В лісовій глушині - Дрофань Анатолій
Мисливці повилазили з-за столу, закурили цигарки.
— Товариство,— наполошився приземкуватий мисливець,— а про гінців ми й забули. Що ж то буде за полювання без гінців?
— Не турбуйтеся, — заспокоїв його лісник, — ми ось зараз із Яшком підемо в село, і завтра їх збереться цілий батальйон.
— Та нам небагато й треба,— зауважив дядя Коля,— так, щоб на кожного мисливця — гінець. Яшко вже пообіцяв бути моїм.
Скоро почали готуватися на ніч. А Яшко з батьком пішли в село домовлятися з хлопцями.
Повернулися, коли мисливці спали. На припічку горіла лампа, кидаючи пасмо світла тільки до порога. В тому світлі поралася мати, клопоталася, щоб завтра, поки мисливці встануть, сніданок був уже готовий.
Прокинулися рано: ще у вікна цідився сірий морок. Яшкові тато вніс із комори стареньку рушничку-одностволку. Замість ременя до неї була прив'язана звичайна мотузка. І, може, тому мисливці з поблажливими усмішками розглядали її.
Та потім помітили, що весь приклад в неї помережаний якимись хрестиками. Що то за знаки?
— А то Яшкового діда, а мого, значиться, вже батька записки,— пояснив лісник. — Уб'є вовка — виріже на ложі хрестика. Скільки хрестиків, стільки й вовків, значить, заполював.
Після тих слів зверхня поблажливість у посмішках мисливців зникла. Вони тепер навперебій простягували до одностволки руки, з пошаною розглядали її. Почали було рахувати зарубки, та скоро збилися з ліку. Заговорили про колишні багатства лісу, сумували, що все те вже безслідно зникло.
— То правда, що тепер звірини менше,— погодився лісник,— але мій батько був такий мисливець, що ні один вовк від нього не втікав. По два-три дні ходив вовчим слідом, а з пустими руками додому не повертався.— Потім звелів Яшкові: — Візьми, сину, набої у косинчику.
Скоро почали сходитися гінці, в більшості Яшкові однокашники. Хто тримав у руках дудку, хто якусь металеву коробочку та калатало.
Тільки почало сіріти надворі, вийшли з хати, стиха перемовляючись.
Вночі випала пороша. Вона білою наміткою вкрила автомашини, що стояли на подвір'ї, притрусила віти на деревах, засніжила всі стежки. То було справжнє мисливське щастя.
Лісника призначили старшим, і він тепер-стримано та діловито робив останні розпорядження. Стрільці підуть за ним туди, вглиб лісу, за молоді посадки, а Яшко тим часом повинен розставити хлопців, і, коли почують ріжок, хай починають гін.
Гінці йшли ланцюжком. Яшко попереду, тримаючи напоготові рушничку. Під кущами пригинався, аби не зачепити гілля та не робити зайвого шуму. Через кожних сімдесят кроків обертався, давав знак, щоб хтось із хлопців залишився. Потім стояли рідким цепом, чекали сигналу.
В лісі ще лежав ранковий присмерк. Тіні причаїлися під кущами, прислухалися, ждали: що буде далі?
Десь тріснула суха гіллячка. Може, то прокинувся заєць, учувши засаду, і чкурнув що є духу. Може, просто із соснового віття зірвалася снігова шапка.
І знову тиша. В радісному нетерпінні калатає Яшкове серце. Він знову чомусь думає про дядю Колю. Все в нього незвичайне, особливе. І шкіряна куртка із застібками-блискавками, і чоботи з високими халявами, і ножик, і пістолетик. А який він хоробрий! Ні, таких людей у них, у цій лісовій глушині, немає.
Раптом десь попереду, розкочуючись луною, затрубив ріжок. Спочатку несміло, мовби шкодуючи тривожити спокійний сон прикутаних у білу пухку ковдру сосен. Потім голосніше та дужче.
Радісна усмішка ковзнула по Яшковому обличчю. Широко розкриваючи рота, він що було сили закричав:
— Пі-і-шо-о-ов!..
