Ніч мужності - Гончар Олесь

Очі — ті і не ті. Обличчя незвично побіліле, опале, безкровне, і голова йому стала така велика. Важкі, тягучі хрипи в грудях заглушують собою в палаті все. Нічого, крім тих хрипів, що раз у раз повторювались, то розпираючи груди, то спадаючи, мов ковальські міхи. І це хрипіння було чи не єдиним, що свідчило про наявність життя, життя, яке так могутньо бореться, боронить себе проти чогось страшного, зібравши в тягучий цей хрип всі сили людського організму. Так от як доводиться людині, коли вона опиняється віч-на-віч... із чим? Крик душив Дари-ну, крик розпачу, він ось-ось мав зірватись, вжахнути всіх, але вона не дала йому вибухнути, не дала відчаєві заволодіти собою, вона рівно випросталась у своїм білосніжнім халаті і навіть спромоглась виобразити на вустах щось недоречне, щось майже веселе, таке, що могло ним сприйматись як її, Даринчин, давній, ще безгіркотний дівочий усміх. — Андрієчку... Голубе...

Андрій упізнав її. Це вона вгадала по його напіврозплющених очах, з поглядом спокійним і ніби кудись приціленим весь час Помітивши Даринку, Андрій не зворухнувся, не подав голосу, а погляд його й далі був спрямований кудись у простір, у закуток стелі, наче звідти й на нього хтось дивився, тільки йому видимий і більш нікому. Що він там набачив у кутку стелі? До чого незрушно прикутий весь час його погляд? І чому, крім хрипів, нічого вона не чує від нього? Невже він не спроможеться до неї ані на порух якийсь, ані на півсловечка?

Вона й далі вдавала з себе незлякану, майже безжурну, майже усміхнену. Палата не зводила очей з цієї відвідувачки, туго обтягнутої білосніжним халатом, що так відтіняв її смагляву вроду. Даринка не почувала нічиїх поглядів, тільки йому одному, тільки Андрієві обличчя її світилося в ці хвилини давньою степовою вродою. Біль і розпука мордують її, гадюками підповзають до неї звідусіль вдовинство й самотність, а вона стоїть така, яка йому потрібна, усміхнена, з гарячим карим блиском життя в очах,— стоїть така, якою він її кохав.

Не дочується цього разу від нього ні слова. Не ворухне його спалених вуст ані тінь усмішки, дарованої дружині, будуть лише розмірені, протяжні хрипи і рівно прицілений, мужній погляд, спрямований кудись... Погляд, якого вона раніше в ньому ніколи не помічала.

Не чіпай його. Не поруш цю зібраність, цю економно трачену енергію, що мовби понад безоднею навпомацки йде, шукає обережно рівноваги тіла й душі, але чи знаходить?

Дозволено було Даринці ночувати тепер біля нього в палаті, в кутку на стільцях. Хіба думала, що доведеться їй бути свідком того, як людина, та ще така близька, з останніх сил бореться за життя, повставши мовби проти самого зла світу. Ніч так мине, і друга, і третя настане, і все стоятиме біля нього той пристрій, що зветься капельниця і в якому Даринці вбачається то щось зловісне, то раптом обнадійливе. Перестав існувати для неї весь плин життя, що й далі десь там тече надворі, ніби нічого й не змінилося на планеті, лиш їй, Даринці, світ зімкнувся ось тут, біля нього в палаті, біля найріднішого. Тут перекуняє на кулаці, зморено передрімає, схоплюючись до кожного чийого-небудь стогону, а це ось схопилась, коли було вже, мабуть, за північ, і бачить, як покрадьки наближається до Андріє-вої постелі той худющий, зарослий, аж страшний Кібернетик... Підійшов, ще раз озирнувсь, і раптом опускається, довготелесий, біля ліжка Андрієвого. Став на коліна, вдивляється так пильно Механізаторові в обличчя, водночас дослухаючись до хрипів його розмірених, аж ніби механічних, що, може, нагадали йому рівними інтервалами поштовхи океану.

— Ви тримаєтесь так мужньо,— чує Даринка стишений, звернений до Андрія голос Кібернетика.— Мене теж завтра кладуть на стіл, під загальний наркоз.. А такий страх обіймає: чи прокинуся? Скажіть, чим зміцнити свій дух?.. Скажіть...

— Не руште, не турбуйте його,— з'явилась поруч з Кібернетиком Даринка.— Йому й так важко.

Кібернетик у покорі встав, вибачився, і, щось нашіптуючи, нахнюплено почовгав до своєї постелі.

А погляд Андріїв став раптом шукати Даринку, і коли вона, боячись зачепити капельницю, підсіла до нього на краєчок ліжка й, нахилившись, голубливо торкнулась Андрієвої руки, очі його враз ожили, налилися світлом життя, тільки це життя мало тепер ви гляд сльози: чистої, великої. По якійсь миті сльозина зірвалась і покотилась по щоці... Неспроможний змахнути її, хворий ледь помітно ворухнув головою і далі довго, невідривно дивився на свою Даринку. Крізь хрипи, все такі ж протяжні, сильні, вона раптом вловила від нього, скорше вгадала, ледве чутне:

— Живіть дружно.

Вона обмерла від цих слів, схожих на заповіт.

Вночі під липами стояла вантажна машина, прибувши з далеких полів. Гурт чоловіків, з вигляду механізаторів, вкривав у кузові брезентом домовину, зроблену в колгоспній майстерні,— поруч з дорослими поралося й хлоп'я, мовчки, діловито.

— Тепер ти старший, Сергійку,— мовив один із дорослих до малого.— Будеш як батько... Ось хто по-людському жив...

Укрили і тільки стали рушати, як просто з-під коліс машини пружно випурхнули тих двійко диких качат, що тут були прижилися,— разом в одну мить випурхнули й шугнули в повітря, понад липи нічні.

У скорботній мовчазності виїхали люди за місто, де їм навстріч війнуло вітром польовим і запахло цвітом придорожніх акацій. Хлоп'я тислося в кутку кузова біля матері. Вона обкинула його хусткою, вже вдовин-ською, поклала йому руку на плече. Ось він, Дарино, твій малий господар, віднині. Сам напросився, щоб їхати, а тепер сидить нахнюплений по-дорослому, мовби й не вірячи в те, що сталось і що відбувається.

1984