Блуд і зрада - Резнік Анатолій

А в тисяча шістсот четвертому
Вони пройшли по морю
Болгарське місто Варну грабували
І все там зруйнували.
Через чотири роки
Під Перекопом вже стояли,
Який під штурмом їх упав,
Так український син зламав
Форпост Туреччини проти Росії
І це полегшило її надії
Ці землі далі грабувати,
Народ якої
Не міг вже й гадки мати
Свою державу збудувати.
А через рік
Розбійницька та Січ
Пустивши свої чайки у новий потік,
Фортеці по Дунаю
— Білгород, Ізмаїл і Кілію
Зруйнують всі до тла,
І їх розбійницька мета
В державності своїй пуста
Й не має глузду.
У тисяча шістсот
Чотирнадцятому році
Із Січі ці сміливі хлопці
Не турбувалися,
Як волю для народу здобувати,
Що плаче їхня вдома мати,
Яку чужинець вік мордує
І землю їх грабує,
— З'явилися вони під Трапезундом,
Сіноп взяли великим штурмом,
Спаливши арсенал й турецькі кораблі,
Помивши у крові свої шаблі.
І знову через рік
Пливли на другий бік
По Чорному вже морю,
Вони взяли з собою
В козацьких чайках, тих човнах,
Розбої, смерть і жах
Для тих, хто жив на берегах
Великого басейну.
Ця міць козацька
Стала під Стамбулом,
З великим криком, гулом
Спалила портові споруди
І залишила всюди
Безвинні жертви за собою.
Наситившись жадобою розбою,
Вони пливли заповнені добром
До берегів свого покою,
Але їх під Очаковом здогнав
Турецький флот, що мав
Помститись за розбої.
Із ситуації такої
Козацькі чайки кинулися в бій.
Не мала значення тут перевага
Турецьких кораблів,
А вміла тактика, та спритність і відвага
Змітала турків як кролів
В такому стані безпорадних.
Ще мить якась пройшла
І вже нема
Могутнього чужого флоту.
Не думала та Січ що ж принесла
Відвага ця для їх народу,
Ще більше розгоралась спрага
До таких розбоїв.
Тим часом ворог коїв
Грабіжництво земель,
В яких їх мати породила,
І день і ніч молила,
Що син для неї волю принесе,
А він, як котеня сліпе
У Січ свою ховався,
І засинав, і прокидався,
Як той пірат
Бездумно силу розкидає,
В той час неволя розквітає,
Із матері козацької глузує кат,
Батьків в ярмо спокійно запрягає,
Сестер на ринку продає,
А козака того за море направляє,
Щоб грабувати не мішав
Його народу.
Тим часом ворог будував
Форпост біля Кодак
— Грабіжник той поляк
Гадав, що ні один козак
З Січі ніяк не потурбує,
— Спокійно він тоді панує
На землях України.
І Січ сприйняла такі зміни
Не як неволю України,
А як порушення свого спокою
І Сулима повів вже за собою
Братву на ці Кодаки,
Що збудували їх поляки.
Поживши місяць, два,
Туди прийшла вже не сама
Шляхетська Польща церемонна,
Яка з собою привела
Реєстрових козаків
Із українського села.
І тут схрестили зброю
Між собою
Оба брати за те,
Щоб ляхи добре панували,
І матір далі грабували,
Сестер їх гвалтували,
Руками батька засівали
Криваві землі України.
До вечора Кодаки впали,
Брати братів перерубали
І знов покірно в руки дали
Полякам цю споруду,
Яка в кайданах цей народ тримала.
Історія ніколи ще не знала
Такого глузу над людьми,
Щоби брати себе вбивали
В той час, коли їх матір
У ярмі тримали
Загарбники чужі!
Такого сорому нічим не змити
І неможливо замолити
Такі важкі гріхи
У всі віки!
А Січ сліпа
Такою дальше все була.
У сорок восьмому
В її ряди зайшла
Шляхетська та брудна душа
Зіновія Хмельницького,
Польського захланого панка,
Яка обманом повела
Святі козацькі почуття
До нації своєї
У вічне забуття
На захист тих багатств,
Які поляк собі припас,
І як підступний сатана
Прикрив своє ім'я,
І не Зіновій, а Богдан
Себе вже називав,
Щоби за ним повстав
Козацький Січі дух,
Щоб силу свою приєднав
У цей селянський рух
І вже не вщух
На всій нещасній Україні.
