Відгуки
Блуд і зрада - Резнік Анатолій
Читаємо онлайн Блуд і зрада - Резнік Анатолій
Милий!... Я прощаюсь!!!
Марія непритомна впала на перину,
Лежачи так якусь хвилину,
Жінки, втираючи сльозу,
Великі очі їй закрили,
Її перехрестили,
На себе хрест поклали
І в мертві руки свічку вклали.
А люди йшли і йшли з усього краю
І цілували мертве вже чоло,
Воно ж для них було
Як символ перемоги.
Вже теплий вересень минав.
В цей день стояв
Мазепа серед степу
І все чекав
Вістей із рідної землі.
У небі прокричали журавлі,
Осінні їх ключі
Летіли з України.
Він з болем в серці
Їх поглядом важким проводив
І крики ці сприймав
Як привітання з рідної землі.
Пташині голоси сумні
Вселили непосильну тугу.
В тривожних відчуттях
Уже ніч другу
Заснути він не міг,
Ходив як мариво по хаті,
А потім ліг.
Він значно постарів
І плечі вже осунулись до низу,
А чуб білів,
Немов би вишня відцвітала.
Його обличчя стало
Смертельно-воскове,
Хоч було не старе,
Тільки очиці ще блищали
З під хмурих брів.
В зіницях тлів
Великий розум і талант,
Душі залізний гарт,
Що силу мав
Лише на Батьківщині.
Вуста тремтячі, сині
Шептали про останню трату сил.
Із того дня
Мазепа не ставав,
Він все лежав
І поглядом ловив
Через вікно ту даль,
Тягнулись де простори Батьківщини.
Проходили важкі години
Коли вже марити почав,
В усіх присутніх він вбачав
Святий свій образ ніжної Марії,
А то без пам'яті стогнав
Від мук, що не здійснилися надії
І поховавши в собі всі народні мрії
В осінню ніч нещасну
Його свідомість згасла.
Не зміг він жити в далині
Від рідної землі,
Яка його родила і ростила,
І миттю кожною живила
Глибокі почуття
До вільного життя.
( ЧАСТИНА ДРУГА )
ОСТАННІЙ ДЕНЬ СІЧІ
Здавалося, що смерті тут нема
І все квітує не дарма,
На березі Підпільної
В якомусь забутті стоїть верба,
В якій коса розплелася у вітті
Вона дивилася на себе в дзеркало
У води світлі
Схилившись над водою,
Яка тихенькою ходою
Пливе у води Дніпрові.
А поряд, на горбі
Колосяться жита,
По них, немов закохані
Барвисто маки червоніють
З волошками голубоокими
Стоять і разом мліють.
А далі тягнуться заплави,
Що очеретом обступили
Великі острови,
Які розкинулись по річці догори
Далеко, ген за горизонт.
По островах
І навкруги по берегах
Спокійної Підпільної ріки
Паланок вісім чи округ,
Стояли тут навкруг
Цієї Нової Січі,
Яку дозволив заснувати
І не чіпати
Її стрімкий розквіт
Вже сорок літ
— Росії цар.
Це був як дар
Для українського козацтва,
Яке заради миру й братства
Повинно віддано служити
Імперії Росії
І всі народу мрії
У руки ввірити царя.
Червневе сонце піднеслося
Над степом України,
В задумі курені біліли,
Які у собі притаїли
Козацьку вдачу.
На березі застиг неначе
Полковник Радченко Устим,
А перед ним
Стояв великий очерет,
Який невидимим його робив.
І разом з тим
Він добре проглядав
Той берег, що лежав
За водами ріки,
Де вже стояли русаки.
Росія знов прийшла,
Щоб Січ ліквідувати,
Всіх козаків перерубати,
Або загнати в те ярмо,
Яке притерте вже було
До спини українського народу.
Вони прийшли
І Січ атакували сходу,
Та зразу не зламали
Міцну козацьку ту породу.
Це було вчора, на світанку,
Сьогодні ж зранку
У день шістнадцятий червневий
Cімдесят п'ятого важкого року
Мав бути бій кривавий.
Полковник Радченко
Спокійно розглядав
Як ворог підтягав
Свої резервні сили,
Кінноту всю він звів в долини
І шикував полки.
