Там, де тіні забутих днів - Антоненко-Давидович Борис

По тих ямах аматори шукають запорозьких скарбів.

Нехай риє, одкопує,

Не своє шукає...

Глухо мовчить на острові уціліла від поводів земля, й цупко чіпляються до ніг реп'яхи. Тут була колись Січ...

Ми поїхали далі Підпильною. Лівий глинястий берег злетів угору на кілька сажнів, і річка його справді — підпилює. А на правому березі густо стоїть ліс. Він зацілів від знищення, і Підпильна тихо голубить коріння дерев, милується з нього, що увібрав у себе тіні останньої Січі — Нового Коша.

З гори збігаються у долину, до води, хати, а сама гора на лівому березі подалась у поле. З-за дерев виглядає маленька, дерев'яна церква. Село Покровське. На березі перуть білизну пустотливі дівчата й неподалеку парубки напувають коні. Мій дідок облишив веслувати й повертаеться до берега. Йому несподівано заманулось жартувати:

— А скажіть, хлопці, чи у вас на вербі не ростуть абрикоси?

Здивовані хлопці роздивляються нас і механічно відповідають:

— Ні.

— І в нас теж не ростуть,— резюмує, осміхаючись, дідок і веслує далі.

Десь за Покровськими садками поринає за обрій сонце і востаннє багряно освітлює старі стіни дерев'яної церкви.

Я йду шукати попа. Праворуч — маленький ставок. Це була колись затока, де стояли січові чайки, тепер коло неї в калюжі борсаються свині.

Я увійшов на крихітний цвинтар і переступив поріг сторожки, де тимчасово живе піп.

У дальньому кутку великої кімнати з низькою дерев'яною стелею сиділо коло столу дві постаті. Я привітався й спитав, де можу бачити священика. Від столу зірвалась постать і побігла до мене. Постать сполоханим, бентежним голосом запитала одразу ж:

— А що таке? В чом, собственно, дєло?

На перший погляд постать у підряснику одгонила колоритом гоголівських "Вечеров на хуторе близь Диканьки", одначе голос її був завзятий і навіть бойовий. Я трохи зніяковів.

— Мені треба побачити місцевого панотця. Постать дрігнула, й маленька косичка позаду нервово

метнулась убік.

— Совсем вам його йе "треба бачити!" Вже ваші були тут. Тільки нічого не вийшло. Тут не пройде! Ні, ні!.. /

Я зовсім спантеличився і почав серйозно побоюватись за розумові здібності постаті в підряснику.

— Вибачте, я не розумію... Постать перебила мене:

— Ви откудова?

— З Києва.

— Ну, ось, так я ж і кажу вам: уже ваші самосвати були, тільки нічого не вийшло. Тут і сам ваш Липківський нічого не втне...

Я зрозумів: пописько взяв мене" за організатора автокефальної' церкви. Тут саме тільки заходить ця боротьба, а до того ж моя українська мова, дощовик... Я рішуче сказав попові:

— Ви помилились: я співробітник радянської преси, я хочу подивитись на старовинні речі, що у вас тут е.

— Радянської преси? Ага-a... Так пожалуйте. Може б, присіли?

Проте, піп скоро оговтався, до нього повернувся завзятий голос, і ми вийшли на вулицю.

— Тут, як бачите, все село построїне за принципом Січі. Отут рів був, там далі — Запорозький гасан-баша, оце, коло церкви, старшинська паланка була, а отуди далі, навіть і тепер улиця зветься Гузнопалівка.

Піп простягнув долоню й тикнув у неї довгим, худим пальцем, пояснюючи:

— То-єсть, значить, гузном саділі на палі. Тут среди жителей и фамилии попадаются запорожские, вроде — Держипуп, Смердикуш, Забийворота. Запорожцы, виде-те ли, любили давать всякие насмешливые прозвища...

Ми підійшли до старої каплиці, де стояла січюва церква. Я умисно спитав попа:

— Це місце останньої Січі, часів руйнування за Катерини?

