На солоному - Дніпрова Чайка
От і почали тягати сіль з кагатів, або просто з озера. І, Боже, скільки тут народу скатовано. Було нагаями як зчешуть, то так кров’ю й підпливе. Пішли свари, нарікання. Коли осе Бог погодив: розлився дуже широко Дніпро, вода десь попід землею проточилася й до Солоного, розлила, забрала на кілька літ сіль з його, так що ні за віщо було вже битись.
Народ просунувсь ближче до озера, а там, як знов сухоліття, почали люди знов купатись – от і довідались, яка в йому сила, і замісць клясти та тікать од Солоного – бач як присунулися! Он почали і по трясовинах будуватись: бачите, он як висипають високо перше ніж сохи становити – вхитрувались людці! Може б воно й ще лежало те Солоне дарма, якби не жиди: помоглося одному слабому, другому, розголосили скрізь і посунули звідусіль. А раніш то тут дешево було все, не як тепер. То тая сердешна жидова, вбога, недужа та обшарпана, так і посипалася на цілюще озеро, на свіжий воздух, на здорову харч.
– Кажете, дешево перше було? – перепитав Гаврило Петрович, аби додати охоти бабі.
– І-і-і! Так вам дешево, так дешево! Добре було! Масло було 15 – 16 копійок, яйца – 10, молока – хоч запийся. А що вже риби, що городини з сусідніх слобід – то вже й не кажіть!
– Через що ж тепер так подорожчало?
– Та через люд же! А до того й дороги. Колись було кіньми або шалаядами поки то доплентаєш, а тепер усе парохода, або чавунка – от усякому і лехко стало їздити. От і наїжджають, слава Богу, кожного літа стільки, що часом і собі нема де примоститись – усі куточки понаймають. Пороскуповують по добрій ціні харч, е й заробіток нам усім коло слабих. То що ж нам те поле, або баштан?
Оттак не раз розбалакував Гаврило Петрович а жінотою, що мляво вешталась по надвіррю і охоче ставала на балачку з "препростим" купальником. Глянеш – уже коло воріт спинилися дві сусідки, третя перехилилася через свою лісу, он там проміж вербами біліє-пливе чиясь голова у білій косинці, а в дверях або вікнах повитикалися молодиці босі, простоволосі.
Бо нудно жіноті і всяке надзвичайне явище збиває їх докупи: бричка з проїжджачими, рудо-зелений стражник з шаблюкою під пахвою, подзвін по вмерлому, – або купальниця гарно вбрата. Кидає жінота і обід у надвірніх печах недоварений, і немовлят у колисках під акаціями і репетуючих коло воріт свиней, аби тільки натішити голови й язики.
Гаврила Петровича, що звик до трудящої як бджола українки, прикро вражали сі язикаті нероби, як і "нєжнінька" мова, як і запопадлива метушня та влесливість, але, придивившись ближче, він зрозумів, що инакше і не могло бути: треба ж було пильнувати всяку оказію, що могла корисно або шкодливо вплинути на купальників, а через те і на кишеню. І вже не такі противні були йому байдикуваті жінки, які справді самі, без чоловіків, управлялись і заробляли на зиму.
Зрозуміла стала йому и та пошана до синьої смердючої тванюки, яку так старанно виволікали з озера, розвозили барилами й діжками по дворах, гріли у великих казанах, закуривши всі дворища бур’яновим димом та смердючою парою купелів.
Сонце караючим оком нерухомо витріщилося зверху, і земля репалася під немилосердним тим поглядом. Понад озером закурилася легенька синяста юга. Гаврило Петрович, розпарений, закутаний у пальто, ледве посовував ноги по піску під руку з своєю бабою Махтодихою.
Довела до хати, одшепнула клямку, а там вже він, ступнувши разів зо два, повалився на ліжко.
Мука! Дві-три години лежати без руху, не розкутуючись. Сону ані кришечки! Тіло обважніло, наче розвалюється, голова болить, як не лусне, в ній мляво, як мокрі мухи, лазять розірвані й липучі думки.
Нічим душі закропити, робити нічого, читати теж, ні з ким і слова сказати, бо час уже такий: матірки понагодовували дітвору й повкладали спати або ськаються, та й самі вже більш того, що сплять. Нудота!
"Гламофонцик!" смішно майнуло в голові – і пішла нікчемна робота перевертання на всі боки недавнього враження.
– А от справді – грамофон, – аж зрадів Гаврило.
Власне, він з душі ненавидів сю крикливу машину, але тепер вона йому давала сякий-такий харч порожній голові.
– Як вона тут завелася? Навіщо? Яке робить враження та вплив? Що з нею робить хазяїн, бо не пускає ж він її в оборот, як жидок Мордко на пароході.
І вже скортіло йому бачити, як купчаться слухачі, як музика проймає їх і пише на їхніх обличчях різноманітні настрої. Скортіло знати, чого вимагають од неї і як задовольняє вона їх. Пригадалось, як на пароході Мордкові усякий раз сипались гроші за на "На сопках Манчжурии" або "Гибель "Варяга", пригадалося, як хвалили-голубили сліпого хлопчика, що навчився замість "Сирітки" або "Лазаря" співати сих пісень, які так пекуче нагадувал морякам загинувших кревняків.
Заюрили думки, бажання, заміри.
– "За-а-хчу розлюблю, за-а-хчу полюблю!" – залящав з провулка дзвінкий дівочий голос, старанно наслідуючи усі особистості грамофонного співу. Гаврило затулив вуха, але співачка, верескнувши, як кішка, перескочила вже на улюблену всіма моряками пісню "Кочегара". Довго тягся спів. Видко, стояла дівчина коло криниці й навмисне виспівувала все до кінця, похваляючись перед другими дівчатами.
