Аґрус - Антон Чехов
Торік я поїхав до нього провідати. Поїду, думаю собі, подивлюсь, як там і що. В листах своїх брат називав свій маєток так: Чумбароклове Пустище, Гімалайське теж. Приїхав я в "Гімалайське теж" пополудні. Було жарко. Всюди канави, паркани, огорожі, насаджені рядами ялинки,— і не знаєш, як проїхати у двір, куди поставити коня. Іду до будинку, а назустріч мені рудий собака, товстий, схожий на свиню. Хочеться йому гавкати, та ліньки. Вийшла з кухні куховарка, голонога, товста, теж схожа на свиню, і сказала, що пан спочиває після обіду. Заходжу до брата, він сидить у ліжку, коліна вкриті ковдрою; постарів, розповнів, обрезкнув; щоки, ніс і губи тягнуться вперед,— так і здається, хрюкне в ковдру.
Ми обнялись і сплакнули від радості і від сумної думки, що колись ми були молоді, а тепер обидва сиві, і помирати час. Він одягся і повів мене показувати свій маєток.
— Ну, як ти тут поживаєш? — спитав я.
— Та нічого, слава богу, живу добре.
Це вже був не колишній несміливий бідолаха чиновник, а справжній поміщик, пан. Він уже обжився тут, звик і добрав смаку; їв багато, в бані мився, повнів, уже судився з громадою і з обома заводами і дуже ображався, коли мужики не називали його "ваше високоблагородіє". І про душу свою дбав солідно, по-панськи, і добрі діла робив не просто, а поважно. А які добрі діла? Лікував мужиків від усіх хвороб содою та рициною і в день своїх іменин служив серед села благодарствений молебень, а потім ставив піввідра, думав, що так треба. Ах, оці жахливі піввідра! Сьогодні товстий поміщик тягне мужиків до земського начальника за спаш, а завтра, в урочистий день, ставить їм піввідра, а вони п'ють, і кричать "ура", і п'яні кланяються йому в ноги. Зміна життя на краще, ситість, неробство розвивають у росіянина зарозумілість найнахабнішу. Миколай Іванович, який колись у казенній палаті боявся навіть для себе особисто мати власні погляди, тепер говорив самі лише істини, і таким тоном, наче міністр: "Освіта необхідна, але для народу вона передчасна"; "Тілесні покарання взагалі шкідливі, але в деяких випадках вони корисні і незамінимі".
— Я знаю народ і вмію з ним поводитись,— говорив він.— Мене народ любить. Досить мені тільки пальцех ворухнути, і для мене народ зробить все, що захочу.
І все де, майте на увазі, говорилося з розумною, лагідною усмішкою. Він разів з двадцять повторив: "ми, дворяни", "я, як дворянин"; очевидно, вже не пам'ятав, що дід наш був мужик, а батько — солдат. Навіть наше прізвище Чимша-Гімалайський, по суті, безглузде, здавалось йому тепер звучним, знатним і дуже приємним.
Але справа не в ньому, а в мені самому. Я хочу вам розповісти, яка зміна сталася в мені за ці кілька годин, поки я був у його садибі. Ввечері, коли ми пили чай, куховарка подала на стіл повну тарілку агрусу. Це був не купований, а свій, власний агрус, зібраний вперше з того часу, як були посаджені кущі. Миколай Іванович засміявся і хвилинку дивився на агрус мовчки, із слізьми,— він не міг говорити від хвилювання,— потім поклав у рот одну ягоду, подивився на мене з торжеством дитини, яка нарешті дістала свою любиму іграшку, і сказав:
— Як смачно!
І він жадібно їв і все повторював:
— Ах, як смачно! Ти покуштуй!
Ягоди були жорсткі і кислі, але, як сказав Пушкін, "дорожчий істини низької нас окриляючий обман". Я бачив щасливу людину, заповітна мрія якої здійснилась так очевидно, яка досягла мети в житті, дістала, чого хотіла, яка була задоволена своєю долею, самою собою. До моїх думок про людське щастя завжди чомусь примішувалось щось сумне, а тепер, бачачи щасливу людину, я відчув тяжке почуття, майже відчай. Особливо важко було вночі. Мені постелили в кімнаті поряд з братовою спальнею, і мені було чути, як він не спав, і як вставав, і підходив до тарілки з агрусом, і брав по ягідці. Я думав собі: як, по суті, багато задоволених, щасливих людей! Яка це гнітюча сила! Ви гляньте на це життя: нахабство і неробство сильних, неуцтво і скотоподібність кволих, кругом бідність неможлива, тіснота, виродження, пияцтво, лицемірство, брехня... А проте в усіх будинках і на вулицях тиша, спокій; з п'ятдесяти тисяч, що живуть у місті, жодного, хто б скрикнув, обурився вголос. Ми бачимо тих, які ходять на базар по провізію, вдень їдять, вночі сплять, які мелють свою нісенітницю, одружуються, старіють, благодушно тягнуть на кладовище своїх покійників; але ми не бачимо і не чуємо тих, які страждають, і того страшного в житті, що відбувається десь за кулісами. Все тихо, спокійно, і протестує сама лише німа статистика: стільки-то збожеволіло, стільки-то відер випито, стільки-то дітей загинуло від недоїдання... І такий лад, мабуть, потрібен; мабуть, щасливий почуває себе добре тільки тому, що нещасні несуть свій тягар мовчки, і без цього мовчання щастя було б неможливе. Це загальний гіпноз. Треба, щоб за дверима кожної вдоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь з молоточком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні, що, який би він не був щасливий, життя рано чи пізно покаже йому свої пазури, скоїться лихо — хвороба, бідність, втрати,— і його ніхто не побачить і не почує, як тепер він не бачить і не чує інших. Але людини з молоточком нема, щасливий живе собі, і дрібні житейські турботи хвилюють його злегенька, як вітер осику,— і все гаразд.
Тієї ночі мені стало зрозуміло, який я теж був задоволений і щасливий,— вів далі Іван Іванович, підводячись з місця.— Я теж за обідом і на полюванні повчав, як жити, як вірувати, як управляти народом. Я теж говорив, що вчення світло, що освіта необхідна, але для простих людей поки що досить самої грамотності. Свобода