Піп здивовано підвів брови .на велике в зморшках чоло. Я мимоволі пригадав Півневу характеристику йому, щодо горілки.

— Да, "останньої", но только вы неверно говорите — "руйнування". Руйнування тут никакого не было. Это на Чортомлыцкой Сечи там, действительно, мордували запорожцев, а здесь было мирно. Пришел генерал Текелия с русской армией и говорит запорожцам: "Вы—зарезя-ки?" Они отвечают: "Пожалуй, да".— "Ну там вам здесь больше делать нечего, потому что границы тут больше нет! Пожалуйте на Кубань черкеса воювать". Запорожцы взяли и пошли на Кубань.

Піп трохи зморщився й процідив крізь зуби:

— Ну, некоторые там пошли на Дунай, под турка, а так все это тихо-мирно прошло, никакого "руйнування" не было...

Я йшов до школи спати. Туди вже переніс мої речі філософ-човнар. Тихо лягала на місце останньої Січі липнева ніч. Улицею пройшла череда. Я зупинився і ще раз подивився на темну воду затоки, де стояли колись запорозькі чайки.

Пригадалось чогось допірішнє попове: "Ну некоторые там пошли на Дунай". Піп вимовив це "некоторые" якось по-особливому, наче в мислі там ставив "Ъ" і робив на ньому наголос. Ой, попе, не "тихо-мирно" "некоторые" подались у мандри світ за очі під турка!

Ой позволь, батьку отамане,

Нам на башти стати —

Не одному генералу

З пліч голівку зняти...

Москва стане лагерями,

А ми — куренями,

Москва стане із штиками,

А ми — з кулаками,

Ой, щоб слава не пропала

Поміж козаками!.. —

У Капулівці за городом стоїть камінь-вапняк на пагоркові. Це Сіркова могила. На камені древні постирані літами й дощами літери. їх годі всіх розібрати доладу.

Року божрго 1680 мая 4 преставися рабъ божій 1оанъ СЪРк о Дмитровичъ атаманъ кошовый Войска З'апорЬзкого за его Ц. П. В. (розумій — царского пресветлого величества) Федора Алексеевича. Память праведного с о'похвалам и.

З могили видно степ, у долині — Підпильна, Чортомлик, Павлюк, сиротіє порожнім самотнім горбом Чортомлиць-кий острів. "Мізерно виглядає тепер січове гніздо.

Воля, ретязем повита,

В плавнях спочиває:

Слава, кров'ю перелита,

По світу літає.

Але це сантименти, а втім отут, коло Сіркової могили, вони, може, й не так уже недоречливі. Я переходжу через город на вулицю й збиваю ногами хмару куряви. Мені треба ще глянути на оте третє коліно від запорожців і тоді вже можна вертати до Нікополя. Його неважко розшукати, дарма що він живе аж на крайньому кутку села. Його всі знають.

— А як пройти до діда Забутного?

— До Забутного? Та отак просто йдіть, а там спитаєте. Ось і хата Забутного. Вона одбігла з села в поле

і стоїть собі на краєчку/Власне, третьому колінові від запорожців годилось би, мабуть, десь на хутір вийти. Я нахиляю голову, щоб не зачепитись за одвірок і заходжу до хати. Коло мисок бабрається якась насуплена молодиця.

— А скажіть-но, тьотю, Забутний тут живе?

Молодиця завидющими очима оглядає мої порожні руки й сердито відповідає:

— Та зараз, підождіть!

Вона неохоче йде на другу половину й кричить у сінцях.

— Діду! Га, діду! Вставайте. Прийшли вже до вас там. П'яте коліно від запорожців видає себе за дуже люте.. Вона повертається назад до кімнати й недобре оглядає

мене з ніг до голови.

— Ото вже пісні прийшли записувати?

— Та як дід заспіває, то й запишемо,— обережно відповідаю я, але молодиця рішуче переходить до суті:

— Так ви б узяли та й принесли б дідові на пінжак та штани! Ви ж у городі получаете за ті пісні. А то ходять і Виряницький 1 і всякі, а діда горілкою тільки напувають. А що з тої горілки! Вип'є її та й висц...!

