Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест - Федькович Юрій

Але ж бо
І варт го було! Що твій волосочок
Перепалить — уже й по нему: фіть!..
Чора здригається.
Яке страшне тут, доню? Чей же не
Отрій? Ти, чмуте, ти! Отрій е вірний!
Нас не заводить так, як гуцули ті!
А як тобі для твоего стрільця
Зварбчку треба буде...
Чора
Що плетеш?
Олексик мене любить!
Соя
Доню, доню!
Він і мене любив!..
Чора
Хто? Мій Лесько!?

Соя
І справді, що на него саманав!
Але они усі собі подібні —
Усі-усі! Як гуцульська люба!
(П'є.)
Ч о р а
Та гуцульська
Люба? Яка ж она?
Соя
Ще будеш знати!
Ще будеш знати, доню! Але будь
Здорова! Бо з отсего зіллячка
Зварок варити мушу —— нині ще!
Дзвінок жиє чимало!..
(Обертавсь до відходу, але, уздрівши ватрак, зупинявсь,
переполошена.)
Га! Се що!?
Ч о р а
А ти ж не знаєш? Батьків се ватрак,
Де день і ніч огонь горить великий,
Бо так ему до знахарського діла
Потрібно.
Соя
Що за жар, за половінь!..
Як тої пре-пре-прежасної ночі,
Коли го в піч метали!..
Ч о р а
Як? Кого?
Кого у піч метали?
Соя
Як ти брешеш!
Хто міг єго отеє у піч метати?
Він сам у него скочив!..
Ч о р а
Але хто?
Соя
Дурнасо ти! То ти не виділа!?
Як лев, собі стоїть! А в тій минуті,
Коли го посіпаки хочуть брати,
Він вириває свій турецький ніж
З-за череса собі — і го садить
Устеклому се графові у серце
Аж по самі черена!
Ч о р а
Ізіс! Ніж!?
Соя
Аж по самі черена, кажу ти!
Той ніж відтак понесли до графині —
Єго любаски се — іще гарячий
Від тирби єї мужа...
Ч о р а
До якої
Графині се?
Соя
Усе, усе забула!.,
(П'є.)
Але нічо тото! Ще і для Сої
Десь зіллячко росте!.. Ти ж не забудь
Питатися про хрест! Все треба в світі!
І, як та Соя,
З кождіського цвітку зварок варити вміти!..
(Пріч.)
ЧЕТВЕРТА СЦЕНА
Чора сама. Зараз відтак М о р г а н.
Ч о р а
Нещасна ти!.. Та що она казала?
Аби про хрест у батька запитати?
Я се давно хотіла, та усе
Не сміла. Але де ж він нині так
Бариться? Га! іде вже...
М о р г а н
(ще за подрев)
Де ти, доню?
Чора
(біжить до него)
Я тут! Поволі лиш — я поведу вас...
Сліпий Морган: великий золотий хрест на ланцюжку у лівій, а знахар-
ський бичик у правій руці. Чора проводить его до скрині направо, сві-
тить каганці; сідає коло скрині наліво, де зачинає прибиратись і стро-
їтись.
Морган
Чи пізно вже?
Чора
Вже по опівночі.
Морган
То на годинку задрімаю. Скоро ж
Ти світову уздриш — то мя збуди,
Бо ввесь мій труд за двадцять рік й оден
Пропав би.
Чора
Батечку?..
Морган
Питайся!
Чора
Що
Отеє за хрест, що ви, як кажете,
Вже років двадцять а оден над ним
Працюєте в одно, в одно у книгах
Старих тих смотрите — так, що над ними
І вид ваш пострадали? Що се діло
Є знахарське — то я й сама уже
Покмітила. Але велике мусить
І важне буть оно, бо муж, як ви,
Над ним не розпадавсь би так?..
Морган
О доню!
У моєму віку дні не на те,
Аби у іграшках марних терять їх!
Велике-превелике моє діло!
Ще три дні лиш — а я владикою
Всіх духів! Ще лиш три дні — а я цар
Над усіма царями: крушу скіптри

