З горіха зерня - Гуцало Євген

Подадуть — не подадуть, зате щось у торбі лежатиме для стороннього ока. Зайшли. Привітались. "Тут сироти живуть,— подумав Іван Петрович, відчувши вогку пустку.— А може, діти солдата, що воює на фронті або ж уже відвоювався". В таких хатах подають картоплю. І пригощають водою. Чує, як господиня лізе під піл, чує, як шурхотить у торбу картоплина. В хаті через кілька дворів — те саме. Зайшли до третіх — тут замкнено. Може, навіть побачили їх у вікно й поспішили зачинити. "Що ж, спасибі й за це,— думає Іван Петрович.— Спасибі й за таку увагу".

На цьому обійсті пахне паливом, нарізаним із кізяків, перемішаних із соломою. А тут — торфом дихає хлівець. Оця господиня запаслась на зиму хмизом, який назбирала в лісі, носила в’язками, ховаючись од наглядачів. Що ж, тут палитимуть соломою — перегнилою, перетлілою, а також листям, назгрібаним граблями та принесеним у ряднах із лугу. Обійстя, з якого війнуло зів’ялим соком, не зовсім ще прив’ялою корою недавно спиляних берез та сосон, вони обминули. В цій хаті добре запаслися паливом, не те що в інших хатах, краще сюди не заходити.

Наближалися машини. Мотори гули надсадно — мабуть, долали гору. Іванові Петровичу здавалось, що то вже почало так тремтіти й густи його тіло. Катриного дихання не чув — тільки на лікті дотик пальців. Ось уже сморід спаленого бензину повбивав усі запахи. В нього од того гурчання мимоволі почали тремтіти губи, щоки. Ось і руки затремтіли...

В полі, нарешті, напився, конюшинного, перепахлого землею вітерця. Але здавалося, що все ще гурчать машини. І кожна машина їде на нього. Кожна машина норовить проїхати через нього, підім’яти і знищити. Він знову напружувався — як і там, у селі. Стомився, сів одпочити. Десь поблизу пискнула польова миша. Спочатку це трохи здивувало Івана Петровича. Знову почувся писк... Відчував заспокоєння. Писк польової норушки був такий, як і завжди,— наче нічого й не відбувалося на білому світі.

Наступного дня підходили до лісу.

— Вже близько,— сказала Катря.

Вона добре знала дорогу до лісу, бо добиралася сюди не вперше. Коли ж опинилися серед похмурого шурхоту, обоє відчули полегшення. Хоч ліс і не рідна господа, та все-таки тут надійніше. Спочатку йшли поміж старими дубами, й Іван Петрович прислухався до високого прохолодного гудіння їхніх верхівок. Осики шуміли завзятіше, але журливо. Ліс самому собі розповідав про осінь.

Вони йшли довго, й Іван Петрович почав турбуватись.

— Нікого не видно? — запитав.

— Нікого.

— А ми це збились?

— Ні.

— Умовлене місце поминули,— сказав Іван Петрович,— а ніхто не зустрічає.

Умовлене місце — де осиковий клин вривався поміж високе гудіння дубів — і справді зосталося позаду. Тепер вони йшли через горіхові зарості — Іван Петрович раз у раз відчував під ногами тверді кульки.

Він зупинився й почав прислухатись до тієї непевності, що зароджувалася в. його істоті, та до лісу. Дерева шуміли похмуро й незатишно. Раптом йому вчувся отой гуркіт машин, що сунули через село,— кожна з них, здавалось, неодмінно наїде на нього. Розумів, що це лише причулось. І справді, то говорять ліс, вітер, листя... Але чому він не вловлює Катриної усмішки? Чому вона перестала усміхатись? Дівчина — мак, усмішка — пелюстка...

— Ви куди? — долинуло раптом до його слуху. І ще не почув цього чоловічого голосу, як уже знав, що поблизу хтось є третій, і той третій стежить за ними.