Далеко за житами,
За їх козацькими полями
На тім горбі,
Де довгі роки всі
Їх Січ проводила козацьку раду,
Там зараз генерал Текелій засідав,
Якому цар російський наказав,
Щоб Січ негайно вся була розбита,
Своєю кров'ю вмита,
І навіть згадки ті
Про Січ були забуті.
І Радченко свою свідомість запитав:
"Коли Російський цар
Свої війська послав
Всі землі України грабувати,
Чому ніхто за свій народ,
За Батьківщину не зумів повстати,
А лише ці ось дужі козаки
Зібралися сюди,
Щоби так звану Січ створити
І дбають лиш за себе,
Як тут самим прожити й не тужити,
Але не думають, а що ж лишити
Вони повинні для народу
Тієї України,
Яку грабують всі країни
Лишаючи руїни,
І вже на її тілі
Давно гризуться між собою,
А зараз вже торгують і тобою?!
І певна річ —
Народу не потрібна така Січ!".
Полковник Радченко
Людиною був не простою,
Хоробрість воїна була сама собою,
Він мав гнучкий талант
Політика, стратега.
Коли ж родилася потреба,
Ніхто як він, не міг
З державами політику вести,
Та дипломатії наводити мости.
Освідченість його
Була для Січі дар,
Тому російський цар
Усе робив для того,
Щоб тільки отамана кошового
Саме його не вибрала
Та Січ Нова, яка була
Фортецею Росії,
Ось тут, на самім Півдні
Від тих турецьких зазіхань.
А сума політичних знань
У Радченка була такою,
Що наганяла жах сама собою
Російській завойовницькій меті
Ніж вороги усі
На Півдні разом взяті,
Бо втративши усі степи багаті
Поява Української Держави
В його руках
— Це не забави,
А швидкий крах
На землях цих
Російської держави.
Устим військовий гарт здобув,
Коли малим ще підлітком побув
В Олешківській тій Січі,
І бачив не одні бої на свої вічі.
Чотирнадцять було йому вже літ
Коли Росія право дала
Вернутися із тих Олешківських боліт
І тут з тих пір Січ Нова існувала
На цих ось берегах,
Яка б наводила собою жах
На ворогів Росії.
Тут ріс він юнаком
І гартував у собі мрії,
Що стане справжнім козаком.
Устиму юному здавалося тоді,
Що він кайдани зніме всі
Із українських рук
І звільнить люд від мук.
Але юнацька мрія та
Давним-давно пройшла.
Пізніше він вже зрозумів,
— Один ніколи б не зумів
Всім волю принести
І тільки весь народ її здобуде,
Коли збагне і не забуде,
Що в єдності потрібно завжди йти
В історії запутаних доріг.
І він переступивши свій поріг
Пішов у Київ,
Щоб охопити ту науку,
Яка сформує думку
До волі і держави,
Щоб українські справи
Сама рішала Україна
З народами усього світу.
І здобував Устим освіту
У Києві вже кілька років
І розкривав причини тих пороків,
Які народ його тримали у ярмі.
І Радченко Устим
Не просто ту науку вчив,
А жадібно її ковтав і пив,
Та не встигав
Наситити він тої спраги,
По ночах все хапав
Із джерела поради
Затаємничених від нього знань.
В собі не раз переживав
Поразку всіх повстань,
Невдалих тих протистоянь
Цілих епох прожитих поколінь,
Але ніяк не міг збагнути,
Чому повинні бути
На цій його землі
Імперії чужих держав,
Де кожний звір такий тримав
Народ його в своїй покорі,
Заради власної наживи,
І не життя, а лиш могили
Такий державний устрій ніс.
Його свідомість прозрівала,
І він збагнув, чому не мала
Державності своєї Україна,
Чому на землях цих засіла
З одногу боку Польща,
А з другого імперія Росії
І вже думки його прозрілі
Давали відповідь й на це питання.
Так, Радченко усе вже розумів,
Чому сам цар колись хотів
Цю Нову Січ отут побудувати,
А вже сьогодні він прийшов
Як не потрібну, зруйнувати.
А відповідь була одна:
Ніяка Січ сама
Не захистить народу свого,
Держави не збудує,
А ще й сама до того
Сприяє тому, хто грабує
Її народ впродовж віків.
