Терра інкогніта - Бічуя Ніна

сина. Я до непримітних деталей усе пам'ятаю: між небом і морем громадилися хмари на видноколі, облягали море і ніби пливли водою до землі. Ганна грала з якоюсь веселою компанією у волейбол; я, дивлячись на них, думав: "Хочеться ж їм грати у таку спеку" і зовсім випадково, глянувши убік, помітив, як поруч розташувалися двоє — батько і син. Батько невисокий, з кумедними короткими ногами, у довгих синіх трусах, над тугою гумкою звисав кругленький животик — хто-зна, чому все те запам'яталося. Хлопчик стояв стрункий, у новеньких плавках, навіть гумова шапочка не псувала його милого, майже дівочого обличчя з великою родимкою біля вуха. Вони сиділи так близько, що я все бачив. Обдирали золотисту скумбрію, їли, сміялися, говорили одне одному щось веселе, потім ми з Ганною ходили обідати і попросили їх доглянути наші речі — не хотілося тягти до кафе; а ще потім Ганна грала в м'яча на жовтому піску. Ганна в червоному купальнику грала в м'яча на жовтому піску, а батько того хлопчика стояв на самому краєчку берега, незграбно, мов клоун на канаті для розваги публіки, розмахував руками. Я втішався із свого порівняння, поки не зрозумів, що скоїлося. Старий стояв на березі і все гукав:

— Славку, Славку, Славчику!

Гукав він зовсім неголосно і був такий непримітний і звичайний, такий пересічний у своїх синіх довгих трусах, що на пляжі так ніхто нічого й не помітив, хоч далеко за буйки виходив рятівний човен. Потім старий непевним і тягучим кроком пішов по піску і ніби спіткнувся об те місце, де вони зовсім недавно — з півтори години тому — сиділи з сином, їли скумбрію, мачали в сіль помідори і говорили одне одному щось дуже веселе. Він упав на пісок, ніби хотів добре вигріти на сонці старі кості, впав на пісок і гладив дбайливо складені штанці свого сина, пестив і приказував дуже буденно, немов питав, котра година:

— Ну от, а що ми тепер скажемо нашій мамі? Славку, що ж ми тепер скажемо нашій мамі?..

Він так лежав і говорив сам до себе, а я уявляв немолоду жінку, якій він повинен усе розповісти, я собі її дуже чітко змалював; і все те раптом незрозуміло й міцно зв'язалося з моїм малим, і від тієї миті я почав по-справжньому думати про нього.

Увечері розбурхалася гроза, в нашій дерев'яній прибудові зібралися знайомі — галасливі преферансисти, вони грали і грали без перепочинку до півно-

чі, при світлі мого ліхтарика, а я не грав, слухав, як сперечаються преферансисти, як безугавно гасає між смугами дощу вітер, ловив у— щілинах між дошками спалахи блискавки і по-справжньому думав про свого малого. Згадував його зовсім крихітним (на колінах: "їхали, їхали в ліс за горіхами, їхали...), і трохи старшим ("Ти поганий хлопчик — навіщо ламаєш деревце?" — "Я поганий? Я поганий. Тоді мене зовсім не треба!"), і ще старшим, коли він зламав руку, а я сидів над ним, ледве вгамовуючи в собі розпач^ і все говорив: "Не стогни, ти ж мужчина",— і говорив так тому, що не міг чути стогону дитини, хотів сам кричати від його болю.

Потім згадував, що траплялося в дитинстві зі мною, і знову — що з ним, і вже годі було розрізнити, хто із тих хлопчаків був справді мною, а хто — моїм малим сином.

