Меланія Андрофонос - Загребельний Павло

Недарма кажуть: коли можеш розповісти, за що любиш, тоді не любиш зовсім.

Він стояв, дивився і дякував долі, що завела його до крамнички, мовби зласкавившись за все те, що йому з товаришами довелося пережити в підземеллях Белграда, карався болючими ранами пам'яті.

Старий сивий антиквар виникнув нізвідки, нечутно наблизився до Чорного, трохи постояв біля нього, тоді тихо промовив:

— Афродіта. Репліка славетної Афродіти Родоської. Та — з мармуру, а ця — тільки з глини, та, зауважте, яка ж глина! Знайшли сто років тому у Фракії, довго пере-мандровувала вона з рук до рук, сюди принесли спадкоємці відомого нашого археолога. Спадкоємці, як відомо, ладні продати все.

— Не всі ж такі,— зауважив Чорний.

— Коли взагалі, то так. Бо всі ми спадкоємці життя. Але я про інших. Про дітей і онуків визначних людей. Професорів, генералів, героїв, письменників, художників. Немає тяжчого видовища, ніж звиродніння.

— Може, не слід так узагальнювати? — обережно порадив Чорний старому.

— Ага, ви, бачу,— оптиміст! Ви не вірите в можливість відмирання.

— Я бачив занадто багато смертей, щоб дати тепер убити себе і всіх довкола,— сказав Чорний.

— Ви солдат?

— Колишній.

— І філософ?

— Припустимо.

— Але вам близьке мистецтво, у вас вразлива душа, коли ви так — перед моєю Афродітою. На неї мало хто звертає увагу. Глина нікого не приваблює. А хіба ж це глина? Ви придивіться до неї — вона летить, розпросторюється на весь світ, покриває все золотою сіттю свого волосся, своєї любові. Дав йому в жони Мелхолу, і стала вона йому сіттю. Пам'ятаєте? Коли ця найпрекрасніша з доньок Зевса з'явилася з піни морської, богині судьби Мойри визначили їй єдиний обов'язок — любов. Де ступала, виростали трави і квіти, і вся земля стала уквітчана нею, тобто любов'ю. Коли летіла в повітрі, супроводжували її голуби й горобці — ці символи любові й щоденних приємних клопотів.

Ця голівка — лише деталь мармурової статуї Афродіти Родоської, де богиня зображена не в пишності й маєстатич-ності, не в сліпучому сяянні своєї краси й привабливості, а в простоті й міцності, що здатні створювати враження краси ще величнішої, ніж блиск і пишнота. Богиня, ніби мідно стегна сільська дівчина після сну, присівши навпочіпки, ліниво підтримує розпущене волосся, вона чи то прислухається, чи жде, чи згадує, і в цій непевності — запорука тривання і спокою.

— Ви гарно розповідаєте,— похвалив його Чорний.

— Це ще не все,— застережливо підніс руку старий.— Зверніть увагу на отой напис. Бачите? На передпліччі. Ви вмієте по-грецьки?

— Читати вмію,— Чорний уже читав грубо врізані в глину гострі грецькі літери, з яких складалися слова: "Мелай-ніс Андрофонос".— Читати — прочитав, а значення? Тут нічого — про Афродіту.

— Трохи терпіння. Мелайніс, тобто "чорна",— одне з імен Афродіти.

— Ви сказали — Чорна?

— Так. Мелайніс — це і є чорна. Бо творить любов у нічній темряві, в тайнощах і прихованості.

Чорний мало не вигукнув, що він теж Чорний, тобто Мелайніс, а його бабусю звали Малаккою — то що ж це таке і чи можливо стільки випадкових збігів?