Бо гурт тих козаків,
Які зробили Січ для себе,
Народу волі не дають,
Козачі сили віддають
На шкоду без потреби.
Щоб зберегти хоч щось для себе
Та "вільна" Січ іде у найми тих
Імперій лютих і чужих
І захищає їхню міць
Наперекір народу свого долі,
Тримаючи його в неволі,
Щоб вільними
Хоча б себе назвати.
То ж прокляне козака того мати,
Хто став на цей ворожий шлях!
Полковник Радченко себе все готував
До того, щоб повстав
Його народ за волю,
Щоб раз і на завжди
Змінив він свою долю
Й зумів державу збудувати,
Тому потрібно Січ було тримати
В своїх руках.
Не мав він спокою в думках
І думав день і ніч,
Чому родилася ця Запорізька Січ,
І чим зумовлена була
Її трагічна нинішня пора?
Чому вона
Сьогодні завершить своє життя?
Яке чекає майбуття
Його народ?
З шістнадцятого ще століття,
Десь в першій половині,
Коли степи, ліси, гаї всі милі
Покрила сарана:
Із Півдня — татарва,
І турки з-за Дунаю,
Із Заходу
Вели свою голодну зграю
Чванливі ляхи польської орди,
А з Півночі прийшли сюди
Литовські прусаки,
Зі Сходу — дикі русаки.
Усі вони давно
Народ наш запрягли в ярмо,
Щоб землю нашу їм орали,
І віру й душу всю забрали,
Життя все обікрали.
Важкий тягар гнітючої сваволі
Козацький дух цей породив,
І як інстинкт до волі
Це горде братство розселив
У Томаківці,
На острові великого Дніпра.
Козацтва зграя ця була
Відірвана від рідного народу.
Встромивши голову у воду,
Вона давала згоду
На поневолення свого народу,
Який неволі вкрила ніч,
Зате була та Січ,
Яка для них всіх волю зберігала,
Хоча й сама не знала,
Що добре служить там рабом
У ката Батьківщини.
Але були години,
Коли народ у муках повставав,
То Січ подекуди від сорому
Ішла на допомогу
Народу свому.
У випадку такому
Був тисяча п'ятсот
Дев'яносто перший — третій рік,
Коли вся Україна
Розпочала новий лік
І у повстанні й гніві вся горіла,
То братству в Січі соромно було,
Що тут само козацтво
В болоті тихому сиділо,
І виповзло туди,
Де матері і діти їх були
Умиті кров'ю і слізьми.
Тоді воно ще у спокої спало,
Барлогу свою покидало
Без нагляду і охорони.
І скориставшись тим, за ніч
Татарські незначні загони
Ту зруйнували Січ.
І вільне братство знову
Захтіло волю мати,
Нову собі барлогу
Взялося будувати
На острові вже Базавлук,
Зрікаючись від всіх кривавих мук
Свого народу,
Лише би мати насолоду
Від назви вільності в ярмі,
Яке вони собі самі
Невидимим зробили.
Перед лицем тих днів,
Які історія усім
Народам світу тернами стелила,
Ця Січ собі робила
Достатку волі і добра,
Вона лише себе
Сама тим забавляла,
Немов би це дитина тішилась,
Що мала
В своєму гурті всі права.
Ті втікачі з народу
Поділені по куренях були,
Де Уманський, Полтавський, Корсунський
Розділено жили,
Об'єднані в єдину Раду,
Де кожний дати міг свою пораду
І отамана кошового
Міг радити за свого,
В якому курені він жив.
Військову свою вдачу,
Сміливість й силу ту козачу
Ця Січ, не маючи народної мети
Губила на розбої.
Небачена відвага,
Любов до зброї,
Що в крові завжди була в козаках,
Нестримно кидала їх по морях.
Так в тисяча п'ятсот
Вісімдесят дев'ятому
"Братва" пройшлася по багатому,
По торговельному містечку
Газлеві в Криму
І там достойність ту,
Що обмін праці між людьми робила,
Усю до тла розбила,
І в тій землі лишила
Мертвим не одного козака.
Яка ж мета
Народу України тут здобута?!
