Марина - Сенченко Іван
Пустіть мене, бабо, в садочок.
— Ще записати треба,— відповіла баба. Як запишемо, тоді й підеш. А тепер проведи садок до колодязя і повертайся назад.
Марина зітхнула і сумно сказала:
— Добре, бабо...
Баба вернулася до печі варити картоплю, а Марина прогулялася, з дітьми аж до самого колодязя. У однієї, дівчинки не було пари, так вона взяла Маринку за руку. А рука у тієї дівчинки була маленька-маленька.
— Мене звуть Оришка, а тебе?
— А мене — Марина. Вихователька сказала їм:
— Отак і йдіть разом.
Біля колодязя Явтух смачно жував спориш і махав хвостом — спочатку в один бік, потім в другий. Марина вирвала трохи стеблистої травиці під тином і сказала йому:
— На, їж,— і поки він їв, вона гладила його біля вуха.
Як вона його гладила, до колодязя приїхав грузовик, а на ньому молоді майстри з інструментами, з залізними трубами і різним приладдям. Один хлопець став біля Явтуха, посмикав його за вуха, поляпав по холці й сказав:
— Ну, брат Явтуше, подавай у відставку. Поставимо отут движок, воду будемо качати движком, а тобі доведетеся змінити професію.
Явтух нічого не відповів, бо не вмів говорити, тільки повернув голову і витяг нишком у майстра з кишені пакунок з сніданком, бо так його хлопці привчили.
— Майстри засміялися і стали біля колодязя працювати; брязкали залізом, підтягали якісь машини, складали довгі-предовгі труби, дзенькали молотками, копали лопатами. І різні в них були імена: Василь, Микита, Кирюшка.
Василь спитав, як уже добре роздививсь на Марину:
— А молотком, Марино, ти стукати вмієш?
— А хіба я маленька,— відповіла Марина, одначе молоток у нього взяла і почала стукати ію залізу. Як воно чарівно, голосно й лунко дзвеніло!
Тоді Микита озвався:
— Годі вЗке, Марино, дай молоток ще мені, бач, отут клинчик треба підбити. "
Марина подала йому молоток, потім гарненько поскладала рядочком їхні піджаки. Хоч і дорослі ці хлопці, а, як Микола, порозкидали все, де хто схотів; і все Явтуха проганяла, щоб знову не поліз у кишеню.
А Кирюшка довго-довго мовчав, а потім і озвався:
— А от цукерок Марина не любить. Правда ж? "
— Еге, які,— відповіла Марина.— Чого там не люблю. Люблю.
— Кирюшка був спортсмен. Він зовсім не курив, любив їсти цукерки. Він дав Марині повну жменю цукерок "Мишко-ласун" і сказав:
— Рости швиденько, Марино, а то й комунізм побудуємо без тебе. Що ти тоді будеш робити? — І назвав Марину кирпатою: — Що ти тоді будеш робити, кирпата?
— Я не кирпата,— відповіла Марина.— Батько каже, що в мене ніс, як у нього, а очі, як у мами.
Марина розповіла Кирюші про свою маму, про батька. Ма-ринина мама працювала дома, в колгоспі, а батько вже був на Дніпрі, у Каховці, на землесоснім снаряді. І прислав Марині та Миколі цілий кілограм цукерок "Золотий ключик". Потім машина похвалилася:
— А в мене й баба є дома.
Киркпна витер руку спочатку об штани, потім об сорочку, бо була вона в іржі, а тоді погладив Марину по голові і сказав:
— Ти, мій дзвіночок-льоночок, їди вже додому, а то баба шукатиме.
Баба й справді визирнула з хвіртки і гукнула Марину: — — Додому вже йди.
Від колодязя Марина поверталася додому довго-довго, дуже не хотілося. Ішла вона так: спочатку перейде з цього боку вулиці на той, а потім знову з того — на цей. А як пройде трохи, то ще постоїть і озирнеться. А там, над колодязем,— сонце! Молотки виспівують, —залізо дзвенить, майстри весело розмовляють, погукують: движок ставлять. А Явтуха пошлють у відставку. Гарний, красивий світ, не такий, як дома.
