Дитя рок-н-ролу (дитинство Джеймса Пола Маккартні) - Шевченко Наталія та Олександр
А по обіді пішов до торговця, що продавав гітари.
— Я — шульга, — замість привітання сказав хлопець.
— І тобі доброго дня, — відгукнувся продавець. Та Полі від хвилювання навіть забув про чемність.
— Я все роблю лівою рукою. Усе-все. Тому ця гітара мене не слухається. Ви можете її переробити?
— Так, — торговець придивився до хлопця пильніше. — Я можу переставити струни так, що гітара буде слухатися тебе і тільки тебе.
— Скажіть, будь ласка, — Полі згадав нарешті про ввічливість, — а скільки це буде коштувати?
— А ти часом не син Мері та Джима Маккартні, хлопче? — раптом поцікавився продавець. Полі кивнув. І торговець відповів:
— Я пам'ятаю твою матір. Вона була прекрасною жінкою... Тож для хлопця моїх друзів я зроблю усе безкоштовно.
Наступного дня, увечері, ледь переступивши поріг свого дому, містер Маккартні почув запальний рок-н-рол, що долинав із кухні. Знову ці пустуни увімкнули радіо на повну гучність, подумав Джим, але не розсердився. Він і сам дуже любив рок-н-рол. А зараз саме звучала одна з найулюбленіших його пісень у виконанні Елвіса Преслі. То були "Сині замшеві черевики". Містер Маккартні прислухався. Але ж... це співає не Король! Це голос його сина!
Джим навшпиньках підійшов до кухонних дверей і рвучко розчахнув їх.
На стільці посеред кухні сидів Полі, і вигравав на переробленій гітарі, наспівуючи:
— О будь ласка, не наступай на мої сині замшеві черевики!
Батька він просто не помітив. І Джим тихесенько прикрив двері.
В його очах стояли сльози. Знову бачити сина щасливим, сяючим, зі зворушливою дитячою посмішкою на вустах — це варте більше, аніж п'ятнадцять фунтів. Правду кажучи, це варте всіх скарбів світу.
ЯК ПОЛІ ЗУСТРІВ ДЖОННІ: ПОЧАТОК ЛЕГЕНДИ
6 липня 1957 року в саду приходської церкви святого Петра, що неподалік від дому Маккартні, мав відбутися виступ скіфл-груп, серед яких був нікому, крім самих його учасників, не відомий гурт "Кворімен". Скіфл — так називалася окрема течія в популярній музиці, послідовники якої грали буквально на всьому, що їм під руку втрапить. Інструментами правили порожні бляшанки з-під консервів, пральні дошки, хлопавки та тріскачки, а якщо соліст скіфл— гурту грав ще й на банджо (музичний інструмент, на якому грають, щипаючи струни) — це було дуже круто. На той концерт братів Маккартні затягнув Айвен Воен, шкільний друг Пола.
— Вам не завадить трохи розвіятися.
До того часу Полі вже встиг вийти на сцену як гітарист, коли брав участь в одному музичному конкурсі разом із батьком. Вони нічого не виграли, але виступати Полі дуже сподобалося.
Як подобалося й слухати інших.
Соліст гурту "Кворімен" на ім'я Джон Леннон, вбраний за останнім писком моди, увесь у чорній шкірі, грав на гітарі, як на банджо, співав хрипкуватим голосом, був на два роки старший від Полі й тримався, немов справжнісінький дорослий. Він навіть пив пиво! Решта ж членів "Кворімен" бренькала казна-як, на чому попало, тож зовсім не зацікавила Полі.
Після концерту Полі підійшов до Джона.
— Хочеш, я навчу тебе брати на гітарі справжні гітарні акорди?
Першим поривом Джоні було сказати малому нахабі "Відчалюй!", проте він стримався. А що, як це карооке хлопченя, таке подібне зовні до молодого містера Преслі, справді навчить його чомусь путньому? Тому Джоні сказав:
— Ану ж!..
Полі показав Джоні з десяток правдиво гітарних акордів, зіграв кілька найвідоміших рок-н-рольних хітів і навіть одну пісеньку, яку придумав сам. Останнє вразило Джоні до глибини душі. Написати пісню самому — це було не просто круто, це було... супер!
Згодом пісня, що її награв Пол у саду церкви Святого Петра, увійде до найкращого рок-альбому — "Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Пеппера". Пісня називається "Коли мені буде шістдесят чотири".
Полі написав її, коли йому було всього чотирнадцять.
За тиждень Джоні запросив Полі до гурту "Кворімен". Хлопці здружилися.
— Будемо писати пісні разом, — вирішили вони.
Мине зовсім небагато часу, і тандем Леннон-Маккартні стане найвідомішим дуетом в історії світової музики.
Тоді й почнеться епоха леґендарної ліверпульської четвірки "Бітлз", чиї пісні полонять увесь світ магією музики, щирості та справжнього таланту.
І саме про Полі найсуворіші музичні критики хором скажуть "Маккартні — це Моцарт поп-музики".
А слухачі просто шаленітимуть від "Бітлз"!
Історія людини в історії людства
Джеймс Пол Маккартні — видатний англійський композитор, співак, гітарист. Автор принаймні половини пісень легендарної групи "Бітлз".
Народився 18 червня 1942 року в портовому місті Ліверпуль, у робітничій родині. З дитинства виявляв непересічні здібності до навчання, однак мало ними користувався. Рок-н-ролом захопився в 14 років. Після смерті матері освоїв гру на гітарі. За свідченнями рідних, заняття музикою допомагали Полу отямитися від шоку, викликаного тяжкою втратою, котру сам музикант називає єдиною трагедією щасливого дитинства.
1956 року Пол Маккартні познайомився з Джоном Ленноном і ввійшов до складу гурту "Кворімен". Минуло сім років, і гурт, який було перейменовано в "Сілвер Бітлз", а згодом — у "Бітлз", став шалено популярним у всьому світі, викликавши хвилю фанатичного, незнаного доти по силі захоплення, яке назвали "бітломанія".
1970 року, після розпаду "Бітлз", Пол продовжив музичну кар'єру, спочатку — зі своєю групою "Вінгз" ("Крила"), а згодом — сольну. Музикант успішно працює й донині.
Рок-баладу "Yesterday" ("Учора"), написану Полом Маккартні 1965 року, вважають класичною не лише рок-музиканти. Ця пісня налічує понад триста різноманітних обробок та варіацій і є однією з найпопулярніших балад усіх часів та народів.
Пол Маккартні також виступив автором ідеї першого в світі концептуального музичного альбому — тобто такого, де всі музичні номери об'єднані спільною темою. Втіленням цієї ідеї стала платівка "Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Пеппера", котра і до сьогодні вважається найкращим рок-альбомом світу.
1997 року Її Величність Королева Великобританії Єлизавета II за внесок у світову музичну скарбницю і за особисті заслуги перед Короною посвятила Джеймса Пола Маккартні в лицарі Британської Імперії.