В той час вона була закута
В кайдани зла,
І мати їх жила
В журбі і горі.
Марія непритомна впала на перину,
Лежачи так якусь хвилину,
Жінки, втираючи сльозу,
Великі очі їй закрили,
Її перехрестили,
На себе хрест поклали
І в мертві руки свічку вклали.
А люди йшли і йшли з усього краю
І цілували мертве вже чоло,
Воно ж для них було
Як символ перемоги.
Вже теплий вересень минав.
В цей день стояв
Мазепа серед степу
І все чекав
Вістей із рідної землі.
У небі прокричали журавлі,
Осінні їх ключі
Летіли з України.
Він з болем в серці
Їх поглядом важким проводив
І крики ці сприймав
Як привітання з рідної землі.
Пташині голоси сумні
Вселили непосильну тугу.
В тривожних відчуттях
Уже ніч другу
Заснути він не міг,
Ходив як мариво по хаті,
А потім ліг.
Він значно постарів
І плечі вже осунулись до низу,
А чуб білів,
Немов би вишня відцвітала.
Його обличчя стало
Смертельно-воскове,
Хоч було не старе,
Тільки очиці ще блищали
З під хмурих брів.
В зіницях тлів
Великий розум і талант,
Душі залізний гарт,
Що силу мав
Лише на Батьківщині.
Вуста тремтячі, сині
Шептали про останню трату сил.
Із того дня
Мазепа не ставав,
Він все лежав
І поглядом ловив
Через вікно ту даль,
Тягнулись де простори Батьківщини.
Проходили важкі години
Коли вже марити почав,
В усіх присутніх він вбачав
Святий свій образ ніжної Марії,
А то без пам'яті стогнав
Від мук, що не здійснилися надії
І поховавши в собі всі народні мрії
В осінню ніч нещасну
Його свідомість згасла.
Не зміг він жити в далині
Від рідної землі,
Яка його родила і ростила,
І миттю кожною живила
Глибокі почуття
До вільного життя.
( ЧАСТИНА ДРУГА )
ОСТАННІЙ ДЕНЬ СІЧІ
Здавалося, що смерті тут нема
І все квітує не дарма,
На березі Підпільної
В якомусь забутті стоїть верба,
В якій коса розплелася у вітті
Вона дивилася на себе в дзеркало
У води світлі
Схилившись над водою,
Яка тихенькою ходою
Пливе у води Дніпрові.
А поряд, на горбі
Колосяться жита,
По них, немов закохані
Барвисто маки червоніють
З волошками голубоокими
Стоять і разом мліють.
А далі тягнуться заплави,
Що очеретом обступили
Великі острови,
Які розкинулись по річці догори
Далеко, ген за горизонт.
По островах
І навкруги по берегах
Спокійної Підпільної ріки
Паланок вісім чи округ,
Стояли тут навкруг
Цієї Нової Січі,
Яку дозволив заснувати
І не чіпати
Її стрімкий розквіт
Вже сорок літ
— Росії цар.
Це був як дар
Для українського козацтва,
Яке заради миру й братства
Повинно віддано служити
Імперії Росії
І всі народу мрії
У руки ввірити царя.
Червневе сонце піднеслося
Над степом України,
В задумі курені біліли,
Які у собі притаїли
Козацьку вдачу.
На березі застиг неначе
Полковник Радченко Устим,
А перед ним
Стояв великий очерет,
Який невидимим його робив.
І разом з тим
Він добре проглядав
Той берег, що лежав
За водами ріки,
Де вже стояли русаки.
Росія знов прийшла,
Щоб Січ ліквідувати,
Всіх козаків перерубати,
Або загнати в те ярмо,
Яке притерте вже було
До спини українського народу.
Вони прийшли
І Січ атакували сходу,
Та зразу не зламали
Міцну козацьку ту породу.
Це було вчора, на світанку,
Сьогодні ж зранку
У день шістнадцятий червневий
Cімдесят п'ятого важкого року
Мав бути бій кривавий.
Полковник Радченко
Спокійно розглядав
Як ворог підтягав
Свої резервні сили,
Кінноту всю він звів в долини
І шикував полки.