І роздаю корони! Ще лиш три дні —
А моя добра Чора ме сіять
У славі своїх праотець: в короні
Тих давніх фараонів!
Чора
Фараони ж
Нам праотці були? Яким же ж ділом
Узялись ми в сих горах, в сих чужих?
М о р г а н
О, не питай мя, доню! Як пісок
Сахари, що самум той ним мете,
Отак і доля розмела наш нарід
По світі, і нам більше не осталось —
З корони, царства, слави не осталось,—
Як книга ся одна. Але й за ню
Богам да буде честь! Бо в книзі сій
Найшов хреста отсего тайну я
Записану. І три ще дні, о доню,—
А той старий Єгипет світлим своїм
Вітає нас вінцем!
Чора
Нам добре й тут!.,
М о р г а н
Бо молодий той гуцульський стрілець так
До серця ти пристав? О доню, донюі
Давно вже я тобі сказать хотів,
Заборонить хотів, єсли б тобі я
Заборонить лиш міг що та не знав,
Що боронить любі — то все одно,
Що у огонь оливи сипать!..
Чора
Батьку!
М о р г а н
Бо гуцул — щирий, добрий; в него двері
Не заперті ніколи чужинцеві;
Він ділить з бідним свій остатній кусень
І груди свої накладає за
Покривдженим. Але єго люба —
То поломінь соломи, що, як буйно
Палахла — так без сліду і загасла!
Хіба ж та мая рожа не прекрасна?
А може, ж того мотиля она
Прибить до свої несповітої
Краси хоть на годинку? На минутку?
Се гуцульська люба! О доню, доню!
Озьми собі лиш ту нещасну Сою
За примір!..
Ч о р а
Нашу Сою? Що се з нев?
М о р г а н
Ти знаєш ю, дитино, але як
Тепер ти знаєш ю: отрійницю,
П'яницю. Тим она давно не була,
А була молода, і добра, і
Хороша,— як би й ти,— і много наших
Найліпших парубків старалося
0 ню. Але она усіх від себе
З погордов і з поругов відвертала,
Бо гуцульський леґінь оден найславний
Сподобав був ся їй, а вна єму.
Коби ж ю був любив хоть... але не!
Бо, звівши ю з розуму, понехав
1 сам любив княгиню гуцульську...
Ч о р а
Чи лиш не матір тої, що тепер
У горах літує?.. Але що далі?
М о р г а н
Та що ж би далі було, моя доню?
Прийшло, як мусило в конець прийти:
Княгині чоловік, прегордий граф оден,
Довідався — велів зухвалого
Легіника спіймати і живцем
Спалити...
Ч о р а
Ізідо! А Соя що?
М о р г а н
Що видиш... Доню, доню! Стережися
Тих гуцулів! О, стережися, доню!..
О доню,— стережись їх як огню!..
Ч о р а
То Соя...
М о р г а н
Тихо будь! Мені здрімалось.
Най трохи припічну, бо сеї ночі
Одно велике діло ще мя жде:
Мій хрест се виручить з рук Тїфона
Червоного — праворога блага!
А се трудна є річ! Така трудна,
Що не оден ю мусив заплатити
Душев!!!
Ч о р а
0 божестваї
М ор г а н
Благай їх, доню!
Благай, благай їх, доню, о, благай!
Нехай тебе сокотя — а найпаче
Від гуцульськой люби!..
(Хилиться на скриню і усипає. Хрест виповзає му з рук
1 паде на землю.)
Ч о р а
(подумавши)
Чи ж може бути!?
0 Ізіс! О Озіріс!.. Але не!
Що батько мій та може знати о
Любі? Се ж ні книжки, ні гірогліфи!
Але если — єсли він правду се
Мені казав? Єсли би гуцул не
Умів, не міг любити так, як се
Люб'яще наше серце розуміє?
Єсли любов у того гуцула —
Лиш іграшка пуста? сваволя лиш?
О, змилуйтесь, боги! Бо я би мусила
Загинути, як іскорка та бідна,
Що вна — сама з огню — лиш при огневі
Одному жити може або гине!..
1 хто ж би сему винен, як не я
Сама, що у любовній медості
Ніколи о любу го не питала,
Бо думала, що отака люба,
Котра ще вперед мусить ся питати,
1 присягатись, і божитися,—
На того брехача похожа, що
В усіх людей вже віру потеряв.
Але най так се буде: нині я
У него запитаюсь! А если
Він свою Чору вже не любить, то
Від Чори й наріку він не почує!..
Тут ріки і широкі, і глибокі,
Тож вистачать на холодну могилу
Для бідної циганки!.. Але як
Мене він любить?.. О, тогді, тогді —
Що в мене діадеми, що корони?
Що всі престоли славних фараонів?
Що сонечко? Що світа світ? Що рай?
Що рожі всі маєві, що сам май?
Сонні мари!..
Люба — лиш то сокровище єдине,
Що за любу — любу дає у зміну!
Себе за себе! волечку за волю!
І рожев світ сей стелить доокола!..
(Надворі чути два набої.)
Се що? Мій Лесь!..
(Зодригаєсь.)
П'ЯТА СЦЕНА
Д о в б у ш. Т і, що перше.
Довбуш
Ти зодригнулася?
З якої се причини?
Морган
(заспаний)
Доню!
Чора
Чую!
Морган
Іди та подивись: се Тіфон там
Іде!
Чора
Се мій Олекса!
Морган
Вийди, кажу!
Се Тіфон там іде!!
Чора
Які ж бо ви
Дивні!..
(Пріч.)