Іван Петрович поклав руку на Катрине плече, злегка натиснув, даючи знак, щоб вона мовчала. Дмухнув вітер — й обличчя Івана Петровича обліпило листям. На хвилю стало зовсім тихо, горіхові кущі замовкли, і тоді почулося шарудіння чужих ніг. Сліпий відчував, до зараз вивчають його обличчя. Вловлював, як чіпкий погляд бігає по його постаті, обмацує і вдивляється. Стояв рівно. Знав, що зараз його лице чисте й спокійне, як оця раптова тиша. Тепер його долоня довірливо й впевнено лежала на Катриному плечі.

— Хто ви такі? — знову запитав чоловік. Це був рівний, грудний, трохи аж наче простуджений голос, який мав належати дужій людині.

"Можливо, він не знає умовленого вітання",— подумав сліпий. Адже цілком імовірно, що першим зустрів їх саме той, хто не знав умовленого вітання.

— Ми прошаки,— обізвався.

— Куди йдете?

Іван Петрович знову натиснув долонею на Катрине плече: мовляв, говоритиму тільки я. Звичайно, грудний простуджений голос не знає пароля, але все може бути.

— Ми прошаки,— повторив пароль.

Мовчання. Ліс знову починає розгойдуватись, ніби колихає на гіллі невидющий страх.

— Що ж, проведу вас до партизанів, а там побачимо, — сказав простуджений голос.

Яка в цьому році осінь багата на горіхи! Стільки їх під ногами, що, здається, сковзатись почнеш. Хочеться нагнутись і шукати. В село він завжди приносив півторби горіхів. Треба буде назбирати — приходитимуть до нього діти, а він вгощатиме.

Катря тримає його за руку. Простуджений голос іде попереду. Іван Петрович впізнає знайому горбкувату стежку. Скоро треба переступати через вузлувате коріння сосни, що випхалось із землі. Так і є. А трохи далі отут він слухав цієї весни зозулю. Незабаром — землянки. Простуджений голос просто міг не знати пароля. Нова людина в загоні, звідки їй знати? А Катруся не всміхається. Вона віддана й хоробра, відважніша за будь-якого хлопчиська. До неї він звик, вона його зір, але чому така розгублена?

— Спускайтесь. Це командирська землянка,— обізвався простуджений голос.

Іван Петрович бував у цій землянці не раз. Проте зупинився і мовив:

— Ми прошаки. Нам треба добратись у Вовчок.

— Заходьте. Там з’ясуємо. Може, ви агенти, — сказав простуджений голос.

У землянці було кілька чоловік. Двоє сиділи за столом, третій на земляному тапчані. Іван Петрович відчув на собі їхні погляди. Мовчання. Раніше його тут зустрічали не так. Раніше зразу впізнавав рідні голоси і самого Кривобородова, й веселого Ваньки-шаньки, й брата свого Герасима. Він прислухався до тиші в землянці й не знімав руки з Катриного плеча.

— Шкода, що немає Кривобородова,— сказав раптом тоненький, поспішливий голосок.

— Побалакаємо без Кривобородова,— обізвався твердий і рішучий.

— Хто вас підіслав? — поспитав хитрий, вкрадливий голос.

— Хто ж їх міг підіслати? — втрутився простуджений голос, котрий супроводжував їх од горіхів.— Звичайно, німці. Признавайтесь, хто ви такі?

— Ми прошаки,— сказав Іван Петрович.

— А чому мовчить дівчисько?

— Ми прошаки,— повторила й Катря.

— Що ж ви хотіли напросити в лісі? — мовив вкрадливий голос.— І в кого? В дубів? Чи в пеньків?

— Ми йдемо у Вовчок,— сказав сліпий.

— А куди йде дівчисько? — насмішкувато поцікавився отой тоненький, поспішливий голосок.

— У Вовчок,— відповіла Катря.

— А партизанів не боїтесь? — запитав вкрадливий голос.— Вони можуть вас убити.

— Ми прошаки,— вперто повторював Іван Петрович.