— Андрофонос,— тим часом спокійно пояснював антиквар,— теж одне з численних імен богині любові. Означає: "чоловікобійця", нищителька чоловіків. Трохи несподівано, та коли як слід вдуматися... Адже слова можна витлумачувати і так і сяк. Гесіод, Аполлодор і Павсаній стверджують, що їй надавано ще імено Уранії — цариці гір, повелительки моря і проростань, а Плутарх називає Афродіту Єпітимбрія, тобто Могильна.

— То що ж: любов і краса вимагають крові й смертей для свого вічного торжества? — одразу відринутий до болісних думань і згадувань, тихо поспитав старого Чорний.

Той мовби бачив, що діється в душі Чорного, мудро усміхнувся.

— І знов я ще не все вам сказав. Ви слов'янин, але з вашої вимови чую, що іноземець. Слов'янам тяжко даються споріднені мови. І ви — не ворог.

— Друг.

— Бачу. 'їоді я скажу вам таке. Ця голівка насправді моя. Вона стоїть тут уже дев'ятнадцять років.

— Дев'ятнадцять? Але ж це — рік...

— Рік визволення Белграда? Так. її приніс сюди гімназистик за кілька днів по смерті його діда — прославленого нашого археолога. А дід помер у день визволення Белграда.

— Був убитий? — уточнив Чорний.

— Вмер,— строго поправив його старий.— Не треба так спрощувати події. На війні люди можуть просто вмирати своєю смертю, як і в мирний час. Не обов'язково всіх треба вбивати, щоб вони стали мертвими. Так само не обов'язково, щоб кожна антикварна крамниця була партизанською явкою. "У вас продається слов'янська шафа?" — такий, здається, пароль, що з нього тепер усі сміються. Для спростування баналу — я був простий антиквар, і все. А' професор був тільки археолог і вмер своєю смертю. Може, від радості, нарешті побачивши своє улюблене місто визволеним. Може, від старощів. Не знаю. Гімназист приніс Мелай-ніс Андрофонос, я тільки глянув на неї і... Тут теж можна пустити думки звичними руслами, шукати символи, тулити міфи до життя...' Не знаю. Нічого не знаю. Я виплатив гімназистові суму, яку він зажадав, поставив голівку у вітрині і ось уже дев'ятнадцять років усім, хто хоче її придбати, кажу, що продана, що незабаром її мають забрати. Не можу з нею розлучитися? Теж не знаю.

Сум'яття охопило душу Чорного. Це несподіване переплетіння його прізвища з іменем богині, майже містична історія численних прізвиськ Афродіти, де так незвично (а може, в трагедійній закономірності?) поєднується краса і вмирання, квіти і кров, радість і розпач...

Все було ніби навмисно для його настрою.

А тим часом мозок досвідченого сценариста вже обмірковував усі ймовірні можливості вкомпонування цієї історії в їхній фільм, надання їй саме тої символічності узагальненнями, де йдеться про життя і смерть і про найвищі цінності буття.

Чорний хотів сказати про це старому, водночас попросивши дозволу використати його історію і згодом зняти епізод в цій антикварній крамничці (ясна річ, археолог не просто вмирає — його вбивають ті, з підземелля, а разом з ним убивають і красу, але старий антиквар виступає її рятівником), та його вже не було, він зник так само нечутно і непомітно, як і з'явився, делікатно усунувся, даючи Чорному змогу досхочу помилуватися лінивою красою Меланії (Чорний подумки називав її тільки так) Андрофонос.

Хтозна, чи довго ще там стояв Чорний, ніхтд не входив, не виходив, лише по тротуару перед вітриною проходило безліч ніг — чоловічих, у міцних черевиках, маленьких дитячих, зграбних жіночих, підпертих височезними сталево твердими "шпильками" (тоді саме на них запанувала мода). Але ніхто не зупинявся. Рух за вікном на Чорного не діяв, ніщо не діяло на нього, тільки оте обличчя з тисячолітньої далини, ця маска спокою, тужливий символ страшної ціни за красу і любов.