Спів ліз у затуляні вуха й мішався з гудінням крові в голові, й нарешті Гаврило Петрович заснув тяжким, як і завше після купелю, сном. Сонце вже перекотилося за верби й осокори і чітко малювало рухливі верховини у знов посинілому небі, коли Гаврило Петрович раптом прокинувся. Разом з ним прокинувся й голод, і полегкість після сну. Бадьоро скочив він і поспішив до хазяйки.
Під розлогою грушею на застелянім цератою столі вже дожидалася його самітна тарілка, а хазяйка, зітхаючи на сю самітність, несла горщечок од плити, що зліплена була поміж вербами.
– І не скучно вам осе обідати самому за сим великим столом? То було – як обсядуть – прямо тобі, як мухи край миски, а тепер… ох!..
Але Гаврилові сьогодні не проймало душі те хазяйчине зітхання, ані її натяки. Він весело уминав прохололий борщ та розпитував про грамофона.
– А, вже ті песиголовці вам розбрехали? Аякже! Є, є бальшой грамафон, "Манах" под названіє! Мій купив у Петербурзі в якогось чиновника… занятна машінерія!
– Манах-манах! – засміялася молодиця, – а як почнеть витівки витівать та кумедію приставлять, то – бо-оки порвемо! А уп’ять же як заведьоть на церковний глас або на жалісний – плач та й годі!
– А які ж пластинки? Що співа?
– Та всяко… от я вам і не вмію до ладу розказати – нехай сам прієдеть. Прошлого літа тут квартирантів багато було (не як тепер, ох! щось прогрішили ми в бога!), то так було весело, так утішно! А тепер мій сказав, шо нема задля чого шкрабати оті пластинки – звісно, вони стираються – то взяв, замкнув машину й не знать де ключа сховав, а сам тепер у Петербурзі.
– Чого ж се ваш старий до Петербурга?
– Аякже! Се вже не вперве! Кумпанійську картошку повіз!
– Як кажете? Кумпанійську!
– Ну-да: складається кумпанія, закуповують по сусідських слободах (у нас нема) городину – отам картоплю молоденьку, або капусту-скороспілку, або як ото баклажани підуть – і зараз у мішечки (бачили ж на пристані цілі купи новеньких рогозяних мішечків?), – та на чавунку, та прямоходом у Петербург. Там ще зима, а в нас літо – от і платять, не жалують, добрі гроші за те, що у нас перше було за ніщо. Так само й з кавунами. Перше було на судах тільки в Одес тягають баштанину, а тепер тільки давай-давай-давай!
– І добрий бариш мають?
– Аякже! То-то й не побачите наших чоловіків, усе в роз’їзді: то скуповують, то грузять, то везуть. Самі ми вже з дітьми ціле літечко справляємось. Зимою зате вже спочиваємо. От заманеться чогось втішненького. Воно сказати й тіатр зимою; у нас буває – "люзіон", картини показують, грають, – а тільки платити треба, а дітвори ж не забереш усієї, а їм теж кортить. Ото мій і надумав такої втіхи купити, щоб і самим, і сусідам було чим похвалитись.
– Не пожалував і грошей? Адже ж не дешево?
– Де вже! Тут було всячини: свекруха й досі не балакає до мене, ще добре, що нарізно живемо, а папаша-свекір хтіли зразу розбити, та мій сказав, що купив у кумпанію й за дешево по оказії, що вона, ся машина, притягатиме ще більш купальників (он бачте, як притягає! ох!), та що, коли схоч, можна за неї добрий бариш узяти, продавши. Та пождіть, вже от-от невидко – мій Тимохвей вернеться, тоді повеселить і вас!
Гаврилові Петровичеві вже й самому хотілося бачити того моторного Тимофія, що в Петербург їздить, і він аж ускочив з ліжка однієї післяобідньої години, коли почувся дитячий галас.
– Мамо, мамо! Дєдушко! Бабо! Татко їдуть! Дядько їдуть! – кричала дітвора, спиналася на пліт, кумелем скочувалася на пісок та бігла назустріч.
Справді, з куряви виринула пофарбована повозчина з колискою, – звичайна підвода з пристані, лихенька конячина тюпала, або більш стоту здавала, що біжить, звожчик теж стоту здавав, що поганяє, а на колисці важно сидів Тимофій у новій парі, навіть не в кашкеті, в панському брилі й при часах. Кругом накладені були покупки з робою та гостинцями.
Дітвора юрила, чіплялася на бричку, пронизувала оченятами покупки, вгадуючи, що там є й на їхню долю.
Гаврилові було ніяково й, забравши пальто, він пішов гуляти геть на слободу.
Вернувся вже геть-геть звечоріло, й туман покотив понад озером.
У дворі, проти звичаю, ще не спали.
Під грушею стіл поверх церати був застелений на стільником, над столом на гілляці висів круглий судовий ліхтар, заливаючи рясним світлом чайний посуд і тарілки з гостинцями, і всю сім’ю, що вінком оточила весь стіл, не виключаючи й наймолодшого з дітвори.
Знати було по обличчях, що не одного вже самовара випито, але ж він, здоровий та пузатий, ще надимався та клекотів, під здоровою глиняною, мабуть, водопроводною, трубою.
– Петровичу, просимо до кумпанії! – загукала молода хазяйка, вся промениста з радощів і вже трохи причепурена по-святочному, коли Гаврило хтів непомітно проскочити в свою кімнату. Даремно одмовляв ся, що він уже пив чай на дачі у якогось знайомого; хазяї були в доброму та щедрому настрої.
Тимофій, вже без спінжака, високий, огрядний, виліз з-за столу і ввічливо, але з почуттям власної гідності вітався за руку з квартирантом. Почався знову чай з розмовою про подорож, про торгові справи, про Думу, про всякі дива та новини.