І Січ повірила й пішла,
І знов знайшла
Стихію у розбої,
І вже не бачила дороги тої,
Яка б народу волю принесла.
Стихію бунтів, злоби
Поляк Хмельницький
Ніс їх щоби
Хапнути більшої наживи
На цих же землях України,
Де села всі горіли
В неволі вічного ярма,
І Січ довірлива, сліпа
Не повела народ
На боротьбу за волю,
А виродку Хмельницькому
Ще дала зброю,
Щоб України кров'ю
На поті і сльозах її народу
Своє багатство будував,
А потім щоб продав
Народ нещасний тій Росії,
Що дикою була
І все чуже гребла
Як той хижак.
І дожилася Україна,
Що одиночка, той поляк
Міг нею торгувати,
А Січ в той час
Лягла спокійно спати
І бачила в полоні своїх снів,
Як вже її синів
Росія продає,
На крові і сльозах
Собі багатство наживає.
У тисяча сімсот вже сьомому
Народ піднявся знову
Проти свавільної Росії
По Дону і Кубані,
Який таїв надії ранні,
Що всі повстануть на Вкраїні,
Народу волю принесуть,
І українці всі будуть
В одній державі жити.
Але глухою Січ була
І лише подала
Своє таємне співчуття,
І кров рікою потекла
У води Дону і Кубані.
А через рік
Історія відкрила новий лік
У прагненні народу
Звільнитись від ярма,
Що на собі несла
Сердешна Україна.
Мазепа, гордий прометей
Свого народу,
Вказав той шлях на перемогу,
Вступивши в згоду
Із шведським королем
І попереду йшов з мечем,
Звільняв знедолений народ
Від дикої Росії.
А Січ собі сиділа
Як стара вдова,
Все берегла
Жіночу чистоту,
Щоб хто бува
На її волю не сягнув.
В ночі таємно Січ сплакне,
За тим, що бій іде,
Глибоко з співчуттям здихне,
І нишком молить перемогу,
Щоб Бог послав її народу.
Той шепіт тихий
Росія вже почула
І знищивши Мазепи всі полки,
Уже прийшла сюди
Послухати стару вдову,
Думкам таким чому
Дає вона вже волю
І виявляє до хазяйки непокору.
Тоді хоробрий Гордієнко отаман
На Січі цуциком завив,
Бо перед ним, немов туман
Стояла незліченна сила,
Яка народ його тримала
У своїй покорі
І Січ за це була в докорі,
Тому розплату мусить понести.
І в ці травневі дні весни,
Тисяча сімсот дев'ятого
Страшного року,
Росії військо
Не одним наскоком
Вщент розгромило Січ.
Ті, що в живих лишились, побрели
Нещасні козаки
У темні ночі,
Шукати знову волі тихої
У світ-за-очі,
Аж під татарською ордою,
І згуртувавшись між собою,
У Січ Олешківську
Цей гурт Вселився,
В ту саму, де родився він
— Полковник Радченко Устим,
Де жив
Чотирнадцять і весен й зим.
Коли ж Росії треба було берегти
Імперії кордони від Турецьких зазіхань,
Вона дозволила назад прийти
На ці ось береги
І збудувати Нову Січ
У тисяча сімсот
Тридцять четвертім році,
Яка повинна на російськім боці
Імперію російську зберігати,
Щоб турки вже не сміли посягати
На все добро цього народу.
І Нова Січ покірною була,
Як вірний пес, відмінно стерегла
Усе грабоване російським катом
І вміло шила батоги,
Якими заганяли у плуги
Її батьків, сестер, братів.
Зате козак сидів
В Січі, як у раю,
Створивши волю лиш собі свою
І демократа з себе корчив,
Халяви ворогу лизав,
І песиком то скиглив,
То пищав,
Що катові він вірно служить,
І клятви не порушить,
Туреччини ніколи не пропустить,
Даючи грабувати свій народ
Нікчемним русакам.
Ось воля в них була яка
На цій Січі,
Де були зібрані усі
Великі правдолюби!
