Безліч рік на твоїй дорозі... - Бічуя Ніна

Виїхавши з міста, Михасько відчув віддавна бажану свободу. Проскочили останні приміські будиночки у затінні садків — і враз шибонув навстріч тугий, пахучий вітер. Хлопець неначе відірвався від землі, обернувся на тремтке вітрило і плив у повітрі, захлинаючись від безмірної утіхи.

Мимо пролітали берези. їхня біла кора мерехтливо спалахувала й тут же пригасала, щоб за мить знову освітити молоду зелень.

Дорога була, як самотній і тихий мандрівник. Михасько знав, що тепер цією дорогою майже ніхто не їздить, бо веде вона тільки до старої, покинутої і загубленої на передліссі вузької залізничної колії. Давніше тією колією бігав до заміського озера поїзд, що, мабуть, дуже скидався на іграшковий: маленький паровозик "кукушка" тягнув за собою чотири вагони і весело покрикував, змітаючи вгору лісове птаство. Але Михасько того поїзда уже не застав, а знав про нього лише з батькових розповідей.

За молодим березняком уздовж дороги стелився свіжий, неходжений і неторканий луг, такий яскраво-зелений, м'який та звабливий, що Михаськові спало на думку спинитися. Він вправно загальмував, зіскочив з велосипеда, поволі, як утомленого коня, підвів його до краєчка дороги й поклав у рівчаку, а сам, наче в прохолодну воду, занурився в лугову траву й ліг горілиць, заклавши руки під голову. Небо опустилося над ним низько-низько, і здавалося, що соковиті стебла, тихо коливаючись над Михаськовим обличчям, торкаються набряклих, ситих вологою хмар. Крапчасте чорно-цегляне сонечко виповзло за самісінький кінчик стеблини, мовби й справді збиралося досягнути неба, гойднулось і впало Михаськові на щоку. Він засміявся від лоскітного дотику і якраз тоді почув сторонній, зовсім чужий звук з-поза березняка. То був мотоцикл. Він мчав на великій швидкості, і за мить Михасько побачив "Яву", червону, блискучу й топку, як оса, й ухопив поглядом смугасту сорочку мотоцикліста.

Мотоцикл блискавично шугонув за поблизький поворот, потім щось зненацька скреготнуло — звук видався зловісний і тривожний, Михасько відчув цю тривогу звіддалік і підвівся мимоволі, та мотор знову гуркотів рівно, спокійно і вже зовсім віддалено, аж врешті зовсім затих.

Однак спокій більше не повертався. Хлопець ловив у теплому, насиченому зеленими запахами повітрі розрізнені часточки тиші: легенький повів вітру, сюрчання коників, шемрання листя, весняне хитрувато-сумне "ку-ку", а також дзижчання якоїсь комахи і власний подих. Лежати розхотілося. Михасько звівся, зірвав велику пухнасту кульбабу — вона була одна така біла й кругла, найперша серед безлічі інших, ще жовтих — дмухнув на неї — врізнобіч полетіли легесенькі, крихітні парашутики, розсіялися далеко лугом, а в пальцях зосталася тільки оголена стеблина.

Сівши на велосипед, Михасько рушив далі, поволі збільшуючи швидкість і ловлячи обличчям, руками, усім тілом напругу веселого зустрічного вітру.

За крутим поворотом хлопець враз спинився, мало не впавши на дорогу разом з велосипедом. Поперек шляху, виблискуючи до сонця довгими сріблястими спицями, лежав чийсь велосипед. Переднє колесо було зігнуте, ніби хто навмисне пробував на ньому силу своїх м'язів. Таким же понівеченим було й кермо. Трохи віддалік від велосипеда, якось безвладно й безсило відкинувши руку, лежала дівчинка. Першої миті могло здатися, що вона збиралася перескочити рівчак і послизнулася на молодій траві. Михасько з острахом схилився над дівчинкою. Обличчя в неї було зовсім бліде, сірувате навіть, хлопець ледве зважився узяти в свою долоню її руку. Довго дошукувався того місця, де мав битися пульс, нічого не міг вловити, і йому стало зовсім моторошно. Спробував покласти дівчинку зручніше, вона застогнала, на мить розплющила очі й невиразно вимовила щось, але Михасько не зрозумів того, що вона сказала.

