В лісовій глушині - Дрофань Анатолій
Що там таке? А де ж Яшко?
— Здається, ще в лісі, якщо додому не прийшов,— розвів руками дядя Коля.
— Ну, так що там у тебе сталося?— запитав приземкуватий мисливець.
Хвилюючись, розповів усе: як вони з Яшком тропили лисицю, як потім розійшлись — він додому, а хлопець, певно, далі, слідом за звіриною, як стріляв, щоб покликати його, але відповіді так і не почув.
— Пішов я за ним,— вів далі дядя Коля.— Бачу, між молоденьких сосонок — білий намет. Від нього антена вгору. Придивляюся — і димок наче над наметом в'ється.
— Хай бог милує,— стенула плечима жінка.
— А в якому це урочищі? — запитав здивовано лісник.
— Та хіба я знаю тут ваші урочища...— розвів руками дядя Коля.
Мисливці і вірили і не вірили. Приземкуватий знов насмішкувато кинув:
— Ну, ну, Мюнхгаузен, розгортай далі цей пригодницький сюжет.
— Та що за дурниці...— розсердився оператор.— Я їм серйозно кажу, а вони... Може, мені слід було підійти. Я все ж таки з рушницею, але, чорт забери, якось не наважився... Ліс чужий, місцевість незнайома. Лихо його знає, що воно там може бути... Одне слово, я бочком, бочком — і додому. Думаю, підемо гуртом, взнаємо, що то за .антена і наметик.
Тепер уже всі зрозуміли, що оператор не жартував. Він скинув темно-каштанову оленячого хутра шапку, витирав хусточкою спітніле чоло. Вигляд у нього був розгублений і наляканий.
Та найбільше турбувало всіх, що Яшко залишився десь у лісі.
— Нічого,— спокійно мовив батько,— не заблудиться. Лісників син повинен, заплющивши очі, знайти дорогу додому. Тільки от нащот тієї антени мені аж дивно, просто-таки чудно. Звідки вона могла взятися? Може, то просто ви втомилися і...
— Та що ви... — образився оператор. — Антена з ізолятором, як і слід. Не п'яний же я.
Найбільше бідкалася мати. Сердилася на чоловіка, що він може так спокійно на все те дивитися. Яшко ж як пташеня молоденьке. А він — "заплющивши очі..."
Вибігла на ганок. Вдивлялася, вслухалася. Тиша навкруг. Над лісом уже зійшов повний місяць і срібним сяйвом засвітив скалочки снігу.
— Яшко-о... Яшк-о-о!.. — гукнула кілька разів.
Ніхто не озвався. Тільки її голос луною покотився лісом, перегукуючись і завмираючи.
З півгодини радилися, сперечалися мисливці. І все ж таки вирішили йти в ліс. Головне, що Яшка немає, та треба таки й справді переконатися, що то за антена. Засували нові набої у патронташі, вибираючи з більшим шротом. Хотіли було послати машини в село до дільничного міліціонера, а потім передумали: не скоро заведеш захололі мотори.
І хоча жартували, гукаючи операторові: "Веди нас, Сусанін!" — все ж хвилювалися. Хтозна, що чекає їх там, попереду.
Та тільки вийшли на подвір'я — Яшко до воріт. Зігнутий, втомлений, ледь ноги переставляє. Мерщій до нього. Придивляються — за спиною лисиця вниз хвоста одвісила. На правому плечі дідівська рушничка-одностволка на мотузку. На лівому — якась дивна біла поклажа, наче в простирадло щось загорнуте.
— Що це, Яшко? — запитав батько.
— Я й сам не знаю,— втомлено, але радісно відповів хлопець. — Ішов, бачу — висить щось біле на сосонці. Я згорнув — і на плече: дома, думаю, роздивлюся...
Зайшли в хату. Лампу — ближче до Яшкової знахідки. Шовкова матерія. В ній якась скринька. Збоку блискуча металева пластинка з написом: "При виявленні цього радіозонда просимо переслати за винагороду в сто карбованців на адресу: Ленінград..."
І в ту хвилину лісникова хата аж здригнулася від реготу.
— Он воно що за намет...
— Ха-ха-ха...
— Так, значить, і димок в'ється?
— І антенка зверху?
— Ха-ха-ха...
Мисливці сміються нестримно. Лісник скупо, тільки в свої руді вуса. Мати одними очима: тихо і радісно. А Яшко нічого не розуміє. Він знімає з плеча дідову рушничку-одностволку з мереживом хрестиків на ложі, ставить в закутку біля косинця. Потому стягує з плеча лисицю, підносить її дяді Колі.
— Візьміть... Вона ваша... Я тільки добивав її...
Він хоче ще щось сказати, та його не чуть. Знову лісникова хата тремтить від реготу мисливців.
