Меланія Андрофонос - Загребельний Павло
Все життя — під землею. Тут не розбалакаєшся. По хідниках, уздовж понурої течії нечистот, у руці довгий залізний гак, яким можна виловити з цих річок смерті будь-що з того, чому раділи, чим пишалися й величалися, чим возносили одне одного або заздрили одне одному люди там, на поверхні, в гаморі, метушняві, дріб'язковості буття. Гойко підчіпляв гаком і показував їм то дитячу целулоїдну ляльку, то золоту шлюбну обручку, то намоклі опереткові циліндри й крилатки, то з'їдені іржею мечі й алебарди, то сизо-чорні фашистські автомати, криві магазини до них, а то й цілі залізні ящики, повні патронів або гранат. І ніяких розповідей, ніяких почуттів при тому, а тільки коротке невеселе "овде", і вони йшли далі й далі, а тоді, знесилившись, тяжко піднімалися на поверхню. Владо запрошував їх до свого помешкання на вулиці князя Михайла, там їх зустрічала надзвичайно інтелігентна Голубовичева мама, влаштовувала в глибоких старовинних фотелях і мерщій готувала каву. Вони мовчки глушили себе жорстокою белградською кавою, їх глушив жорсткий шерех тисяч підошов по хідниках вулиці князя Михайла (помешкання Голубовичів містилося на другому поверсі над дуже популярною кондитерською — сладкарницею), вони ніяк не могли спам'ятатися після блукань по підземеллях тисячолітнього міста, знали, що діткнулися одної з найкривавіших, але й найдоблесніших ран Белграда, та ще не вміли показати її людям і всьому світові.
Знайте і пам'ятайте!
Може, ті дні, тижні, місяці непевності, безрадності та водночас і якихось прихованих одкровень помогли їм не тільки передати згодом людям могутнє видовище незнаних подвигів, але й самим ніби вирости серцем, вразливістю і відповідальністю перед світом.
Толстой казав, що в судженнях про художника слід передовсім збагнути, довкола чого обертається його душа. Щодо Чорного, то він би міг засвідчити, що того літа їхні душі оберталися довкола людського безсмертя, і це помогло його молодшим друзям посісти належне місце в суворій ієрархії здібностей. Сашка С. тепер усі знають: він відомий кінодраматург, фільми, поставлені за його сценаріями, обійшли, вважай, усі континенти. Владо Голубович, вражений тоді жорстокою правдою життя, на якийсь час полишив художній кінематограф, створив кілька короткометражних документальних трагедій, які принесли йому найпочесніші міжнародні відзнаки, тоді знову повернувся до художнього фільму, і його стрічка одержує головний приз на Московському кінофестивалі.
Та, власне, хіба важить, хто з них ким став, що зробив згодом, чим прославився? Тоді їм ішлося лиш про те, що найніжніші їхні квітки потоптані були безжальними катівськими чобітьми і як ті квіти знову розцвіли, та тепер уже не на звичайних міських квітниках, а на могилах героїв.
То був страшний фільм, од роботи над ним у Чорного геть виснажувалася душа, і він часто полишав Сашка і Владо в сподіванні бодай трохи вспокоїтися в самотині на мальовничих вулицях Белграда.
Він не зумів би описати тих вулиць. Від одних зосталися в пам'яті самі назви, від інших — відчуття таємничості, ще інші чарували нагадуванням давніх віків, що пролинули над цим містом, ще коли називалося воно по-кельтськи Сінгіду-нум, а тоді котилися на нього хвилі східних номадів, і на руїнах римських базилік та християнських святинь утверджувався султанський зелений чобіт ісламу. Є міста, де вулиці пласко лежать, як неживі, в інших вони вперто видряпуються на пагорби й узвишшя, ще в інших небезпечно спадають у доли й падоли. Тут панівне враження від вулиць було — безкінечний простір. Вони кликали далі й далі, в мандри, в зачарованість, в обіцянку. Обіцянку чого?
Чорний ішов по визолочених сонцем вулицях, повільний вітер обіймав його теплою ласкавістю, а душа здригалася знову й знову, і він розумів, що не буде йому тут вспокоєння, бо ці вулиці не тільки безмежно прекрасні, а ще й безмірно трагічні. Хай пам'яттю своєю, то й що? Оглухлий від отого жахливого "овде", як від безугавного грому, Чорний несвідомо відтворював на поверхні міста смертну путь осені сорок четвертого, яку встеляли життями своїми радянські та югославські юнаки в його підземеллях.
"Овде" — і глухі удари, лайка, прокляття, зубовний скрегіт, кров, вогонь, смертна знемога.
"Овде" — і захлинаються клекотнявою автомати, тьмаво зблискує хижа сталь кинджалів, репаються гранати, залізо й смерть, смерть і залізо.
"Овде" — це гонитви й утечі, понурі лабіринти загибелі, безвихідь тупиків, вогненна бензинова ріка тече безкінечними підземними руслами, спалюючи все живе, повітря і самий простір, і збожеволілі есесівці, що дико регочуть, б'ючись об гратниці, які замикають вихід з підземель у кручах над Дунаєм.