Майлсе над ранком я згадав ще один випадок, один дуже прикрий випадок, власне, я того ніколи не забував, але просто тоді, перед світанком, усе зрозумів. Ми були з малим над річкою, я сказав йому: "Ходімо, попливемо", а він не пішов, відмовився, пояснив, що просто не хоче. Я жартома потяг його за руку, а він раптом уперся, почервонів, і не рушив з місця, і видирався. Я збагнув, що він боїться, то просто страх, звичайнісінький страх, я сміявся і казав: "Ти боїшся, чого ти боїшся, ми ж удвох".— "Ні, не боюся,— кричав малий,— просто не хочу!". Ольга видирала у мене з рук малого, а я тягнув його до води, я його ненавидів, ненавидів себе самого за своє безсилля перед ним і перед його страхом, я нічого не міг зроби-ти, не міг примусити його ввійти у воду—і був ладен побити сина тієї миті за його страх, за власне безсилля: адже і в мені жив страх — нехай не перед водою, нехай перед чимось іншим,— але ж і в мене був страх раніше, в дитинстві, і потім: страх відповідальності за власні вчинки, страх перед, болем, перед власною нікчемністю. Страх померти, страх бути смішним, обдуреним чи зганьбленим — скільки різних відтінків страху! І раптом, побачивши той страх у синові, я хотів перемогти його, зламати. Ольга видирала дитину з моїх рук, а я нестямно і привселюдно лупцював свого сина, хльостав свій власний страх. Аж доки не отямився, доки не помітив, що малий дивиться на мене потемнілими, висушеними ненавистю очима, не плаче й не кричить, а тільки дивиться просто в мої зіниці. Я відпустив його, він зовсім спокійно мовив:

— Дуже добре. Зате тепер у воду я вже ніколи не піду.

Згадуючи цей випадок я думав, що мушу мати малого при собі. Решта днів над морем — з Ганнини-ми поцілунками, і любов'ю, і пляжем — здавалися мені неймовірно довгими і пустими, ніби хтось лускав горіхи, купа горіхів, купа шкаралупок—і хоч би одне ядро, одне здорове, гарне ядро.

...Гроза таки буде. Дерева під вітром мало не стеляться уздовж тротуарів запорошеним гіллям. Пахне місто — дивно пахне місто перед грозою: сумішшю людського поту, машинами, пилом і привіяним здалеку духом сіна.

Ускочив раптом у мої чотири стіни син; я не сподівався, що він прийде, а він ускочив, з розгону впав на постіль:

— Геніально, я встиг перед дощем! Зараз як уперіщить! Дай щось проковтнути, я смертельно хочу їсти!

Він жував ковбасу і хліб, присипав сіллю і перцем, аж мені запекло піднебіння, коли я дивився на нього,— а він хоч би що, він позирав на мене усміхнено і, як завжди, поблажливо: знаю, тобі приємно дивитись, як я їм, тобі приємно, що ти можеш нагодувати свого зголоднілого сина.

— Вони надумали ввіпхнути мене на літо до яко-

гось спорттабору. Розумієш чи ні? — виголосив мій зголоднілий син і подивився на мене якось збоку, уже не поблажливо, а з тривогою і з вимогою співчуття.

І поки я розмірковував, що означає той погляд, малий пояснив:

— Я перейду до тебе жити.

Синове рішення приголомшило мене. Треба пояснити йому, що історія із спортивним табором не повинна переважити терези на мій бік; коли йому не хочеться до табору, то це зовсім не резон, що треба тікати від матері: хтозна, може трапитися щось і поміж нами,— і тоді він кинеться від мене до матері?

— Ти не бійся, тату, я давно вже обміркував. Я принесу завтра свою валізку. Будемо жити удвох, татку.

Будемо жити удвох. Я і мій син. Чи не цього я прагнув, щоб він сам прийшов, щоб ніхто не смів, не мав права мені сказати: ти відняв його від матері, ти підкупив його? Чи не цього бажав? То чому ж мене не заливає радість? Чому не хапаю хлопця в обійми, не кричу, як божевільний? Ніколи ж досі, з часів дитинства, я не бажав чогось так сильно, як оцих слів: "Будемо жити удвох, татку!"

— Татку,— говорить мій син і дивиться на мене, як видерте з гнізда пташеня,— татку, ти що — не радий? Може, ти не хочеш?

— Що ти говориш, малий, як я можу не хотіти! Таж ти знаєш. Але...

— Може, ти боїшся? Але ж мені вже дванадцять років.

А я влаштовував для нього розваги з повітряним змієм і літаками... Що я знаю про свою дитину? Що нам відомо про наших синів?

Дощ линув. Треба зачинити вікна — заллє підлогу. Підлогу у моїй фортеці.

2. ДІАЛОГ З ЖІНКОЮ

Ганна відчинила двері своїм ключем.

