Пархімове снідання - Квітка-Основ'яненко

- А щоб во­на не діжда­ла! Я вже луч­че озьму Хвен­ну, ось що за Те­реш­ком Бульба­хом, ко­ли ов­довіє, а її не хо­чу.

- Та, бач, не знаю, чим і ос­ло­бо­ни­ти твою жінку!

- Та вже чим хоч, а тільки зве­ди її: я кош­ту не по­жалію; бо як вмре, так са­мий по­хо­рон більш бу­де кош­ту­ва­ти, чим лік.

- Так хіба ось що зро­би­мо: ку­пи ли­шень їй кав'яру солон­ого та бу­лоч­ку, не­хай во­на поїсть. А як після сього захочеть­ся їй пи­ти, так ти їй ку­пи осьму­ху пи­ва; не­хай п'є, скільки хо­че. А далі вже, щоб не гірко бу­ло після пи­ва, так ку­пи їй ме­дя­ничків, род­зинків, чор­нос­ли­ву. Не­хай наїдає­ться доб­ре, по­ки аж спотіє. Та тогді вже бу­де­мо прислухати­ся, чо­го во­на з не­мощі за­ба­жа, та швид­ше їй і ку­пиш, щоб ли­хо прог­на­ти. Серде­га му­жик усього то­го на­ку­пить; наїсться жінка, нап'ється та й поч­не кри­ча­ти:

- Ой, пробі! Очіпка хо­чу! Очіпка по виш­невій землі з зе­ле­ни­ми роз­во­да­ми!… Пробі! та­ко­го хо­чу, як і на дя­чисі!…

- Та ку­пуй, Охріме, ку­пуй мерщій! Бач, чо­го ли­хо­ман­ка за­ба­жа­ла? Пос­тав­ляй їй усе, а то щоб до ве­чо­ра не вмер­ла.

Побіг Охрім, ку­пив, по­дає жінці… Тут ли­хо­ман­ка, як по­ба­чить очіпок, та так стряс­не бо­ля­щу, що на­си­лу уле­жить: а далі й поч­не стог­на­ти та оха­ти і лед­ве ка­же:

- Коли б ще мені… те­пер… та п'ять кіп… то я б ї ус­та­ла!…

Тут жінка стог­не та ба­жа, а тут зна­хур­ка на­па­дається, щоб да­вав мерщій, щоб ли­хо­ман­ка, гроші по­ба­чив­ши, зовсім відійшла від неї. Нічо­го Охрімові ро­би­ти! Виньма з ки­шені гроші, лічить п'ять кіп, та усе ж то но­ви­ми п'ята­ками, кла­де біля жінки… Жінка, стог­ну­чи, бе­ре без ліку. За­гар­ба­ла усі, і вже і ус­та­ла, і пішла по­ра­тись, і сю­ди і ту­ди… і ще до ве­чо­ра разів тричі з му­жи­ком по­ла­ялась.

Оттакі то ве­ред­ливі жінки у бідних, сер­деш­них, прос­тих лю­дей! Доб­ре па­нам жи­ти, що в них жінки і не сміють, і не зуміють так ве­ре­ду­ва­ти. У них жінки пе­ред му­жи­ка­ми як по стру­ночці хо­дять і про­тив му­жи­ко­вої волі ні у чім нічи­чирк!

Про та­ке жіно­че ве­ре­ду­ван­ня слу­хав наш Пархім та й узяв собі на ро­зум, та, йду­чи до­до­му, і ка­же сам собі: «Не я ж бу­ду, щоб я не зро­бив по своєму! Вис­та­чай, жінко, кат бив би твою матір! вис­та­чай усе!…»

Як прий­шов до­до­му, за­раз і по­чав стог­на­ти на усю ха­ту і про­би­рається, щоб то злізти на піч.

- А яко­го гас­пи­да ти там стог­неш? - пи­та йо­го Нас­ту­ся, ди­ву­ючись, що її ду­рень та осміляється без спро­су лізти на піч.

- Але! Гас­пи­да!… Ко­ли ж я не­дуж!… І у гру­ди ко­ле, і в бік штри­ка, і у спи­ну шпи­га, і на по­пе­рек не підніму­ся…

- Та що се тобі ста­ло­ся?

- Але, що!… Не знаєш?… Ве­ре­дую.

- Що?… Що та­ке?…

- Вередую, ка­жу тобі. Хіба не знаєш ве­ре­ду­ван­ня? Се ва­ша жіно­ча на­ту­ра на ме­не на­па­ла.

- Ось я тобі дам! Ще й він ве­ре­ду­ва­ти! Ус­тань, ка­жу тобі! Ко­ли те­бе на­па­ла жіно­ча на­ту­ра, то я озьму му­жи­чу на­ту­ру та тут те­бе так відве­ре­дую, що ти й гад­ки не ма­ти­меш!

- Я та­ки й то гад­ки не маю, та ле­жу собі, та усе ве­ре­дую собі.