Далеко за житами,
За їх козацькими полями
На тім горбі,
Де довгі роки всі
Їх Січ проводила козацьку раду,
Там зараз генерал Текелій засідав,
Якому цар російський наказав,
Щоб Січ негайно вся була розбита,
Своєю кров'ю вмита,
І навіть згадки ті
Про Січ були забуті.
І Радченко свою свідомість запитав:
"Коли Російський цар
Свої війська послав
Всі землі України грабувати,
Чому ніхто за свій народ,
За Батьківщину не зумів повстати,
А лише ці ось дужі козаки
Зібралися сюди,
Щоби так звану Січ створити
І дбають лиш за себе,
Як тут самим прожити й не тужити,
Але не думають, а що ж лишити
Вони повинні для народу
Тієї України,
Яку грабують всі країни
Лишаючи руїни,
І вже на її тілі
Давно гризуться між собою,
А зараз вже торгують і тобою?!
І певна річ —
Народу не потрібна така Січ!".
Полковник Радченко
Людиною був не простою,
Хоробрість воїна була сама собою,
Він мав гнучкий талант
Політика, стратега.
Коли ж родилася потреба,
Ніхто як він, не міг
З державами політику вести,
Та дипломатії наводити мости.
Освідченість його
Була для Січі дар,
Тому російський цар
Усе робив для того,
Щоб тільки отамана кошового
Саме його не вибрала
Та Січ Нова, яка була
Фортецею Росії,
Ось тут, на самім Півдні
Від тих турецьких зазіхань.
А сума політичних знань
У Радченка була такою,
Що наганяла жах сама собою
Російській завойовницькій меті
Ніж вороги усі
На Півдні разом взяті,
Бо втративши усі степи багаті
Поява Української Держави
В його руках
— Це не забави,
А швидкий крах
На землях цих
Російської держави.
Устим військовий гарт здобув,
Коли малим ще підлітком побув
В Олешківській тій Січі,
І бачив не одні бої на свої вічі.
Чотирнадцять було йому вже літ
Коли Росія право дала
Вернутися із тих Олешківських боліт
І тут з тих пір Січ Нова існувала
На цих ось берегах,
Яка б наводила собою жах
На ворогів Росії.
Тут ріс він юнаком
І гартував у собі мрії,
Що стане справжнім козаком.
Устиму юному здавалося тоді,
Що він кайдани зніме всі
Із українських рук
І звільнить люд від мук.
Але юнацька мрія та
Давним-давно пройшла.
Пізніше він вже зрозумів,
— Один ніколи б не зумів
Всім волю принести
І тільки весь народ її здобуде,
Коли збагне і не забуде,
Що в єдності потрібно завжди йти
В історії запутаних доріг.
І він переступивши свій поріг
Пішов у Київ,
Щоб охопити ту науку,
Яка сформує думку
До волі і держави,
Щоб українські справи
Сама рішала Україна
З народами усього світу.
І здобував Устим освіту
У Києві вже кілька років
І розкривав причини тих пороків,
Які народ його тримали у ярмі.
І Радченко Устим
Не просто ту науку вчив,
А жадібно її ковтав і пив,
Та не встигав
Наситити він тої спраги,
По ночах все хапав
Із джерела поради
Затаємничених від нього знань.
В собі не раз переживав
Поразку всіх повстань,
Невдалих тих протистоянь
Цілих епох прожитих поколінь,
Але ніяк не міг збагнути,
Чому повинні бути
На цій його землі
Імперії чужих держав,
Де кожний звір такий тримав
Народ його в своїй покорі,
Заради власної наживи,
І не життя, а лиш могили
Такий державний устрій ніс.
Його свідомість прозрівала,
І він збагнув, чому не мала
Державності своєї Україна,
Чому на землях цих засіла
З одногу боку Польща,
А з другого імперія Росії
І вже думки його прозрілі
Давали відповідь й на це питання.
Так, Радченко усе вже розумів,
Чому сам цар колись хотів
Цю Нову Січ отут побудувати,
А вже сьогодні він прийшов
Як не потрібну, зруйнувати.
А відповідь була одна:
Ніяка Січ сама
Не захистить народу свого,
Держави не збудує,
А ще й сама до того
Сприяє тому, хто грабує
Її народ впродовж віків.