ШОСТА СЦЕНА
Т і, що лишилися.
Морган
Се так! Се Тіфон там іде,
Бо се его є ніч!..
(Усипає.)
До в б у ш
Ніч кари на
Сю душоловицю!
(Подумавши.)
А що се я —
Не также душоловець? Ще і з тих
Найгірших — як той злодій, що у баби
Жебрущої хліб з торби украде!
Бо що їй скажу? Як той смутчий хрест
У неї видурю? А мушу в неї
То витуманити, бо слово дав —
То моє слово честі, слово мужа,
Що більш значить, як сто таких хрестів.
О, я би рув а рув — як лев той в сіті,
Що через свою подуфалість сам
У ню упав! Але не міг би я
Пірвати, сокрушити тую сіть,
Як лев оден? Коли ж тепер, коли
Той лев вже силу свою пострадав?
Запізно нагадався, мій королю!
(Подумавши.)
То ж далі! Зрештов, о що тут ходить?
Та забавка діточа не стоїть
Такого рейваху! Нарешті вна
Любов великов все мене манила
Нехай же ж нині дасть мені довід!
Бо ели она мене так дуже любить,
Як в очі ми світила,— то й простить мя!
А нє —
то та єї люба великословна
Нічим не була іншим, як лиш хитрим
Поганим душеловством,— а тогді
На свій учинок не пожалую!
Але нехай я жалую чи нє:
Тут ходить виручитись з свого слова,
Що вбрав на ся, як прокляття окови!!
СЬОМА СЦЕНА
Чо р а. Ті, що перше.
Ч о р а
Чи ж не дивак мій батько? Тіфон все
Та Тіфон без кінця!.. Але чого
Такий задуманий? Се що тобі?
Увесь у смутку нині!..
Довбуш
В смутку? Ба!
А ти весела, може?
Ч о р а
Маю, може,
Причину?..
Довбуш
Нє? Ха-ха, ха-ха, ха-ха!
І що ж тобі бракує?
Ч о р а
Дуже много!
Довбуш
Я рад би знати, що?
Ч о р а
Люба!
Довбуш
Люба!?
Ха-ха, ха-ха, ха-ха! А я бо думав,
Що ви — що ті цигани — й без люби
Любити вміють!..
Чора
Як же ж — без люби?
То була би люба любов тогді?
Довбуш
Нещасна! То ж ти і любу вже знаєш?
Чора
Віднині — але знаю!
Довбуш
Знаєш певне?
Чора
І се знов питане!..
Довбуш
Запевне знаєш?
Тим лучче! Бо тогді любу ту твою
Ти й довести умітимеш! Неправда?
Чора
То що люба уміє — то і Чора
Умітиме!
Довбуш
Покажесь...
(Здоймае хрест.)
Ти сей хрест
Мені даруєш?
Чора
Хрест!!? А батько ж мій!?
Довбуш
Ха-ха, ха-ха! Отеє ж мені й люба,
Що на діточій іграшці кінчиться!
Так, душеловице! Тримай го си!
(Мене їй хрест на скриню, а сам хоче йти.)
Та так-таки і ліпше...
Чора
(тримає єго)
Ти йдеш!?

Довбуш
Бувай здорова!
Ч о р а
Милий!!
Довбуш
Пріч!!
Ч о р а
Слівце лиш...
Довбуш
Але останнє!
Ч о р а
Так! Нехай останнє:
Ти любиш мя?
Довбуш
Я люб'ю..,
Ч о р а
(перебиває му річ)
Тож бери
Собі сей хрест, коли тобі на нім
Так дуже лежно!
(Пхає му хрест за черес.)
А умре мій батько...
То ти мені ся лишиш!..
Довбуш
Я!? О, чорна
Ти душеловице,—— ніколи в світі!!!
Бо я княгиню люб'ю і для неї
Сей хрест принести обіцяв; а що
Я обіцяв — то мушу, бо я мушу!
Для того ж мя прости, єсли се можеш,—
Єсли єс мя любила — так любила,
Як присягалася, що любиш мя!
А не —
То моя совість за се діло чиста!
Бо сватать має муж, а не невіста!
(Іде. Але перед ватраком зупиняєсь, виймає з тобівки скри-
почку з клейнодами і кладе ю на землю (або на який при-
мурок — так, аби без трудності на очі впадала), а сам
відходить.)
ВОСЬМА СЦЕНА
Т і, що лишилися.
Чора
(прийшовши по хвилі тяжкої замороки до себе)
Се де я? Й що казав він?..