Хлопець обернувся немов за порадою. Що він мав робити? Везти дівчинку в такому стані до міста ніяк не можна: велосипед тут не згодиться. Чекати, поки хтось над'їде? Але кого тут дочекаєшся, в такому безлюдді? Хіба, може, той шибайголова-мотоцикліст повертатиметься назад до міста цією ж дорогою?

І раптом Михасько усвідомив, що якраз того мотоцикліста він тут напевно не побачить: аж тепер хлопцеві стало зрозуміло, що ж, власне, трапилося, коли червона "Ява" на шаленій швидкості вискочила з-за повороту.

— Дрантя... Паскуда...— вилаявся Михасько, але, звичайно, це ані трохи не могло зарадити справі, слова не могли наздогнати того хлопця на мотоциклі.

Роздумувати не було часу. Чимскоріше насмикавши оберемок трави, Михасько, як умів, підмостив його дівчинці під голову, відтягнув з дороги її покалічений велосипед і за мить уже мчав до міста.

Дорога, котру він щойно перебув так легко й весело, зробилася безкінечно довгою і непіддатливою. Тепер зустрічний вітер був тільки: завадою, білі берези мигтіли так, що в голові паморочилося, піт стікав між лопатками, Михаськові здавалося, що власні ноги й руки перестали коритися йому, і він натискає на педалі й все одно не може зрушити з місця.

При в'їзді на приміську вулицю він мало не кинувся під колеса першій стрічній машині.

Шофер різко загальмував, спиняючи свій важкий МАЗ, з кабіни визирнуло розлючене обличчя:

— Якого біса?! Ти що — сліпий? То чого на велосипед сідаєш?

— Дядечку, послухайте, не сваріть! Там дівчинка, її збили, лікаря треба.

— Збили? Хто збив? Тут не лікарня, а міліція треба!

— Яка міліція? Та її в лікарню треба везти, а не в міліцію!

— Ну, її, може, й у лікарню, а тебе — в міліцію. Там розберуться, хто збив. А мене за свідка не бери, мені ніколи, сам бачиш...— решта слів потонула в гуркоті мотора.

Михасько розпачливо роззирнувся: довкола нікого не було — або ж він, розгублений і наляканий, не міг нікого уздріти, хто б допоміг йому.

Врешті сірий автомобіль "Жигулі" спинився на узбіччі бруківки — шофер помітив, що Михасько безладно вимахує руками йому навстріч.

— Тобі чого, хлопчику?

Михасько вдруге і вже не так похапливо пояснив, у чому річ.

— Біжи до телефону, виклич "швидку допомогу". Бери ось монету. Чи то й без монети — нуль-два... Скажи їм, де це. Та ти якийсь непритомний, чи що? Зажди, я сам.

Власник "Жигулей" залишив Михаська стояти на розі вулиці й чекати на "швидку допомогу". Він дав хлопцеві до рук газету й пояснив:

— Стій, вони зараз під'їдуть, я їм сказав, що ти з газетою. Стій тут на розі, чуєш? Та прийди ж до тями, нарешті! Я поїду туди, я знаю цю дорогу — ось воду маю, може, їй хоч тим допоможу...

Михасько мовчки й покірно кивав на все головою, хоча зовсім не відчував полегші від того, що хтось розділив із ним його клопіт і допоміг йому: пізніше так само мовчки й покірно сів у санітарну машину, байдуже полишив свій новенький і гарний велосипед біля газетного кіоска і майже без слів, самими рухами вказував, куди треба їхати.

Дівчинку поклали на ноші. Сорочка й шорти в неї були закривавлені, у волоссі заплуталися кілька травинок. Михасько не знати нащо вийняв одну травинку.

— Вона... вона жива? — потягнувши лікаря за полу халата, запитав хлопець.

— Облиш мій халат, хлопчику. Жива,— сказав лікар. Він здався Михаськові надто спокійним і навіть байду жим.

