На солоному - Дніпрова Чайка

Дітвора, вже напівкуняючи, нетерпеливилася.

– Татку! Якби грамофона! – шепотів Хведь, що, як старшенький, умостився якраз під лівою рукою батька.

– Дядю! А в нас гламофонцики є! Он там коло вікна! Синенькі й целвоненькі! – радісно залепетав пробуркавшися Свиридко.

– Що то воно там верзе?

– Гламофонцики! полозцвіталися! – товкла дитина. .

– Адже ж правда, діду?

– Хо-хо! Ти в мене розумне! – засміявся дід, – чи бач, що вигадав! А справді підхоже! Та вже не мори їх, Тимошу, ач, яка нетерплячка, потіш уже, а то зовсім поспляться.

Тимофій обережно виніс з горниці, "залі", великого грамофона і коробку пластинок, одімкнув, став нарихтовувати, а дітвора аж підскакувала, штовхаючи одне одного та дригаючи ногами, які не досягали з високих лав до землі.

– Ну, ви ж мені тихо!

Машина зашипіла, загарчала, і її широка пелька почала викидати бляшані різучі голоси, крикливі, тремтячі, а проте мертві.

Невістки і свекір з блаженною ухмілкою слухали, дітвора з усієї сили витріщалася, одна стара свекруха навмисне шкрябала віником коло порога своєї хатини та незадоволено бубоніла. Але і в неї незабаром випав віник, сама рука піднялася покласти хреста на лобі, коли, замість циганського романсу, тихо-велично попливла "Херувимська", "Тебе поем" та "Покаяния отверзи двери".

– Господи! До чого люде доходять! – уже милостиво хитала баба головою, сівши й собі поруч старого за столом, – щоб ото заховати у коробку голос та ще й слова! Прямо тобі до серця пройма! Чуда господні.

– Еге, мамо, – засміявся Тимофій, – прямо засолюють, маринують голоси, як ото капусту або рибу.

– Умудряє господь сліпці… – додав свого і дід.

– А чорт видющі! – перехопив Тимофій і жвавенько підклав нову пластину.

– Ойра! ойра! – заголосила машина.

Пластина за пластиною – і, як бурливий водоспад, сипалися циганські романси, скакали розкотисті кацапські балачки, регіт, стогони й плачі, знов спів, знов нещирі акторські голоси.

Побожна Пилипівна вже давно опинилася в своїй хатині і мішала слова вечірніх молитов з лайкою проклятої машини.

Дітвора верещала, скакала, дворище все наповнялося слухачами, що з-за сусідських ліс, з-за воріт перш соромливо, а далі й зовсім сміливо приступали до освітленого столу.

Гаврило Петрович давно вже утік у свою кімнату – не вдержався-таки, спробував гуляти понад озером, та була велика роса, і знов мусив вернутись і слухати настирну музику, що, може вчетверте, грала спочатку й до кінця увесь репертуар.

Другого дня дворище й зрана не було порожне: то за тим, то за сим забігали сусідки подивитись на привезені гостинці та розпитатись, чи буде увечері музика.

Прийшов вечір – знов та сама мука. Так щовечір: цілий день дітвора на всі голоси приставляла грамофон, цілий куток був охоплений грамофоновою пошестю, співали дівчата коло криниць, співали купальники, співали їхні наймички, готуючи обід або перуч білизну.

Увірились консервіровані співи до краю, і Гаврило на всі боки обертав думку, як би то запобігти лихові. Одного дня він зник.

Днів три не було його. У городі шукав, нишпорив по всіх усюдах, де б то знайти відповідних пластинок, щоб освіжити огидного репертуара. З’їздив і в Миколаїв, і в Одесу, нарешті приїхав з пакунком.

– А що, Пилипівно, ще грає машина? – спитав старої.

– Та гра… бодай вона скрутилася!

– Нащо скручувати? Адже гріш немалий!

– Ой немалий, немалий! Краще б на монастир за спасения душі віддати.

– Та можна, бабусю, другі пластинки перемінити.

– Ет, кажіть! – махнула баба рукою й подалася до плити.

– Доброго вутра! – обізвався Тимофій. – Перемінити, кажете? І я б радий, щоб щось своє, та коли ж не найдеш, ось тільки церковних трохи та пісень з п’ятеро і найшов, випросив у знайомого реїнта, а то нема, кажуть.

Гаврило Петрович вийняв згорток.