І в ту ж мить ліс заволав неймовірною мішаниною хлопчачих голосів, свистом, брязкотом залізних коробок, лементом. Яшко, майже по коліна провалюючись у чистий, незайманий сніг, то присідаючи під сухим гіллям сосен-десятиліток, то знову випростовуючись на повний зріст, побіг уперед, у тому напрямі, звідки обізвався мисливський ріжок.
— Ай-ай-ай-а-а... — закричав він, вже нічого не чуючи, крім власного голосу.
Через кілька хвилин попереду гримнув постріл. Гінці на мить змовкли. Яшко чекав другого. Але його не було. "Значить, заполювали щось,— подумав.—Коли б промазав, стріляв би ще раз. Це, звичайно, дядя Коля, бо хіба тут є хтось спритніший за нього? Він не промаже, він і леопарда з першого пострілу покладе".
Знову зашуміли, закричали гінці. Яшко знову побрів по снігу, залишаючи позаду глибокий слід. Скоро бухнув новий постріл десь з іншого боку. І теж тільки один.
Коли кінчилася перша загінка, Яшко, вийшовши на доріжку, побачив ліворуч посеред неї на снігу русака. Над ним навпочіпки сидів низенький, опецькуватий мисливець і вже приторочував до лап ремінець.
— Що ж ти, Яшко, не вигнав нічого на мене? — гукнув хлопцеві дядя Коля.
— Треба було всунути косому в зуби свій адресок, Колю... — жартував хтось збоку.
Але Яшко щиро жалкував, що перше мисливське щастя не дісталося дяді Колі, і в думках обіцяв неодмінно щось вигнати на нього.
Здобич вирішили зразу ж віднести до хати, аби не теліпати за спиною цілий день. І, не гаючи часу, лісник повів стрільців у засаду, а Яшко з товаришами пішов займати нову загінку.
До обіду заполювали ще двох лисиць та чотири зайці. І все ж спеціальний ремінь для приторочування здобичі звисав за спиною дяді Колі пустий.
Зимою день короткий. Здається, зовсім недавно вийшли, а вже сонце повернуло на захід. Тіні від дерев подовшали. Мисливці та гінці помітно потомилися. Вже треба було повертати назад, бо від домівки, либонь, встигли відійти далеко.
Вертали околишнім шляхом, щоб не топтати пройдених перелісків.
Невже дядя Коля так і поїде з пустими руками? Ех, коли б Яшкові пощастило заполювати щось! Він би підніс той мисливський трофей дяді Колі і сказав: "Візьміть від мене на згадку". Але і Яшкові щастя не всміхалося. Правда, він один раз стріляв по лисові, але було далеко, і той тільки стрибнув на два метри вгору, ніби хто його батогом по ногах уперіщив, і помчав у кущі.
Уже загінок не робили, просто йшли підковою. Межувалися, щоб більше захопити лісу: через одного мисливця — гінець. Яшко, звичайно, став поряд дяді Колі. Знову позирав на нього закоханими очима, пригадував усі вчорашні його розповіді. Ой, як жаль, що дяді Колі так не поталанило!
І раптом, де не візьмись, прямісінько перед ним між кущами метнулося щось руде, мовби полум'я вихопилося з-під снігу. Лисиця! Яшко хотів крикнути: "Дядю Колю, пильнуйте!" Але в ту ж мить гримнув постріл. То стріляв дядя Коля. Трохи далекувато, правда. Але нічого, лисиця покотилася клубком. Яшко вже кинувся був до неї, та згадав батьків наказ ні в якому разі не вибігати з цепу. Еге, вона вже в їхніх руках. Бач, що ото вироблює. Ну, тепер і дядя Коля приторочить до свого ременя біля капронового ягдтата лисицю. Яшко, звичайно, допоможе, забере в нього здобич і нестиме до хати. Таж і здорова — хвіст, як помело.
Але що це? Вона знову схопилася на ноги і побігла. Не швидко, кульгаючи, але все ж побігла. Дядя Коля вистрілив услід. Проте постріл не зупинив її. Вона зникла в кущах.