Вийшла баба на вулицю, подивилася, як Марині дуже не хочеться йти додому, зітхнула й подумала:
"Значить, час уже віддавати Марину в садочок".
— А ти не журися,— сказала Марина бабі.— Кирюшка говорить: "Рости, Марино, швиденько, а то й комунізм побудуємо без тебе!" То мені треба швиденько рости. В садочку я, мабуть, швидше виросту.
І віддали Марину в дитячий садок. Почала Марина щоранку бігати в дитячий садок, а баба, як наварить обідати, то йде на птахоферму: Марининій мамі допомагати курчат доглядати. Маринина мама тоненько гукає: "Ціп, ціп, ціпоньки".
А баба — товстіше: "Ціп, ціп, ціпоньки". А Маринка як приходить до них у гості, то зовсім товсто, бо пустує: "Ціп, ціп, ціпоньки". І тільки самі курчата дуже, дужо тоненько пищать: пі-пі-пі!
От одного разу прибігла Марина ввечері додому з садочка, а дома у них вже живе Єлизавета Хомівна. Побачила вона Марину, встала і каже:
— Що ж, Марино, давай познайомимося.
— Спочатку трохи порозмовляли, потім Єлизавета Хомівна посадила Марину собі на руки, потім пригорнула, потім і поцілувала. А на другий день і Марина вже цілувала Єлизавету Хомівну. Від Єлизавети Хомівни гарно пахло, волосся, заплетене в коси, красиво золотилося. Сама вона була висока, статурна, всі навколо казали "вродлива жінка", любили її, а вона найбільше любила Марину. Як є вільний час, Марину за руку і кличе:
— Гайда, Марино, гуляти!
Вони рвали квіти, плели вінки, співали, розмовляли про все на світі. Марина тулилася їй до ноги і зітхала.
— Чого ти, Марино?
— Люблю дуже вас. Як поїдете далі вже; до Дніпра... а я дома зостануся.
І це була правда. Єлизавета Хомівна не довго жила на одному місці, а все мандрувала і мандрувала з своїми товаришами. Єлизавета Хомівна виміряла з ними землю — горби і долини, щоб знати, які з них затопить Каховське море, коли розіллється, а які зостануться, утворивши довгий ряд прибережних заток і горбів.
Єлизавета Хомівна і Марина зайшли аж па Високу могилу і злізли на неї. Було ніжне блакитне надвечір'я, з степу все налітали і налітали легкі вітерці, поле рунилося молодою зеленню, і хвилі трав бігли аж за обрій.
Вони посиділи. Єлизавета Хомівна пригорнула до себе Марину й сказала:
— Ось ти глянь отуди, бачиш — там наче біла хмаринка. Але то не хмаринка, то вода там, Дніпро. Він як дзеркало, отой Дніпро, довгий, без кінця і без краю, і од нього відбиваються промені сонця; от їх і видно; тільки самі промені, які відбиваються від Дніпра, а самої ріки не видно, далеко вона.
Марина дивилася і спочатку таки й бачила білу хмаринку, а потім заплющила очі. Біла хмаринка зникла, і перед Мариною розлилося Каховське море, всё синє-синє, опромінене сонцем, і її серце так забилося в грудях, що вона сказала, як часто мати говорила:
— Така в мене тривога на серці. І сама не знаю чого!
Вона обняла Єлизавету Хомівну, і вони говорили про море, про щось тривожне, журливе. І це тривожне, журливе брало в свої руки Маринине серце, і їй хотілося піти у світ, і йти, і йти, і все дивитися й не надивитися, бо такий світ незвичайний — чарівний і ясний.
Потім прийшло прощання. Єлизаветі Хомівні треба було їхати далі. Як поскладали на машину все спорядження, вона підійшла до Марини й сказала:
— Прощай, Марино. Ми вже їдемо далі. А за цим далі, ще далі поїдемо, до самого Дніпра, а потім Дніпро переїдемо і поїдемо далі і далі.
