Терра інкогніта - Бічуя Ніна

парубкували далі, га?

— Як це? Поясни, тату!— засміявся син.

— Бачиш, погано це — двом мужчинам парубкувати. Варто б одному з нас одружитися. Ну, хоча б мені! — він хотів обернути все на жарт, але не вийшло, Малий зрозумів.

— 3... з... нею?

— З Ганною. Так...

Хлопець узяв із стільця свою куртку, цьвохнув замком-блискавкою.

— У мене в стінах нема цвяхів. Треба буде купувати шафу,— ніби виправдовувався батько.— То що ти мені скажеш на це?

— Я, мабуть, поїду до спортивного табору,— відповів хлопець.— Мама ще не'віддала путівки.

— Та не говори дурниць! Який табір? Ми ж вирішили — мандруємо на північ. І я тебе не про те питав. Я ж про інше.

— Аякже, північ! Яка там північ!— малий штовхнув ногою свою валізку.— Навіщо ти говориш неправду, тату? Навіщо ти дуриш мене, Кук?— повторив він і подивився на батька поблажливо: побавились, татку, трохи побавились — і годі. .

— Послухай...

— Дай мені вудку, Кук. І фотоапарат, я хочу до табору! Розумієш чи ні?

— Чому це раптом ти вирішив називати мене Куком? Що не кажи, а все ж я тобі батько, хлопче!

— О, звичайно. Батько,— ствердив малий і простягнув руку і злегка, нефов збирався погладити, торкнувся Олексиної неголеної щоки.— Батько,— повторив він, опустив руку, і Олекса побачив його очі: не було в них ані поблажливості, ні образи, ні навіть смутку. Дивився хлопець якось м'яко, тихо і зосереджено, немов шукав чогось, немов боявся щось сполохати, втратити з очей...