Марина - Сенченко Іван

Світ був великий, па морі ходили пароплави, в небі мріли морські орли, вздовж берега гуркотіли машини, землерийні снаряди, екскаватори прості й крокуючі. На землерийній машині сидів батько, а земля стугоніла і стугоніла, так багато було машин і людей.

Марина прокинулася з тривогою в серці. В своїх руках вона чула теплоту Єлизавети Хомівни. А всього, що в хаті, Марина не бачила; навіть не бачила баби, бо все ще дивилась на море, на світ і прислухалась до двигтіння землі під машинами.

У дитячому садку Марина сказала Ользі Яківні: "Добрий ранок",—і-з Катрею погралася у піску, Іванові ґудзик застебнула, а потім, як Ольга Яківна зайшла на хвилинку в кімнати, Марина схопилася, пишком проскочила між огорожею і стіною на вулицю і пішла у світи.

І не пішла, а, як і Єлизавета Хомівна, поїхала, на грузовику. Поскладала на нього нівеліри,'всі інструменти, книги, чемодани, намети і рушила. І вона, Марина, була не Марина, а Єлизавета Хомівна. Вона сіла в машину і сказала Марині:

— Прощай.

Єлизавета Хомівна була смутна, Марина плакала. Шофер сказав: "Лизавето Хомівно, пора". Машина рушила...

Ранкове сонце голубило Марину; курява на дорозі не перегрілася ще, як удень, і лоскотала Марину холодним дотиком між пальцями ніг.

По дорозі, як і вчора, і позавчора, мчали і мчали авто — і легкові, й вантажні. На всіх машинах було повно людей, пакунків і ящиків.

Важко гули тягачі-трактори; як будипки, сунули крани, транспортери, бульдозери. І не було всьому цьому кінця, і не було краю.

Один шофер на чужій вулиці Марині сказав:

— Не йди по дорозі, попід хатами йди. Бач, тут яка курява. І машина може наскочити.

Марина звернула з дороги і пішла попід дворами. Біля двору, поклавши голову на лапи, лежав величезний білий пес. Марина постояла трохи, потім обминула його і пішла далі, в далеку дорогу, до самої Каховки, до самого Каховського моря, навіть до трьох морів, бо, крім нього, вправо від Марини як дивитися з Високої могили, лежало Чорне море, а вліво — Азовське...

Вулиця, якою йшла Марина, була дуже-дуже довга. Такої вулиці, може, й до вечора вздовж не пройдеш. Тому на одному розі Марина трохи постояла, щось там собі подумала, щось зважила і тоді з головної вулиці звернула у невеличку.

Була ця вулиця вся зелена. Скрізь понад дворами росли акації, в палісадничках — квіти. Сама вулиця вся заросла споришем. На спориші паслися поросята, бігав, вибрикуючи, чийсь маленький бичок і сиділо, задивившися на Марину, маленьке цуценя, рябе, волохате і кругле, як клубочок. Бігати воно ще як слід не вміло, а гратись уміло, бо, як побдчило Марину, так одразу підбігло до неї і почало хапати її за плаття і руку лизати.

— Ти ж дурний пес,— сказала Марина.— Хіба ж ти не бачиш, що я зовсім чужа дівчина. А ще рябенький такий...

Марина погладила його, ускубнула трохи за вухо, потягла за хвіст, і вони подружили. Побавившися трохи з цуценям, Марина сказала йому:

— Ну, я вже піду. Прощай.

Взявши пса на руки, Марина притулила його до свого серця й сказала:

— Біжи вже додому.

Марина рушила вперед, бо вже видно було кінець цієї зеленої вулиці, а там далі розстилався великий світ, що біг і біг аж до моря.

Та волохатий рябий пес не схотів бігти додому. Побачивши, що Марина пішла, він кинувся їй навздогін. Біг він не прямо, а трохи навскоси, так, що, наздогнавши Марину, він ткнувся їй у ногу не носом, а боком. Ткнувся і трохи заскавучав. Це, мабуть, він їй сказав:

— Чуєш, Марино? Я тебе проведу трохи.