*1 Це так називають таможні селяни проф. Дм. Яворницького

Е, так тут тертий народ! Онучка вже збагнула "товарову вартість" свого діда і їй баки горілкою не забивай! З сіней, крехтячи й чухаючись, вийшов нарешті сам дід у білому полотняному одязі.

Дід цей зовсім іще не руїна на двох ногах, як гадалось би: йому 95 років, але він кремезний, якийсь добре збитий у тілі. Він тільки сліпцй уже. Повіки спустились на очі, і очі дивляться в себе, в минуле, в кріпацтво, в свого батька-небіжчика, що бачив запорожців.

Діда давно вже універсалізували численні етнографи й усякі аматори на зразок мене — він знає, чого від нього хочуть. Я пригадую Півнів рецепт і кажу:

— Випийте, дідусю, а там побалакаємо!

— Та спасибі вам... Горілку, ніде правди діти — люблю... Ще десять год тому так інакше й не пив, як, було, одгризеш зубами шийку в пляшці, а тоді й пляшку спорожниш.

До хати ввійшла дідова стара. Вона така ж сліпа, як і дід, але старість стерла зморшки на її серці — бабуся говорить тихим ласкавим лагідним голосом:

— А чого ж це ти, Іване, не співаєш їм? Як випив, то співай, поки не сп'янів.

Вже недалеко до того, коли це древнє подружжя піде в могилу, навіть здається, що вони конче вмруть воднораз і ляжуть у одну яму — такі якісь вони обоє своєрідні, цільні по-своєму, не сьогоднішні. Дід питає мене:

— Якої вам?

Я даю дідові волю самому розбиратись у своєму репертуарі. Дід підвів голову, подивився незрячими очима •повіками собі всередину, а тоді — тихо:

— Я вам про Супруна.

Старий, тріснутий-перетріснутий голос намагається схопити голос думи:

..Ой зібрав військо, славне запорозьке

Та й пішов татар бита...

Дід покашлює трохи, зривається з голосу

...На Савур-могилу, на Чапель-долину

Сизий орел вилітає,

Ой там стоїть військо запорозьке,

Як золото сяє...

Дід із "Супруна" переходить на "Козака-Нечая", "Козак-Нечай" переривається і в нього влазить "Морозенко". Важко відрізнити мотив одної пісні від другої, з дідових уст, мелодія їхня стерлась, почорніла, як контури старовинної ікони. Дід плутає вже мотиви й слова різних дум, збиває їх до одної якоїсь лірної сумішки. Дід намагається іноді навіть потрапити під нові смаки, нові вимоги:

...За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче... А не так же Україна, Як українські хлопці (!)...

Дідова стара стоїть коло мене, підперши пальцями щоку і в такт дідові тихо каже кудись:

— Тепер скрізь тая Україна пішла...

Дід стомився співати і розкладає переді мною інший свій крам:

— Ото по той бік Дніпра скрізь турок тут сидів, а як турка зігнали, то пішов тут сірий мужик закладати городи...

Дід у напівсні оповідає якусь казку, як мужик із чортом засновували "Одес" та Херсон.

— ...Тут мені не наравиться, каже мужик чортові, вези мене в Херсон... Отут постав мені дом із сіяного піску...

Казка раптом увірвалась; дід — наче струни на старій бандурі — спробував голоса і знову заспівав:

...Ой знай, знай, Морозенку,

Свою Україну!

Ой десь мені, милі браття,

Україна не мила,

Зостається кінь вороний

Ще й молода дівчина...

Дід знову розповідає мені про Сірка. Глухо, як із землі, точиться дідова сп'яніла мова про облогу Січі, як яничари вдерлись уже між курені, як Сірко стелив— собі до Дніпра дорогу нехрещеним трупом. Замовк дід, зітхнув.

— Були козаки, та давно вже їх нема, а самі шпачата позоставалися!..

Дід уже куняє, проте він на останнє хоче мені остаточно Віддячити за горілку.

— А ось я розкажу вам іще про Тараса Бульбу...