— О, то ти вдома, Олексо? А чому ти не вмикаєш світла? Я думала, тебе нема.

— Гроза була, — сказав він. — Не хотілося світла.

— Біля пошти в парку, знаєш, поряд з бібліотекою, зламало каштан.

— Під корінь?

— Під корінь... Глянь, яке я вино добула,— малага! Просто диво!

Вона витягла пляшку, поставила на стіл. Посміхнулася.

— Ти сьогодні гарна,— сказав він і погладив рукою її коротко обстрижене волосся. Волосся було мокре.— Під дощ потрапила?

— Так. Теплий такий дощ. Скільки днів ми не бачилися? Як справи, Кук?

У неї сьогодні на диво погідний настрій. І гарна вона, подумав Олекса. Жаль, що до любові звикаєш і перестаєш її помічати, як не бачиш міста, в якому живеш.

— Непогано йдуть справи... Слухай, Ганно, ми тепер житимемо тут удвох.

— Ми? Удвох? Що ти говориш, Кук? Та ще й так самовпевнено? Я пояснювала тобі сто разів: не житиму я в такій норі, тим більше, що поруч чудова сусідка — сестра твоєї Ольги. Це ж кожне слово буде переказане туди! Стіни буквально із картону!

Олекса не перепиняв її. Почекав, поки вона виголосить усю тираду, помовчав, поки її слова перестануть відлунювати у вухах, і спокійно пояснив:

— Я не мав на увазі тебе. Ми — це я і мій син.

— Що,— Андрій? А Ольга? Ти уявляєш, що буде?

— Уявляю. Я думаю, вона погодиться. Ну, буде ще трохи мелодрами. Якщо сказати правду, мені здається, вона його не дуже любить. Він занадто схожий на мене.

Ганна сиділа біля столу, опустивши руки між ледь розхилені коліна. Мокрі пасма чорного волосся лягли вздовж щоки, верхня губа якось безпорадно тремтіла — Ганна дивилася сполохано, мов дитина, яку збудили посеред ночі і змусили йти кудись з дому. Олексі зробилося жаль її, і того, що було, і того, що могло бути, і самого себе, і нерозкоркованої пляшки малаги на столі, і навіть дощу, котрий раптом стишився, не тарабанив по даху, а сипав злегка, ніби там клювали зерно горобці.

— Ганно, ну чого ти так? Ганно! Нічого ж не зміниться,— не зовсім впевнено сказав він.

Ганна не повірила. Похапливо, немов боялася, що сама передумає, що-втратить можливість .порятуватися від чогось ще не зовсім усвідомленого і визначеного, вона запитала:

— Як ти гадаєш, Кук, а... втрьох ми помістимося у цій конурі? Нам не буде занадто тісно? Як гадаєш, Кук?

3. ДІАЛОГ З СИНОМ

Хлопець приніс валізку. Він мав урочистий і серйозний вигляд. Привіталися за руку, як і належить мужчинам

— Нам буде весело удвох, тату,— сказав він.

— Так, сину, — відповів батько. — Буде дуже гарно.

Хлопець усміхнувся.

— Ти не матимеш багато клопоту зі мною, я все вмію робити сам, слово честі, тільки не завжди хочеться. І не думай, вчуся я не так уже й погано, коли захочу. Я постараюся захотіти, і взагалі...

— Ти в мене справжній мужчина, малий! Відзначимо твій приїзд, сину! Вип'ємо по-дорослому!

— Ти зіпсуєш хлопця!—сказав голосом своєї матері Андрій і весело зареготав.

Батько поставив на стіл малагу і чарки.

— Тобі — на денці!— суворо попередив.— Щоб ти не почав справді псуватися з першого ж дня.

— Будь здоров, сину!

— Будь здоров, тату!

Дзенькнуло скло, і батько випив, і хлопець торкнувся чарки устами.

— Тату, а коли ти береш відпустку? Я страшенно хотів би поїхати на північ, я б хотів мандрувати з тобою, знаєш, це так цікаво — на північ, де олені!

— Чудова ідея, сину! Ти знаєш, чудова!

Слова були без барви і без сенсу, не так він хотів розмовляти зі своїм малим, і тому треба було все сказати відразу, щоб недоказане не заважало.

— Слухай, малий, слухай, а може, ми б не...