— Проведи,— відповіла Марина. І вони пішли вдвох.

Ряди хат кінчилися. Марина вийшла на горбок, глянула — і серце її затрепетало.

Увесь світ, починаючи від Марининих ніг і аж до того місця, де земля сходиться з небом, був зелений; він гойдався, хвилювався; по ньому бігли без кінця і краю важкі вороні хвилі; над хвилями висіли в небі золоті пташки — жайворонки: десь підпадьомкав перепел; в самій глибині неба рокотав літак і виблискував проти сонця срібними боками. Скільки на світі пе жила Марина, а такого глибокого, чарівного, синього неба не бачила.

Чи не вмила його ранкова роса, що воно було таке свіже й ясне?

І так було далеко до того місця, де сходиться небо з землею, так було далеко до білої хмарки над морем, що в Марини від солодкої туги стислося серце.

— Дійду до самого краю землі,— сказала Марина,— а як дійду до самого краю землі, то там уже буде і море, і біля нього Єлизавета Хомівна. Тоді візьмемо праворуч і підемо глянути на Чорне море; а як на нього надивимося — подамось до Азовського.

Марина йшла по стежці між пшеницями.

Край пшениці росли три кущики волошок. Їх теж вночі вмивала роса, може, перепел їм розплющував очі, а куріпка розгладжувала всі складочки на пелюстках,— такі гарні були ті волошки. .

Марина присіла біля них, вибрала найкращу квітку і торкнулася носом до її личка. Личко було свіже. На ньому качалася росинка; і ця росинка зависла на лобі в Марини. Приголубивши квітку, вона пішла далі, а пес котився за нею.

Як між рядами пшениці заворушилася ящірка, рябий пес нашорошив вуха і поткнувся туди, задивився на невиданого звіра, злякався і притулився Марині до ніг.

Марина хотіла йому сказати, щоб не боявся, але в цей момент вона почула, як Микола закричав радо і якось незвичайно:

— Так вона ж — ондечки! З цуценям!

Марина обернулася і побачила спочатку Миколу, а потім і Пилипа.

Бігли вони захекані, пітні.

І як підбігли, то Микола зразу схопив її за руку і крикнув:

— Ти ж це, куди подалася?

Він був стривожений, і сердитий, і радий.

Марина дуже здивувалася, одначе розповіла, куди й чого вона йде.

Микола сказав:

— От якби відлуплювати тебе, то знала б. Ач яка! Аж до моря. То тільки Шевченко, як малий був, ходив шукати залізних стовпів, на які небо спирається. Наробила переполоху і в садочку, і дома.

Пилип спитав:

— А пса як звати?

— Пес та й усе,— сказала Марина.— Він теж аж до моря. Хлопці присіли біля рябого пса; піднебіння і язик у нього були рожеві, зуби гострі, носик холодний. .

— Добрячий собака,— оглянувши рябого, сказав Пилип. Озирнувся і скрикпув:— Миколо, глянь, скільки смовді!

Це була рослина з товстим, налитим соком солодким лопуцьком. Хлопці накинулися на лопуцьки. Як поїли, Микола сказав:

— Бач, як загаялися, а там усі шукають. Треба додому.

— Я піду до Єлизавети Хомівни,— сказала Марина.

— Ти дурна,— відповів Микола.— Ти знаєш, скільки це кілометрів? Не з такими ногами, як у тебе, ходити до моря. Он Шевченко й то не дійшов...

Він взяв Марину за руку.

— Пішли.

— Я не піду,— відповіла Марина. І сіла на стежці.— Як сяду, то сидітиму та й сидітиму.

Марину кликали далина, море і берег, що двигтів під вагою машин і людей. Але й Микола був рідний. Як вона зраділа, побачивши його! Такий шалапутний! Ніс зовсім обліз, на ногах вже курчата, плечі й спина від сонця аж чорні, труси всі визеленив, мабуть, борюкався з Пилипом. І Пилип був рідний. Не раз, як бавилися, Марина каталася у нього на спині. Він — кінь, вона — їздець.