- От щоб те­бе з твоїми ви­гад­ка­ми! І сміх і ли­хо з дур­нем! Ска­жи ж мені на ми­лость, чо­го та­ки ти ве­ре­дуєш?

- Так. Ве­ре­дую та й ве­ре­дую. Ла­сощів хо­чу! Ой, хо­чу ласощ­ів!… І по­ти усе ве­ре­ду­ва­ти­му, аж по­ки ку­пиш ла­сощів.

- А рож­на не хоч? А трясці та бо­ляч­ки?

- Не хо­чу сього нічо­го. Мені дай ла­сощів, то я й пе­рес­та­ну ве­ре­ду­ва­ти. А не да­си, то я і вмру, справді вмру.

- Та про­па­дай, вра­жа ли­чи­но! Ко­ли б вже й дав­но щез!

- Так не про­па­ду бо, по­ки не до­ве­ре­ду­юсь до сво­го! Ой, ве­ре­дую! Ой ли­шеч­ко, ла­сощів хо­чу!…

- Та яких тобі ла­сощів? Зділай ми­лость, не кри­чи: сусіди по­чу­ють, ще більш сміяти­муться, ска­жуть, що ти зовсім здурів.

- Та й кри­ча­ти­му, і одурію, і вмру тобі, по­ки ла­сощів не ку­пиш.

- Та яких же? Ка­жи мерщій! Запх­ну тобі пельку, щоб не кри­чав.

- І род­зинків ку­пи, і ро­го­зу ку­пи, і го­рох­вя­ничків… і кав'яру… і пасльону… і усього ла­со­го…

- Бач, чо­го на­ве­ре­ду­вав! Себ­то я по­ки­ну­ла усе та пішла по яр­мар­ку усього йо­му ку­по­ва­ти! А дзус­ки не хо­чеш?

- Я і дзус­ки, і трясці твоєї не хо­чу; мені ку­пи тих ла­сощів, що я, ве­ре­ду­ючи, хо­чу.

- Захотілося гирі про­ти ночі кіснич­ка. Отеє так і побіжу, як ген купці з'їжджа­ють на двір. Геть, ка­жу тобі, з печі! Вби­рай­ся з ха­ти. Не знаєш, що при чу­жих лю­дях тобі не мож­на тут бу­ти!

- Знаю я, го­лу­боч­ко, усе! Ти ду­маєш, я нічо­го не знаю? Ні, я усе знаю. Тим то і по­чав ве­ре­ду­ва­ти, що я де­що знаю. От бач, і не ус­та­ну, і не піду з ха­ти, хоч тут що приїжджі робит­имуть. Не ус­та­ну та й не ус­та­ну. Бач, ве­ре­дую, по­ки да­си ла­сощів. А там ще й гро­шей за­ба­жаю.

- Та на вже, цур тобі, й гро­шей, тільки втікай швид­ше з ха­ти. - І да­ла йо­му три ша­ги, зна­ючи, що він ліків не зна.

- Мені тре­ба сім кіп… - Од­на­че узяв гроші, пе­ре­ки­ду­вав їх у руці, пе­ре­ки­ду­вав, далі ус­тає і ка­же: «Ну, так і є! - Ухо­пив мерщій шап­ку та навтіка­ча з ха­ти; і пішов, сміючись та ду­ма­ючи собі: «Оттак ти жінку пров­чи! Тя­ми ти­меть ме­не дов­го!»

Пішов же наш Пархім по яр­мар­ку і не жу­риться ні об чім. Гроші є, те­пер ду­ма, чо­го б тільки на­ку­пи­ти. От і ду­ма: «Сви­ти в ме­не кат­ма! Не знаю, чи синього сук­на узя­ти, чи хоч і сіро­го, та тільки доб­ро­го, мильно­го? та ви­би­ра­ти­му дов­жен­ну та ши­ро­ку… Або ось і чо­бо­ти в ме­не ро­ти порозз­являли, їсти про­сять: так, мо­же, чо­бо­ти луч­че? І прав­да, шка­пові куп­лю, з дов­ги­ми ха­ля­ва­ми, з підко­ва­ми, а дьо­готь так щоб і тік!… Цур дур­ня тобі, па­не Пархіме (се уже сам собі, ка­же), та мас­ла груд­ка на при­кус­ку. Чи не дур­ний же ти справді? На яко­го гас­пи­да ти бу­деш тра­ти­тись? Оде­жу і чо­бо­ти не­хай тобі жінка пос­та­чить, а ти сі гроші, що ви­ве­ре­ду­вав єси, про­ла­суй на чім хо­чеш, чо­го ду­ша за­ба­жа! От­ся річ до діла. Так і зроб­лю. На­куп­лю усього, що по­ба­чу, та й наїмся, щоб аж з душі пер­ло!… Чо­го б же то на­ку­пи­ти?… Е, ген сластьони: по­да­вай їх сю­ди!…» От і підійшов до сластьонниці… Що за гар­но див­ляться на