– Ось вам, Тимохвію Потаповичу, тільки ж з умовою: проміняйте мені стільки ж ваших, які я сам ви беру.

– Добре! Спасибі!

Гаврило одібрав кілька й, кинувши на землю, наступив чоботом.

– Ой, що ви робите! – скрикнула баба, – краще б мені подарували: однак на плиті бракує конхворок.

– Та, бабусю, вони погорять!

– Ну, то глечики накривать добре.

Гаврило оддав їй останні, що не зломив.

Увечері поголоска про нові пластини нагнала повне дворище слухачів.

Місяць сяяв на підповні, невсипущі осокори солодко дзюркотіли, по надвір’ю гула приглушена розмова та лускало насіння, поки Тимофій з Гаврилом приладновували нові пластинки до старої машини.

Знов зашкварчала, загула труба – і ось тихо і поважно полилися церковні співи, далі сумні мелодії рідних пісень, пішли веселі. Все дворище, як одна людина, відчувало той зміст, враз сміялися, підспівували, дехто й підніжку притоптував.

– Ой гарно! Осе так! осе по-нашому! Непомітно вклав Гаврило ще одну пластину.

– "Як умру, то поховайте", – поллялися сумні згуки "Заповіту". Одразу вщухло надворі.

– Що се? Хто се такий? Кого ховають? – шепотіли дехто, переповнені побожним чуттям.

Знов переміна: "Ой Дніпре мій, Дніпре".

– О, бач, знов по-нашому: про Дніпро!

Змовк грамофон, пішли розмови, згадки про козаків, що колись було жили, кошем стояли в Олешках, в Збурівці.

– "Минають дні, минають ночі", – чисто виводив гарний баритон скорбний спів.

– Ex! – закректав якийсь дід. – Коли доброї, каже, жалько тобі, боже, то дай хоч злої! Хоч гірше, мовляв, аби інше. Так, так!

– А проти чого воно каже, щоб проклинати ще й світ запалити? – дивувала якась молодиця, – хіба розбишацька пісня, чи що?

– Дурна! Заспіваєш отакої, коли заберуть на Сибіряку.

– Або тих, що тоді на мітингу, – вкинув ще хтось. Пішли балачки, згадки про болюче-пекуче. "Гетьмани, гетьмани, – співав гарний голос, – та що й казать – минулося!"

– Еге, минулося! Все минає, – натякували старі.

"Садок вишневий" зняв цілу хвилю захвату-здивування, як за сам голос, так і за ту просту і милу, всі рідну картину.

– А ось вам іше на потіху, – сказав Гаврило і пі клав пластинку: "Орися ти, моя ниво". Проста спокійна мелодія з миротворчим кінцем пролунала, замираючи в далеких вербах, а слухачі й не ворухнулись.

Дзюркотіли осокори, гули рябі хрущі, в далекому Дніпрі стогнали жаби.

– Ох, як же ж гарно! Де се, Тимохвію, набрав таких пластин? – дивувалися сусіди. – Вік би слухав!

– Та осе вони мені, спасибі, десь добули! – Голови вдячно повернулися до купальника, а дехто з шк лярів уважно придивлявся до напису на пластинках: "Шевченко, Ли-се-нко!" – Он бач, се той, мабуть, що в Микити є.

– Ну да! То ж книжка, а тут співи, ноти значить.

– А не можна б ще прикупити де таких? Якби на мене, я б усі старі й повикидав, – озвався й старий хазяїн.

– Та, бачте, я вже вибігав усі крамниці в Херсоні, Миколаєві і Одесі – та ось поки що все, що знайшов.

– Шкода!

Місяць перейшов далеко по небі, північний вітер почав розгойдувати гілля, півні кукурікали. Народ почав потроху розходитись. Собаки довго брехали, проводжаючи їх, але ні одної модної пісні, ні одного дикого вигуку не чутно було в затихаючому нічному повітрі. Стогнав далекий жаб’ячий хор, цвіркуни свердлили десь у траві. Рясно сідала роса.

Примітки

Вперше надруковано в журналі "Літературно-науковий вісник", 1912, № 7 – 8. Подається за виданням: Дніпрова Чайка, Твори, "Дзвін", 1919 – 1920.

На сопках Манчжурии – вальс (1906 р.) капельмейстера І. А. Шатрова.

Гибель "Варяга" – пісня (1904 р.) на слова австрійського поета Р. Грейнца.