Микола почав тягти Марину за одну руку, Пилип — за другу. А вони були сильні: так і підкинули Марину. Вони підкинули, а Марина знову сіла.

— Ходім, бо битиму,— сказав Микола.

— Бий,— відповіла з тугою Марина. І заплющила очі. Сльози позависали у неї на віях.

Микола облизав губи і сказав тепер тихіше:

— Ну, ходім.,. Марина почала плакати.

Миколі зразу стало шкода Марини. Він її дуже любив і сказав:

— Ну, не плач. Я ось пригнуся, а ти на плечі сідай.

Отак і пішли: попереду Микола, на Миколі — Марина, за ними Пилип, а вже за Пилипом — пес Волохатий.

Марина то журилася, то сміялася або пе знати чого ставала вередлива й капризна. Як Микола біг, вона кричала: "Стій, стій, не біжи!" Як Микола казав: "На, візьми — це гарний лопуцьок",— вона відверталася, а як Микола мовчав і сопів, казала: "Мабуть/двійку додому приніс, безсовісний, бач, сопеш! Як скажу мамі!"

Баба Ма!рину дома покарала, а Микола сказав, як вона вже відстояла у кутку:

— Як скучила дуже, то напиши листа Єлизаветі Хомівні. Марина сіла до стола, взяла олівець, папір і поринула в роботу.

— Вже? — спитав Микола, як Марина поклала олівець.

— Еге, вже.

Вони заклеїли лист у конверт і вийшли на дорогу. Біля дороги стояла машина, і шофер лагодив колесо. Інженер у пальті з легкого брезенту сидів у холодку і вписував щось у товстий зошит в оправі з клейонки.

— Дядю,— сказав Микола,— чуєте? Інженер підвів голову.

Микола ще сказав:

— Чи ви не до Каховського моря їдете?

— Буду і в тих місцях,— відповів інженер, подивився пильно на Миколу і на Марину.-г А що таке?

Тоді Микола сказав:

— Як побачите там Єлизавету Хомівну, передайте їй від Марини листа. Вони приятельки. Марина всё плаче за нею і навіть до моря тікала...

Інженер ще подивився на Марину і сказав Миколі:

— Давай листа...

Надвечір інженер приїхав у Каховку і бачить: стоїть біля дороги машина, і люди біля машини з нівелірами і різними інструментами. | Інженер спитав у них:

— Скажіть, будь ласка, чи немає серед вас товаришки Єлизавети Хомівни?

З гурту озвався красивий жіночий голос"

— Є! Це я. Чим можу служити, прошу?

— Вам лист,— сказав інженер.— Від Марини.

Єлизавета Хомівна, як почула про Марину, вся заясніла, і водночас тінь журби упала їй на обличчя.

Поки вона маленьким ножиком розрізала конверт, інженер казав:

— Я зустрів її біля дороги сьогодні, У неї сині труси, червоний бант і біле плаття...

— Ви все переплутали,— відповіла Єлизавета Хомівна.— Бо в Марини труси — білі, плаття — синє, а бант блакитний. Чого вона стояла над дорогою і що вона вам казала?

Інженер розповів усе, що знав про Миколу й Марину. Особливо ж докладно про те, як Марина тікала до моря, як баба її покарала, і про те, що у Волохатого зуби, як голки, вже гострі.

Тим часом Єлизавета Хомівна витягла з конверта лист і побачила там багато п'ятірок і багато четвірок. І всі четвірки навиворіт. Два ряди п'ятірок і два ряди четвірок. Три трійки і одна двійка.

— Дивний лист,— сказав інженер, як Єлизавета Хомівна показала йому його.— Що значать всі оці п'ятірки, четвірки навиворіт і двійка з маленьким копитцем?

Заходило сонце, небо на заході було ніжно-бірюзове, а Дніпро тихий і журний.

— Оті всі п'ятірки й четвірки розповідають про все добре, а трійки про її тугу й жалі, я так думаю,— сказала Єлизавета Хомівна.— Коли Микола приходить додому з п'ятірками, він сяє, як сонце.