А тут візьмись,
Тай розпочнись
Війні між хижаками
— Туреччини й Росії,
Де кожна жила у надії
Чужих земель побільше відірвати,
Людей в ярмо загнати,
Від того і наживи більше мати
На горі й крові українського народу.
Шість років ця війна робила шкоду
На землях України,
Яка внесла ті зміни,
Що в Крим залізли русаки,
А їх загарбницькі полки
Кордон вже провели
По берегах святого Бугу
І договір між ними говорив,
Що цей кордон для них служив
Законним поділом невільної країни.
І Січ не мала вже про кого дбати,
Від кого захищати
Імперії російський дух
І вірний пес утратив нюх,
А псячий слух
Росії був вже не потрібний,
І вільний той життя уклад,
Хоч смирний й покірний
Уже Росію дратував.
І уряд царський наказав
Ту Січ ліквідувати!

Полковник Радченко
Як вкопаний стояв
І боляче спостерігав
На те, як руси підвели
Останні вже свої полки
І ставили у бойові порядки.
Часу лишалось не багато до атаки
І в нього в серці запекло,
Надії більше не було,
Не зможе він здійснити свої плани,
— Піднести Січ і весь народ
На боротьбу для створення держави,
Бо це лише єдиний шлях,
Який невільності принесе крах
І свій народ зуміє захистити,
Від чужоземного ярма.
Та все дарма!
Із тих імперій ось одна
Ще мить і все зруйнує,
І те, що він планує,
Смертю упаде,
І вік буде
Його народ в ярмі ходити.
А зараз він прийме
Ту смерть безглуздям ситу
І все піде у забуття.
А батьківське чуття
Із болем в серці говорило
До своїх дітей,
Яких любив, ростив,
Не досипаючи ночей,
І тут з його очей
Скотилася сльоза,
Гаряча і тверда,
Яка на землю впала,
Земля її на березі ввібрала,
Козацьке горе й біль
У собі поховала.
І в мить перед очима пропливло
Його дитинство босоноге,
Як мати хрест поклавши на чоло
Йому співала пісню колискову.
Козацький бій,
Де вперше гарт прийняв
І теплі вечори,
Коли він покохав
Свою дружину.
І в смертну ту хвилину
Розділить Степа
З ним ту долю,
Як Січ уся,
За те, що бавилася в волю,
А весь народ в ярмі ходив,
Який у муках господа молив
Померти, чи здобути кращу долю.
І знову за дітей згадав,
На себе хрест поклав
І з болем прошептав
Слова молитви,
Щоб Бог послав
Для них спасіння в битві.
Марія, його дочка
Тринадцять років вже від роду,
Як квіточка,
Що розпускає свою вроду,
Вона тендітною була.
І ця російська сарана
Розтопче нерозквітлу квітку.
За сина теж переживав,
Який уже стояв
В козацьких їх рядах
І сотню вів в боях
Цей сокіл молодий.
І хоч полковник не старий,
Він радий був за сина,
Що вдачу мав козачу,
Любов гарячу
До Батьківщини що в неволі,
До скривдженої долі
Рідного народу.
І син піде в останній бій,
Не принесе він перемогу,
А жертвою лиш мрій
Впаде на полі бою,
Щоб вже собою
Закрити Січ,
Яка була не раз
Народною ганьбою.

Полковник обірвав свої думки
Почувши шелест очерету,
Бо тут його знайшли два козаки,
Що послані від кошового отамана,
— Один з яких одним запалом доповів,
Що вже зібралась Рада
Всіх полків,
І там отаман вже хотів
Віддати свій наказ.
Устим не йшов, а біг,
Тримаючи рукою шаблю біля ніг,
Він в курінь вскочив,
Подих перевів,
А потім швидко підійшов і сів
На лаву, що в кутку стояла.
І звівся отаман,
Як чорна хмара,
Він поглядом по всіх повів
І бас його, як сталь гудів:
"Я вам хотів
Останній свій наказ віддати:
Бунчук і прапор Січі,
Клейноди військові достати,
У центрі наступу полки збирати.
Наш сотник Радченко Карпо
У бій наш прапор понесе з собою.
Негайно щоб було
Готове все до бою!
Полковники ведуть полки
У контратаку за собою.
Сигнал усім один
— Атака сотні з прапором,
Який несе Устима син.