З горіха зерня - Гуцало Євген

Але страху в не! нема.

Такою вже вродилась. Тільки спочатку пойняв трохи ляк, а потім...

— Далі я піду сам,— сказав Іван Петрович.

— Ви не потрапите,— схлипнула Катруся.

— Піду сам,— уперто повторив Іван Петрович.— Ходитиму день, тиждень, два тижні а таки розшукаю загін. І зроблю все, що треба...— Він, мабуть, розумів, що це не так легко, бо додав уже тихіше:— Люди допоможуть.

Катря благально торкнулася його руки. Але нічого не сказала. І раптом сліпий подумав, що вона ніколи його не покине. Що вона так і не зрозуміла всього, мовленого ним. Не відчував гніву, і ніхто ніколи не бачив його сердитим. Але зараз гнів видався йому найкращою зброєю. Схопився на ноги, затупав, закричав:

— Геть!.. Геть!.. Іди од мене, покинь мене! Чого прив’язалася? Йди до своєї матері! Я не хочу її сліз! Не сиди отут!.. Йди на Вовчок, а потім сама запитаєш дорогу! Ну!..

Знав, що жорстокий, знав, що несправедливий. Але зараз хотілось бути і жорстоким, і несправедливим. Хотів перемогти це дівча гнівом — бодай удаваним, приголомшити неприязню — бодай награною. Бо його вроджена лагідність тут не допоможе, навпаки — навіть нашкодить.

Катря встала. Злякано дивилась на спотворене обличчя сліпого. Таким його не бачила ще ніколи. Звикла бачити добрим, розсудливим і справедливим. Його гнів, причини якого не розуміла, обпік її болем. Перестала плакати, губи сіпались — і не могла мовити й слова. Раптом приклала руку до грудей, очі розширились, немов у виразі обличчя Івана Петровича побачила щось неймовірно жахливе. Повернулась і побігла від нього. Бігла, скривджена й ображена, бігла, приклавши руку до грудей.

Сліпий почув швидкий тупіт її ніг. Щось крикнув навздогін, але коли затихло, то йому зразу ж і стало соромно. Сів під кущем, потім схопився, повернувся туди, де мав бути Вовчок... Тихо. Вітер уже вгамувався, м’якими й теплими сплесками торкався до нього. Сподівався почути хоч плач, але чув тільки безмежну тишу, глибоку й німу.

Вже смеркало. Калина щось нашіптувала. Підніс руку, намацав кетяг і зірвав. Покуштував одну ягоду — була тверда й гірка. Подумав про те, що якби вони перемерзли на морозах, то стали б і м’якші, й солодші. Нараз почув гуркіт — знову сунули машини. Гарчання все наближалося, ставало сердитіше, лютішало. Вдарила хвиля пружного повітря, смороду,— й Іван Петрович мало не похитнувся. Наче кожна наїжджала на нього, прокочувалась по грудях, по руках, по ногах. Раптом долинув чийсь крик, потім сміх,— і одпливло.

Спроквола рушив за тим даленіючим шумом. Костур постукував об дорогу так, неначе голуб тугувато клював зерно. В роті гірчило. Подумав, чи очистилось небо від хмар, чи зійшли зірки. Потім подумав про вічність. Існує вона сама по собі, чи лише в свідомості окремої людини. Темрява — теж вічна? А чому ж людське життя... Кетяг калини, який тримав у руці, несподівано випав, і сліпий нагнувся, провів долонею по землі. Раптом той кетяг видався таким дорогим, що все віддав би за нього. Намацавши, зрадів...

Земля пахла осінню і втомою. Сліпий вловлював, що вона вже починає куняти. Заслухався, щоб вловити її спокійне зітхання, як вона переводить подих перед сном... І почув далекий гусячий крик, що долетів з Вовчка. Стало затишніше на душі, бо в тому гусячому крику було щось рідне, щемливо дороге.

Так ішов довго, а села все не було й не було. Вже посутеніло, а костур, немов голуб, клював зерно на польовій дорозі. Врешті зупинився. Давно вже загусла ніч, і сліпий стояв на самісінькому її денці самотній і загублений. Зараз він був одинокий на весь величезний світ, і до нього не долинав ні гуркіт боїв, ні гарчання моторів... І глибокий шелест лісу також зостався десь далеко, наче й не було ніколи. Раптом він здався собі кволим і безпомічним, людиною, якій тільки й зосталося, що чекати свого скону. Провів долонею по лицю, наче стирав досаду,— і раптом струснуло всього, обпекло болем, залляло гіркотою. Аж притупнув ногою, ніби хотів розтоптати свій настрій, оце пронизливе відчуття безсилля.

Тут, у цій темній пустці, був ще хтось... Спершу про це подумалось мимоволі, впевненості не було,— подумалось та й годі. Чи шелеснуло чимось, чи тупнуло, чи просто долинуло дихання. Сліпий швидко пішов уперед, наче хотів утекти, наче хотів позбутись дивного відчуття. Врешті зайшов у бур’яни, вони затріщали під ногами невдоволено, ніби аж сварились. Коли зупинився, то виразно почув за собою тріск.

— Хто тут? — крикнув у темряву Іван Петрович.

Йому відповіла тиша.

— Хто?.. Га?.. — прокричав сліпий, прислухаючись, як його голос зразу ж умирає в пустці.

Знову стрельнуло у вуха напружене мовчання.

— Обізвися!.. Хто тут?.. Обізвися!.. — тепер у голосі його бриніло благання й розпач.

Бур’яни зашелепали, зашуміли, ось уже ближче, ближче... Витягнув голову, потугішав, наче зараз його мала знітити й зім’яти несподіванка, щось жахне й потворне...

— Це я,— мовило поблизу Катрусиним голосом.

Мабуть, то причулось, і він довго не міг отямитись, тільки мовчав і прислухався.

— Це я...— повторила Катруся, зупиняючись поруч.

Неквапно зникали недавні його страхи, тіло вивільнювалося од непевності, все знову ставало просте, зрозуміле, але він не знаходив у собі сили, щоб зрадіти.

— Ви заблудились,— провинно мовила Катруся,— то я й подалась за вами.

Тепер він знав, що дівчина так нікуди й не пішла, що вона весь час стежила за ним. І зараз подумав також про те, що на інше від неї й не сподівався. Ніжність ворухнулась у грудях — був безмежно радий, що не плаче.

— На Вовчок не сюди,— сказала Катруся,— до Вовчка треба звернути біля дерев’яної борони... Там дерев’яна борона лежить...

Вона взяла його за руку й повела через бур’яни. Іван Петрович не сказав ні слова. Тримав калиновий кетяг і мовчав. А Катруся, радіючи, що її не картають, геть зовсім повеселіла, і чомусь згадувала свою матір, і садок, засипаний сухим листям, і вчувалось їй погупування яблук об землю.

Іван Петрович знову вловив, як дівчинка всміхнулась.