Невже справді є щось спільне між одним з імен цієї богині і його власним прізвищем, а чи то тільки випадкове співзвуччя, миттєва омана, яка одразу й розвіється, щезне без сліду?

І тут щось сталося. Ніби весняним вітром війнуло обіч Чорного, молодою травою і молодими яблуками, летючим запахом анемон, званих у нас вітряниця ми, що жовтенькими зірочками здоблять зелене безмежжя некошених луків.

У крамничці був ще хтось! Не відчинялися двері, не чутно було кроків, мови, навіть дихання — і все ж там хтось був, і не десь, а поруч із Чорним, на відстані руки, ще ближче — на відстані його стривоженості.

Він обережно скосив око і весь похолов. Поряд з ним стояла жінка. Висока, майже як він, у дивного кольору (щось бузково-сріблясте, сизе з вогнем і задимленістю) платті, з глибоким вирізом на спині, без рукавів, власне, й не плаття, а ніби грецька туніка, чи що, бо зачеплене тільки за одне плече, а друге плече, ближче до Чорного — оголене, і гола округла рука плавно підноситься, щоб притримати довге розпущене волосся кольору кизилкумського золота, тоді як інша рука підтримує волосся з іншого боку, знизу, бо жінка ледь схилила туди голову, і волосся важкою золотистою хвилею падає слідом.

Жінка була жива, від неї пахло анемонами й молодими яблуками, все в її поставі свідчило про рух, поривчастість, гармонійно поєднувані зі спокійною грацією, та водночас вражала вона якоюсь ніби закам'янілістю, віяло від неї незбагненним, майже неземним.

Заговорити до неї — і або ж упевнитися в її справжності, або розвіються всі чари! Та Чорний не наважився подати голосу, хоч і зазирнув, не вельми ґречно нахилившися, їй в обличчя. І мимоволі відсахнувся! Це було обличчя Мела-нії Андрофонос!

Від несподіванки Чорний навіть забув глянути на вітрину — чи стоїть там глиняна голова богині, а чи то його уява наділила нею оцю жінку в бузково-сріблястій туніці,— задкуючи, навшпиньках, він обережно висунувся з крамнички, тихо притулив за собою двері, став, відітхнув болісно й глибоко, приклав руку до очей.

Що це могло бути? Його надмірна вразливість, голос предків, перенапруження, перевтома й перевиснаження?

Він відійшов у затінок, обіперся об стовбур платана, склепив повіки.

Проходили вулицею люди, вгору-вниз, вниз-вгору, гриміли машини на міських магістралях, туркотіли десь, мабуть, біля Народної Скупщини, голуби, клекотнява голосів долинала від Градської Кафани, десь неподалік, за кам'яними рядами будинків, угадувався Калемегдан, і віяло від нього заспокійливою давниною.

Чорний вспокоювався й не вспокоювався. Стояв, поки й зачинено крамничку. Жінка звідти не вийшла. Ніхто не ввійшов більше й не вийшов. Може, і він там не був? Обережно рушив Чорний тротуаром. У повітрі ще стояла перлиста світлість, але старий антиквар гаразд відав, як зненацька настає тут темрява, тому, замикаючи крамничку, запалив у вітрині дві маленькі електролампочки. Вони ледь жевріли, власне, й не даючи світла, та й без них виразно бачив Чорний посередині вітрини медвяно-золотаву голову богині любові, і здавалося йому, неначе й досі вчуває він летючий запах анемон, маленьких, яскраво-жовтих квіточок, що ними всіяні всі луки з весни до осені. Греки вважали, що анемони — то краплі крові Адоніса, прекрасного юнака, в якого безтямно закохалися одразу дві Зевсові доньки: Афродіта й Персефона. Одна панувала на землі, друга — в позасвіттях. Адоніс, ясна річ, надавав перевагу сонячній Афродіті, тоді заздрісна Персефона підмовила Аполлона стати диким вепром і пронизати юнака іклами.