Пархімове снідання - Квітка-Основ'яненко

- Подавай сластьона! - гук­нув Пархім на жінку, що їх тут пряг­ла.

- А на скільки тобі тре­ба? - пи­тається во­на.

- Подавай усі, - аж кри­чить вже Пархім, узяв­шись у бо­ки.

- Та тут, дя­дюш­ка, як увесь то­вар озьмеш, так йо­го бу­де на шість зо­ло­тих.

- Увесь, увесь бе­ру, на гроші, - та й ти­че їй один шаг.

- Та що се ти мені даєш? Се на сміх, чи що? Ти да­вай більш, да­вай усі, со­рок ал­тин.

- Як же я дам усі? Отеє я наїмся, так і пи­ти за­хо­четься. Так отеє дру­гий на зби­тень, а се ще піду до мос­ка­ля та род­зинків на­куп­лю…

- Так ти, ба­чу, та­кий? Геть же від лав­ки, не мішай лю­дям в ме­не то­вар роз­би­ра­ти. Сих гро­шей тро­хи: або да­вай усі, або геть собі!…

Пішов, сер­де­га, дальш, чуп­ри­ну чу­ха­ючи, і ка­же собі: «Ура­го­ва ба­ба ску­па! Та дар­ма! Я й стовпців наїмся».

Підійшов до мос­ка­ля з стовп­ця­ми. Так що ж бо? Дає мос­каль за йо­го гроші тільки три стовп­ця…

- Цур і йо­му! Який до­ро­гий! Не вмру без них, знай­ду ще чо­го смачнішо­го…

І пішов по ба­за­ру вит­ришків їсти. І що то: що вздрить, те й ку­пив би. Та не ду­ма од­но двоє ку­пи­ти, ні, да­вай усе! А гро­шей кат­ма! Тільки три ша­ги і є!

Ходив наш Пархім, хо­див по ба­за­ру, ви­би­рав, приціняв­ся: усе до­ро­го, не по йо­го гро­шах… Вже він і гре­ча­ни­ки, і го­рох­вя­ни­ки, і млинці, і бу­ханці, і пиріжки тор­гу­вав, ки­дав­ся і на мо­чені кис­лиці, і на ка­лені горіхи, і на ме­дя­ни­ки… Так ура­гові лю­ди пот­рош­ку да­ють за йо­го гроші. Що йо­му з од­но­го або з трьох: йо­му да­вай усе, ба­га­то нак­ла­дай йо­му, так так! Хо­див він, хо­див, аж ос­ти­ло. Ба­чить, жінка про­дає якісь корінці, і усяк, хто йде, то й ку­пує тих корінців, і вже куч­ка не­ве­ли­ка зос­тається.

- Отже, щоб не впус­ти­ти то­ва­ру! - ска­зав Пархім, і підбіг до жінки, і пи­та: «А скільки тобі, мо­ло­ди­це, за твій то­вар?»

- А по­ка­жи ли­шень, скільки в те­бе гро­шей? - спи­та­ла­ся мо­ло­ди­ця.

Пархім вий­няв свою су­му на до­ло­ню і бряз­ка пе­ред мо­лодицею.

- Добре, дя­дюш­ка, беріть увесь то­вар. Ке­те гроші сю­ди.

- Увесь? - пи­та Пархім і сам собі не вірить.

- Та увесь, увесь. Тре­ба бу­ло вам де­неж­ку здачі да­ти, та по­роз­да­ва­ла. Не­хай за вас по­дам на бідність.

Зібралась мо­ло­ди­ця і пок­ри­лась дальше, щоб ку­пець не роз­ду­мав та не при­ки­нув би їй то­ва­ру.

А Пархім так зрадів, що нічо­го не ба­чить і не чує. Ви­ди­мо не­ви­ди­мо на­ку­пив ла­сощів… За­би­ра у по­лу - не влізе, по­за­пи­ху­вав за па­зу­ху і вже ос­танні на­си­лу зібгав та у жмені заб­рав, а сам усе при­го­во­рює «Не ки­дай, Пархіме, нічо­го; не зос­тав­ляй, за­би­рай усе: ти за сі ла­сощі гроші пла­тив. А ти, бісо­ва жінко, не діждеш, щоб я тобі і лиз­ну­ти дав! Ні, сам поїм усе». От і виб­рав собі місце на гор­би­ку. Зняв сви­ту, розіслав, поск­ла­ду­вав свій то­вар, по­за­су­ку­вав ру­ка­ва і сіда­ючи ка­же:

- Ось те­пер, Пархіме Ула­со­ви­чу, поснідаєш собі доб­ре! їж уво­лю, ніхто тобі не поміша… Усе до ос­таннього поїм, та так об­ре­па­юсь, що, мо­же, че­рез си­лу і до­до­му дійду…

Та з сим сло­вом схо­пив корінець, та - кусь!… Жує, сердег­а!… Тут жує, а тут у ніс так і шпи­га, і сльози з очей так і бі­жать… Жує, жує - і не про­ковт­не. Далі утер сльози, став від­дихати, бо дух йо­му зах­ва­чує, і ка­же:

- Бач, як за пре­су­чою жінкою дав­но вже не ла­су­вав, так ось ла­сощі і у гор­ло не йдуть.

Та вп'ять ста­не їсти, то по три, то по чо­ти­ри корінця вже пхає в рот, так що ж бо? Ні жу­ва­ти, ні ков­та­ти не мож­на, не йде у гор­ло. Се бо був хрін! Де ж йо­го мож­на їсти? Ли­хо на­шому Пархімові! Вже скільки він не пот­ро­щив корінців, а куч­ка ні трош­ки не поз­на­чи­лась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт бе­реться… Відпо­чи­не від по­чи­не та вп'ять за хрін, і чуб йо­му мок­рий, і пи­ку аж роз­ду­ло, гу­би пореп­ались, а він сил­кується їсти…

- Та й до біса ж я на­ку­пив сих ла­сощів, - ка­зав, стог­ну­чи та сльози вти­ра­ючи, Пархім. - Але їм, їм - і кінця не вид­но. А сльози так і за­ли­ва­ють!… Аж очі ро­гом лізуть!… Ох, ли­шечко!… Ба­чи­ли чор­тові очі, що ку­пу­ва­ли, їжте ж!…

От з та­ко­го то Пархімо­во­го снідан­ня пішла меж лю­дей і при­го­вор­ка.