Бо гурт тих козаків,
Які зробили Січ для себе,
Народу волі не дають,
Козачі сили віддають
На шкоду без потреби.
Щоб зберегти хоч щось для себе
Та "вільна" Січ іде у найми тих
Імперій лютих і чужих
І захищає їхню міць
Наперекір народу свого долі,
Тримаючи його в неволі,
Щоб вільними
Хоча б себе назвати.
То ж прокляне козака того мати,
Хто став на цей ворожий шлях!
Полковник Радченко себе все готував
До того, щоб повстав
Його народ за волю,
Щоб раз і на завжди
Змінив він свою долю
Й зумів державу збудувати,
Тому потрібно Січ було тримати
В своїх руках.
Не мав він спокою в думках
І думав день і ніч,
Чому родилася ця Запорізька Січ,
І чим зумовлена була
Її трагічна нинішня пора?
Чому вона
Сьогодні завершить своє життя?
Яке чекає майбуття
Його народ?
З шістнадцятого ще століття,
Десь в першій половині,
Коли степи, ліси, гаї всі милі
Покрила сарана:
Із Півдня — татарва,
І турки з-за Дунаю,
Із Заходу
Вели свою голодну зграю
Чванливі ляхи польської орди,
А з Півночі прийшли сюди
Литовські прусаки,
Зі Сходу — дикі русаки.
Усі вони давно
Народ наш запрягли в ярмо,
Щоб землю нашу їм орали,
І віру й душу всю забрали,
Життя все обікрали.
Важкий тягар гнітючої сваволі
Козацький дух цей породив,
І як інстинкт до волі
Це горде братство розселив
У Томаківці,
На острові великого Дніпра.
Козацтва зграя ця була
Відірвана від рідного народу.
Встромивши голову у воду,
Вона давала згоду
На поневолення свого народу,
Який неволі вкрила ніч,
Зате була та Січ,
Яка для них всіх волю зберігала,
Хоча й сама не знала,
Що добре служить там рабом
У ката Батьківщини.
Але були години,
Коли народ у муках повставав,
То Січ подекуди від сорому
Ішла на допомогу
Народу свому.
У випадку такому
Був тисяча п'ятсот
Дев'яносто перший — третій рік,
Коли вся Україна
Розпочала новий лік
І у повстанні й гніві вся горіла,
То братству в Січі соромно було,
Що тут само козацтво
В болоті тихому сиділо,
І виповзло туди,
Де матері і діти їх були
Умиті кров'ю і слізьми.
Тоді воно ще у спокої спало,
Барлогу свою покидало
Без нагляду і охорони.
І скориставшись тим, за ніч
Татарські незначні загони
Ту зруйнували Січ.
І вільне братство знову
Захтіло волю мати,
Нову собі барлогу
Взялося будувати
На острові вже Базавлук,
Зрікаючись від всіх кривавих мук
Свого народу,
Лише би мати насолоду
Від назви вільності в ярмі,
Яке вони собі самі
Невидимим зробили.
Перед лицем тих днів,
Які історія усім
Народам світу тернами стелила,
Ця Січ собі робила
Достатку волі і добра,
Вона лише себе
Сама тим забавляла,
Немов би це дитина тішилась,
Що мала
В своєму гурті всі права.
Ті втікачі з народу
Поділені по куренях були,
Де Уманський, Полтавський, Корсунський
Розділено жили,
Об'єднані в єдину Раду,
Де кожний дати міг свою пораду
І отамана кошового
Міг радити за свого,
В якому курені він жив.
Військову свою вдачу,
Сміливість й силу ту козачу
Ця Січ, не маючи народної мети
Губила на розбої.
Небачена відвага,
Любов до зброї,
Що в крові завжди була в козаках,
Нестримно кидала їх по морях.
Так в тисяча п'ятсот
Вісімдесят дев'ятому
"Братва" пройшлася по багатому,
По торговельному містечку
Газлеві в Криму
І там достойність ту,
Що обмін праці між людьми робила,
Усю до тла розбила,
І в тій землі лишила
Мертвим не одного козака.
Яка ж мета
Народу України тут здобута?!
В той час вона була закута
В кайдани зла,
І мати їх жила
В журбі і горі.
Відгуки про книгу Блуд і зрада - Резнік Анатолій (0)