. Адже всі йдуть підстраховані — одним канатом зв'язані. Того разу все скінчилося щасливо — дівчина зачепилася на уступі, впала углиб не більше як на метр, їй відразу допомогли вибратися.