Гуцулія, осінній архіпелаг - Москалець Кость

Дорога вгору, дорога вниз — одна й та сама дорога, стверджував Геракліт. Не виключено, що віддаляючись від нас — долинних, сторонських і емпіричних, — осінній архіпелаг Гуцулія незримо наближається впритул до нас горішніх, причетних і трансцендентних.

III

Якщо оформлення "Осінніх псів Карпат" викликає застереження, то виданий львівською "Кальварією" триптих Василя Герасим'юка "Серпень за старим стилем" навпаки — цей чудово обрамлений "метелик" із багатьох поглядів може вважатися взірцевим. Якнайпалкішого схвалення та дієвої підтримки заслуговує й започаткований проект серії "Ковчег", хоча його "легітимізація", заснована на цитаті з Буття 7.2, породжує внутрішній опір: "Зо всякої чистої скотини візьмеш по семеро до себе…" [підкреслення моє. — К. М.].
Хай там як, але ця книжка утворює художньо-текстуальну цілість — "цитати" з Пітера Бройґеля Старшого тут без сумніву доречні, вони органічно вплітаються в тематику Герасим'юкового триптиху й розвивають те, що називається старомодним словом "стиль" — з усіма численними наповненнями цього слова:
У серпні за старим числом, за стилем
Стефаника і Миколайчука.

Створення власного стилю є створенням невипадкової ідентичності; лише це створення (або, у термінах Юнґа, індивідуація) підлягає змінам і становленню, натомість породжений поетом кшталт самісного образу залишається сталим і, відтак, упізнаваним як постава або лице. Може, у випадку з поетичною творчістю доцільніше було б говорити про належне інтонування голосу, але сам Герасим'юк поєднує зоровий аналог самості, своєрідну мандалу — солярний знак, вирізьблений на сволоку прадідом, — зі слуховим відчуттям ритму "терпкої музики", знайомлячи нас, отже, зі своїм лицем, наділеним голосом:
Я вирізьбив цю твар. Мов зрушив прах.

Нічна стихія загрожує розмиванням цього образу, її води — задухою та спокусами розчинення, нерозрізненності, втечі. Порятунком від цих нічних зваб стає не поетичне слово ("Поет не спас"), а світло нового дня, яке можна витрактувати парадоксально: як осяяння й очищення за посередництвом "гріха" матеріальної дійсності:
…Захисти і відпливи
в цих водах! Серед ночі заховай цю
нечисту міцку… Згасни серед танцю!
Тікай від пастки мертвих і живих!
Найперший промінь врятував, як гріх, —
з тьми вихопив серпневий вилом лісу,
цю музику терпку. І я підвівся,
немовби за наказом: до своїх!

Перша частина триптиху "1745 — Петрівка" заслуговує ретельного вивчення й неодноразового перечитування; у ній Герасим'юк створює власну версію міту про загибель Олекси Довбуша, сплітаючи її з євангельською розповіддю про врятованого Христом розбійника. Кілька опришків, які сидять у корчмі, розмірковуючи над тим, "чим би ще ощасливити бідноту", постають у візії поета новітніми трьома царями зі Сходу, корчмар Давид — біблійним царем Давидом, гуцульська історія стає історією священною, висновок із якої, проте, гіркий, незважаючи на весь її сакральний зміст:
Не поможуть, Олексо, мої псалми.
Ні найтяжче з прозрінь, чи то пак, похміль,
бо гаддє — в цієї землі під грудьми…

Ця потреба перетворення світської історії на священну, по-своєму реалізована поетом, нагадує слова видатного польського філософа Лешека Колаковського про новітню тугу за архаїчною історичністю: "Потреба відшукати себе у племінній приналежності, визначити себе завдяки цінностям національної культури, не слабшає, а набирає сили — всупереч будь-яким раціоналістичним очікуванням… Особливо ожила — всупереч раціоналістичним прогнозам — туга за релігійною ідентифікацією. Посеред хаосу, посеред непевності, у яких нам довелося жити, наша релігійна спадщина дає нам певнішу опору, ніж будь-яка інша реальність… Можна припустити, що світська історія як підґрунтя буття є майже мертва, і що третє християнське тисячоліття, котре розпочнеться незабаром, муситиме наново відкрити наше архаїчне релігійне коріння — задля того, щоб ми могли вціліти" (есей "Чи вмерла "історична людина" і чи повинні ми оплакувати її загибель?" із нової книжки Колаковського "Мої слушні погляди на все").
Тому невипадковим здається образ прокажених, який відкриває шосту поетичну збірку Василя Герасим'юка. Прокажені, звичайно, є метафорою, до того ж, однією з найбільш улюблених для поета; йому й ідеться про поетів або, ширше, про людей, які не втратили віру наперекір просвітницьким доказам та прогнозам, усупереч відверто антихристиянському духові сучасної цивілізації. Недоторканість цих прокажених і божевільних (як ми пам'ятаємо з "Історії божевілля" Фуко, класична доба розпочалася тим, що спорожнілі лепрозорії заселили божевільними), їхня відстороненість від унормованих мас та медіа обертає "оцих", "інших" на сучасний обраний народ, відмічений не лише стигмами страждань, але й знаками особливої місії та благодаті:
Дзвінки у туманах, як в богослужіннях, звучать,
коли наближається "Вірую"… Що ж ви, сараки!
Ви ще на землі, де іще не пройшла благодать
Господня… І доки несете дзвінки благодаті,

вам треба іти…