Гойко Мітіч не вдавався в подробиці. Одвик од розповідей в своєму самітництві, вважав, що його "овде" цілком досить, щоб розбудити їхню уяву, іноді додавав кілька слів, пояснюючи, що там, нагорі, над короткими, як постріли, "овде": то Градська Кафана, то Вука і Досифея музей, то один з най-старовинніших районів Белграда — Скадарлія, то "Ательє 212" 1. Гойко ніби бачив крізь землю, він легко міг визначити, що в них над головою, Чорний же, уперто ходячи нагорі, під небом і сонцем, пробував тільки вгадувати ті трагічні місця, де лунало Мітічеве "овде". Може, то був і готель "Москва" на Ватіканській вулиці, що круто спадала до Сави (вони жили там із Сашком у розкішних апартаментах, заставлених роззолоченими меблями в стилі Людовіка XVI); може, найвища точка фортеці Калемегдану, де на порфіровій колоні здіймається над містом бронзовий Побєдник скульптора Мештровича — символ незламності Белграда у віках; може, той будинок на вулиці Майки Єврозінії, де живе друг Чорного Мікіца — автор талановитого роману про югославського Чапаева; може, й ота вулиця Браніслава Нушича, що йшла вниз од Градської Кафани так само стрімливо, як падала вниз там, на глибинах, підземна річка, по якій тоді есесівці пустили запалений бензин, щоб відгородитися від месників.
І які ж були ті люди, що не згоріли й у вогні! Яку силу мали в собі, в своїх тілах, у руках, у м'язах, в словах, думках і чуттях! Усе вони робили до кінця: думали, любили, билися, вмирали, воскресали і йшли у вічність. І то з їхньої крові, з передсмертних стогонів, понадлюдських випробувань, страждань і знемоги — і оті квіти, і визолочена сонцем трава, і густолисті дерева, і розсміяні натовпи на вулицях, вродливі жінки, розщебетані діти і розспіване птаство.
В задумі своїй заблукав Чорний до невеличкої крамнички на Нушичевій вулиці, крамничка привабила його затінком, затишністю і безлюддям. Виявилося: продаж антиків (крамниця по-сербськи так і зветься: продайниця). Картини в старих багетах, бляклі гобелени з сценами полювання, пощерблена порцеляна, потьмяніла бронза, стуманілий кришталь, середньовічні пістолі, шпаги, кинджали, віяла, мережива — спомини про колишній блиск, пиху, красу, марне величання.
1 Градська Кафана — міське кафе в центрі Белграда; Вук Караджич — відомий збирач сербської народної творчості, реформатор правопису, автор першого словника сербської мови (1818); Досифей Обрадович — перший сербський письменник, який став писати народною мовою, 1808 р.— заснував першу вищу школу в Белграді; "Ательє 212" — театр сучасної драматургії. Названий так за кількістю місць у залі.
Крамничка містилася в цоколі великого будинку, вритого в схил вулиці, саме це й давало тут літню прохолоду, але становило й деяку незручність: у приміщенні бракувало світла. Мабуть, увечері або взимку, коли запалювано електрику, можна було досхочу розглядати все, що призбирувалося тут упродовж довгих років, а так доводилось вдовольнитися тільки виставленим на широкому вікні-вітрині, яке виходило на тротуар Нушичевої вулиці, власне, "лежало" на ньому своїм нижнім краєм.
Природно було сподіватися, що на вікні-вітрині виставлено речі найцінніші, найнеповторніші і найрідкісніші, завдяки яким саме й звалася крамничка антикварною. І там справді було на що поглянути. Маленький триколісний бронзовий повоз часів ще доісторичних, потемніла мідна гравюра, на якій зображено штурм Белграда яничарами Сулеймана Пишного в 1521 році, портрет чорнявої жінки, схожої на Калину Протич з відомої картини Йована Поповича, дві темноликі ікони балканського письма, велика срібна чаша і два тяжкі браслети з перським орнаментом, а посередині, займаючи мало не половину освітленого простору, вільно й вигідно розташувалася жіноча голова, виліплена з маслянистої, ніколи не баченої Чорним глини, що мала барву чи то позолоченої античної бронзи, чи жіночого тіла екзотичної смаглявості. Власне, й не голова, а ніби погруддя, але не докінчене, скульптор цнотливо зупинився там, де мали починатися округлі лінії повних персів, рішуче обмежив себе, обірвав, і вийшов мовби натяк на ціле, вся постать тільки вгадувалася, а тут — тільки ледь схилена голова, округле плече, так само округла рука, спокійно піднята на рівень плеча, щоб підтримувати довгу, тяжко розкрилену косу. Друга коса розкрилювалася з іншого боку голови, і там теж мала підтримувати її рука, але рука тільки вгадувалася, вгадувалися й кінець коси, і плече, і все тіло цієї жінки чи богині, сповнене лінивої, сонної грації і спокійно-вдоволеної краси.
Фрагмент чогось більшого, може, справді великого твору, недбала примха древнього ваятеля, невдала спроба нашого сучасника передати загадковість краси? Навряд чи виникли тоді в Чорного такі запитання — він просто стояв перед тою глиняно-золотою жіночою головою без руху, без думки, щось билося в ньому тяжко і боляче, але він не знав, що саме. Подобалося йому лице жінки? Навряд. Очі приплющені, а яке ж обличчя без очей! І байдужість така розлита по ньому, ніби ніколи не знало воно високих пристрастей, чуже ніжності, захватам і доброті, а тільки тупу хтивість і більш нічого. В тілі теж не відчувалося тої летючості, яка рве серця, і беззахисності, що збуджує в чоловічих душах почуття лицарства, теж не було. Міцне плече, міцна рука, міцна шия — хіба ж краса тільки в міцності?
Та водночас було в тій голові, в сонній байдужості ідеально окресленого обличчя, у вгадуваному виточеному і витонченому тілі щось таке, що приголомшувало й обезвладнюва-ло, промовляло до кожного про красу, привабу, притаєні сподівання і вічність самого життя.
Пояснити ту баламутну красу Чорний не вмів і не прагнув.