Ті, що сиділи в землянці, звелись і вийшли надвір. Через деякий час вони повернулись. Мабуть, виходили на раду.

— Можете йти,— сказав тоненький поспішливий голосок.— Ми віримо, що ви чесні люди.

Запало мовчання. Знав, що вони зараз стежать за його обличчям. Що ж, вони нічого не прочитають на ньому. Він уміє читати й без очей, а вони й видющі нічого не побачать.

— У цьому лісі більш не появляйтеся,— сказав твердий і рішучий голос.

Коли одійшли від землянки, Іван Петрович сказав сухими губами:

— Катрю, не оглядайся...

Дерева шуміли густо й погрозливо. Вітер вихоплювався з яру, кидав у їхні обличчя листям. Навіть якби хтось зараз ішов за ними, то не почув би. Вони прямували на Вовчок. Іван Петрович вперто мовчав. Його лице стало непорушним, закам’яніло, а брови над переніссям зрослись... Мовчав...

Отже, вони захопили базу партизанського загону, Катря розповіла Івану Петровичу, що біля землянки Кривобородова і трохи далі на згірку зосталися сліди недавнього бою. Отже, партизанів вислідили і спробували розправитись з ними одним ударом. Мабуть, це їм не вдалось, і загін відступив, але де тепер його шукати? Іван Петрович та Катря допомагали тримати зв’язок між лісом та обласним підпіллям. Добре, що пощастило вирватись із пастки. Але ж і всі повинні знати, що на старій базі влаштовано засідку.

Перед Вовчком сіли відпочивати під кущем калини. Червоні ягоди присвічували дівчині, а для сліпого пахли солодкою гіркотою.

— Катрусю,— мовив Іван Петрович.— Скажи мені щиро: ти не злякалася?

— Спочатку злякалась, а потім ні.

— Так? А зараз не боїшся?

— Ні. Чого б я мала боятись?

— А якби нас захопили і почали катувати?

Вона нічого не відповіла. Іван Петрович розумів, що почав жорстоку розмову, що будь-яка Катрусина відповідь буде відповіддю дитини. Але не мав права не говорити про це.

— Бачиш, дочко, я твердо знаю, на що йду... Розумієш?.. А ти ще повинна вирости, щоб усвідомлювати вартість свого життя...

— Ви хочете мене прогнати? — здогадалась Катруся.

— Я тебе не проганяю,— заперечив Іван Петрович,— але ти повинна зрозуміти...

— Я все розумію,— перебила дівчина.

— Катрусю, я тебе люблю... Я й сам раніше думав, що це простіше. Але це не просто. Коли ми стояли в землянці... Отам я все раптово зрозумів. Мені — байдуже. Я знаю, на що йду. Я — свідомо...

— Я вас не покину,— швиденько сказала Катря.— Адже ми а вами стільки вдвох ходили!.. Хіба я вас підвела?..

— Ти не підвела... Але там, у землянці... Я їх не бачив... І тебе також не бачив, твого обличчя... Це не для дітей.

— Не хочу... Не хочу...— шепотіла Катруся.

— Так гарно кругом,— правив своєї Іван Петрович, незважаючи на її слова.— І раптом... Темрява!.. Ні, навіть не темрява. Темрява — це життя. І раптом — нічого!..— Він підвищив тон і, здається, тепер розмовляв сам із собою.— Ніхто не має права. Ніхто!.. Навіть в ім’я найкращого... Якби все найсвятіше можна б купити за одне тільки життя — я відмовився б. Я сказав би, що треба зберегти це одне життя!.. Ти ще горіх — без зерня. Ще нема! З горіха ще має бути зерня... Хай буде!..

Катря почала схлипувати. Вона майже не розуміла, про що говорить Іван Петрович. Так само не могла втямити причини його гніву й невдоволення. В лісі поводилася так, як годиться, в землянці також не похопилася жодним зайвим словом. А хіба їй треба говорити про те, що все це — важко, що все це — небезпечно? Не треба говорити, вона й сама знає.