Яшко ладен був рвати на собі волосся. Чому ж він не стріляв? Ех, ґава! Радів, що допоможе дяді Колі нести її... От тепер і понесеш...
Вийшли на її слід.
— Погляньте, дядю Колю,— гукнув Яшко.
Обіч лисичого сліду мовби хто розсипав червоні намистинки.
— Ні, тепер уже не втече,— зрадів хлопець,— ми її наздоженемо.
Вони відстали від цепу і пішли по сліду, що повертав усе крутіше і крутіше ліворуч. Лисиці не бачили, тільки видно було: вона сідала відпочити і знову, мабуть, почувши їхні кроки, бігла далі.
Давалася взнаки втома. Ноги аж гули.
— Ну, що ж, — сказав врешті дядя Коля, — мабуть, не судилося нам її взяти... Хай їй лихо, пішли додому.
Яшкові було шкода, що лисиця все ж утекла від них. Ні, він би її ніколи так не залишив.
— Давайте ще трохи потропимо...—сказав несміло.
— Скоро вже почне сутеніти,— заперечив дядя Коля,— а до села, здається, далеко. Ти дорогу знаєш?
— А отак прямо кілометрів шість чи, може, й сім.
— То ходімо, брат, додому.
Яшко скривився.
— Ви повертайте назад і йдіть отак прямо... А я ще трохи пробіжу по сліду і потім теж вернуся.
Дядя Коля присів на пеньочок.
— Добре. Я тим часом отут трохи відпочину;
Яшко зрадів і справді побіг підтюпцем, хоч то була важка справа — бігти по глибокому снігу.
Метрів через триста він помітив під кущем лисицю. Вона сиділа біля дерева і дивилася на нього. "А, голубко,— подумав Яшко,— так ти, значить, близенько. Ну, тепер уже від мене не втечеш, я тебе піймаю на мушку". І, ховаючись за темним стовбуром старої сосни, скрадливо почав підлазити до неї. Все ж близько не підпустила, побігла далі.
"Нічого, тепер я вже від тебе не відстану,— міркував хлопець.— Побачимо, хто кого. Коли б тільки ніч не заховала тебе".
І Яшко знову пішов по сліду.
Він навіть не почув, як дядя Коля кликав його. Шурхотів під ногами сніг, хльостало в обличчя, об поли фуфайки гілля дерев. Коли десь далеко хтось вистрілив,— зупинився, прислухався. Але стояв тільки хвилину. Не можна було марнувати час.
Вона вже, здається, теж вибивалася з сил. Присідала частіше, підпускаючи Яшка до себе все ближче і ближче. Та стріляти було далеко. Робила велике коло, хитруючи, заплутуючи слід. Хлопець уже ледь тримався на ногах. Сорочка на спині змокріла, липла до тіла і заважала йти. Рушниця в руках ставала все важчою. А тут і сутінки почали спускатися. Ще якихось півгодини — і вже він не зможе навіть бачити свою здобич. Яшкові сильно хотілося пити. Хоч би раз ковтнути. Смоктав потроху сніг.
Над головою прошумів табун галичі. Сів на гілля старих дубів ночувати. А лисиця мовби гралася з ним. Підпустить метрів на сімдесят чи на вісімдесят. Ще б десяток кроків, і вже можна стріляти. Та тільки Яшко робив крок, знову вставала і неквапно бігла далі. Хлопець теж невідступно йшов за нею.
...Дядя Коля повернувся до лісникової хати, коли вже засвітили лампу і мисливці, почистивши рушниці, сиділи на лавах, відпочивали.
— Товариство,— стурбовано гукнув, ледь переступивши поріг,— нам треба негайно повертатися в ліс... Там...
— Нова витівка барона Мюнхгаузена...— насмішкувато зауважив молодий мисливець у пенсне.
— Ні, ні, я без жартів...— гарячкував дядя Коля.
Хоча в голосі дяді Колі звучала тривога, все ж йому ніхто не повірив.
— Що, твого лиса наздоганяти?
— Ні, в нього стільки набитих зайців, що сам, сердега, не донесе...— глузували навкруг.
Тільки лісничиха, що поралася біля печі, наполошилася:
— Хай бог милує...