У Єлизавети Хомівни очі були великі, ясні, повні блиску, І сьогодні вони блищали — тільки не так, як завжди.
У Марини теж очі були не такі, як завжди: вогкі, тривожні, бо з них виступила кришталева сльозина.
Дві жінки стояли одна проти одної і прощалися. Шофер сказав:
— Лизавето. Хомівно, пора вже рушати.
Єлизавета Хомівна зітхнула. Вона взяла Маринину руку і поцілувала її. Рука була ніжна, м'яка, загоріла, трохи вогка. Все в Марини всередині тривожно ридало.
Машина поїхала, а Марина стояла й дивилася. Сльози у Марини текли з обох очей, а вітер ворушив її золотисті волосинки, що вибивалися з кіс.
Згодом машина змаліла, потім зовсім зникла, залишилася тільки хмара куряви. Потім і курява осіла.
Марина притулилася бабі до доги і мовчала до вечора.
Як пішли ввечері до колодязя, то Марина навіть і не пізнала його. Колодязь уже стояв під дашком, біля нього була побудована будка для движка. І він там гудів і гудів. Барабана і дишла вже не було. Замість них з колодязя виходив кінець труби, і з неї у велику бочку лилася вода. До колодязя раз у раз під'їжджали і від'їжджали грузовики. Шофери наливали води в радіатори, брали з собою в запас; під'їжджали й цілі цистерни, і машини з величезними дерев'яними бочками. Скрізь на степу працювали люди, а їм і машинам потрібна була вода.
Явтуха у загінчику Марина уже не побачила. Та й загінчика не було.
Баба сказала:
— Дуже гарно стало. Не треба застоюватися біля колодязя та ждати, поки Явтух витягне цебро; бач, як ллється з труби: підставив відро, набрав, та й іди помаленьку додому.
Єлизавета Хомівна поїхала, а Марина залишилася в світі, що простягнувся від двору до нового колодязя з движком і аж до дитячого садочка.
Увечері Марина лягала спати на своєму ліжку проти Миколи, вранці баба відводила її у садок. !
Марина навчилася вставати рано, бачила сонце ще заспаним і землю, вкриту холодками; бачпла димки з усіх димарів, бо вранці всі люди топили печі. А хто з хлопців та дівчат не ходили в садок, ті ще солодко спали і нічого такого не бачили.
Марина як прийшла у садок, то перші дні тільки руками розводила та билася в поли,.— стільки там було нового, небаченого, нечуваного. Малесенькі столики і стільці. В саду гамаки гойдаються. Всі учаться вірші розказувати і через скакалку стрибати. От де розкошувала Марина! На дитячу гірку як злізе, сяде на дошку і — поїхала! А з дошки — на бочку. Бочка качається — спробуй встояти. І хусточки Ольга Яківна навчила Марину підрублювати. А пісок який: чистий, білий і ціла гора! Пісок найбільше й любила Марина. Сяде, сидить і копається. А Іван — все б йому на дерево лізти! Сидів отутечки, грався — і вже нема!
— Злізь, Іване,— каже Марина.— Ольга Яківна як побачить, то знатимеш. ;
А то є ще зовсім малі, нетямущі діти, ще й шкідливі. Як мовчить і сопе, то значить шкодить.
— Кинь жука. Цукерку можна смоктати, а жука не смокчуть.
Стільки клопоту у тому дитячому садочку, що ввечері, як прийде Марина додому, то голова сама на подушку хилиться. Миколі встигла чи не встигла язика показати, а голова вже на подушці, очі злипаються.
— Заснула вже паша Марина,— каже баба.
Раз Марині приснився сон: на самому березі Каховського моря сидить Єлизавета Хомівна і каже Марині: "Сядь біля мене, бач, як тут гарно". Марина сіла біля Єлизавети Хомівни, притулилась до неї і задивилася на білий світ.