Працівники міліції, які не знати коли також прибули на місце події, щось оглядали, стиха перемовлялися.

— Як тебе звати? — звернувся до хлопця лейтенант. Михасько подумав, що його ім'я не має ніякого відношення до того, що трапилося, і зовсім не стане в пригоді, коли шукатимуть злочинця, але відповів:

— Михайло. Іван Михайло.

Лейтенант сердито перепитав:

— Все ж таки, як: Іван чи Михайло?

— Михайло. Іван — прізвище,— досить похмуро й нелюб'язно пояснив Михасько. Він часто мав подібні клопоти зі своїм прізвищем.

— Зрозуміло,— сказав лейтенант, ледь усміхнувшись. Усмішка здалась хлопцеві недоречною і незрозумілою, як перед тим — байдужість лікаря.— Поїдеш з нами, Михайле Іван, треба дещо з'ясувати.

Похнюпившись, Михасько водив ногою по сірій пилюці і раптом при самій траві побачив якийсь невеличкий предмет. Перечекавши, поки лейтенант відійде, хлопець крадькома підняв щойно запримічену блискітку. Це був маленький брелок, такі забавки хлопці звичайно чіпляють собі до поясів.

"Добре, що вони не знайшли. Пришили б до справи й не віддали б, може. А так я їй поверну, вона зрадіє, що не пропала забавка. Може, це її талісман",— подумав Михасько, ховаючи брелок до кишені.

— Сідай, Іван Михайло,— відчинивши дверцята машини, сказав лейтенант.

Другого дня Михасько побачив удома свій велосипед — він стояв, як завжди, спертий до стіни в коридорі,— однак хлопець ніяк не міг пригадати, яким чином велосипед потрапив сюди — принаймні сам Михасько повернувся після розмови в міліції без велосипеда.

Потім усе пережите снилося йому кілька ночей підряд.

Уздовж чорної дороги мчав червоний мотоцикл з чорним мотоциклістом. Мотоцикл врізався щоразу у щось на дорозі і блискавично зникав, а те щось оберталось понівеченим велосипедом, він стогнав і звивався на чорній дорозі, як живий. У нічні сни приходила також мати дівчинки, вона наближалася звідкілясь ніби зверху, легка і прозора, неймовірно молода й сумна — такою побачив її Михасько, коли вони зустрілися вперше.

— То це ти, хлопчику,— сказала вона тоді і раптом обняла Михася й так притулилась до нього, паче вона, доросла, шукала в хлопця захисту й порятунку, зовсім не розуміючи, що Михасько сам потребував захисту. Він тямив: жінка плаче; боячись поворухнутися, хлопець стояв із заплющеними очима, бо стидався дивитись, як плаче доросла людина.

Три дні дівчинка не приходила до тями. Лікарі не могли напевно сказати, чи вона житиме. Потім прийшла нова тривога: чи зможе дівчинка ходити? Чи не залишиться назавжди калікою?

Переступивши поріг лікарняної палати, хлопець намагався не дивитися на припасований до ліжка складний апарат, що утримував ногу дівчинки, глухо й наче зовсім безнадійно закуту в гіпс.

Знати б, чи пам'ятає Неля — так звали дівчинку — того мотоцикліста? Усе ж відбулося так швидко, блискавично — то ж тільки на кіноплівці лишається миттєвий відбиток, а в пам'яті — навряд чи що зосталося. До того ж, дівчинка відразу втратила свідомість, Михасько сам не був певен, що впізнав би того Смугастого, зустрівши десь на вулиці, перед очима він зараз не мав нічого, окрім червоної плями мотоцикла й тої смугастої майки.

Михасько пересидів у палаті кілька тихих, безсловесних хвилин, ніяковіючи й жахаючись лікарняного запаху, виду лікарняних страв і ліків, а найбільше — то Нелиних величезних, затінених довгими віями очей; розмовляти з дівчинкою, турбувати її запитаннями лікарі ще не дозволяли, зрештою, видно було, як навіть кілька вимовлених слів втомлювали її,— та й самому Михаськові важко було слово вимовити, він поняття не мав, що мав би говорити чи питати.