Казковий вир - Зима Юлія

А чорт голодним був і сердитим, узяв сковорідку й уже думав яйце розбити, щоб яєчню приготувати. як ураз осікся.

— Що мені з того однісінького маленького яєчка за наїдок? Шкода тільки бити, — та й поклав яйце на стіл. — Краще цілу курку запечу і з'їм! Ото вже шлунок потішу.

Стала та курочка бідолашна проситися:

— Помилуй, не їж! Благаю тебе! Курчатка вдома залишилися. Ти краще скажи, навіщо мене вкрав. А я, може, тобі допоможу. Чорт тоді й зізнався, що хотів замість неї півня поцупити, бо дуже кортить співати навчитися, але в поспіху переплутав.

— Не журися, чортику, — каже курка. — Хіба ж тебе півень цьому навчив би? У кожного стиль і манера співати різні. Він голосить на світанку, бо всіх збудити мусить. А тобі так навіщо? Краще тихенько і з душею. Не знав чорт, що та курка-чубатурка незвичайною була. Несла вона особливі яйця, які в доброті й мирі перетворювалися на чарівні писанки і таку красу несли навкруги, що йому й не снилося!

Розчулили Зудю щира правда, добра порада, і пожалів він пташку, пообіцяв не чіпати. Щойно чорт це зробив, як яйце на столі раптово заворушилося, закрутилося, мов дзиґа. А потім перетворилося на таку гарну блискучу писанку, що ніхто раніше такої не бачив. Хата засяяла. І так світло в ній стало, затишно.

— Що це з яйцем трапилося? — дивується зачарований чорт. А курка лише посміхається. Молодий чортяка якось ураз подобрішав і вже наступної ночі повернув пташку туди, звідки приніс. А коли зайшов до хати, чомусь

так весело й радісно йому стало, що заспівав тихенько та з душею голосом унікальним і чудовим. Аж сам не повірив! Тож добро творить дива! А краса може кому завгодно душу розтопити.

Тепер у цьому лісі всі звірі, пташки і той самий соловейко на вечірні концерти збираються та Зудю по всіх усюдах прославляють.

Давно це було. Так змінився відтоді чортик, що зовсім його не впізнати. Чемним став, охайним, бороду щоранку розчісує. Навіть роги спиляв. Ліс оберігає. Інколи, як закортить йому щось натворити, погляне на писанку, враз пригадає про добрі справи, що його чекають, та як заспіває!

А ще він пасіку завів. Тепер у нього меду досхочу. Щороку на Медовий Спас приносить діточкам солодощі в село. Поставить на порозі хати й зникає.

Кажуть, дід Жовта Борода, який під лісом живе, і є той Зудя. Він діточок дуже любить. Як зустріне, завжди їм казки розповідає. А втім, хтозна, правда це чи ні. Люди інколи таке вигадують, що ні в тин ні в ворота.

ПРО НЕСЛУХНЯНУ МАРІЧКУ

Жила собі Марічка. Неслухняна, як на віночку стрічка. Куди вітер подме, туди вона й летить, куди заманеться, туди вона й біжить. І ні до чого їй те виховання і навіть матусине схаменутися благання. Як ота дзиґа, непосидюча.

Нікого не слухалася дівчина: ні тата, ні мами, ні старої бабці Мотрі. Як попросить матінка або бабуся її про допомогу, вона вилізе на дерево, вишні їсть, кісточки на землю плює й одно відповідає:

— Не хочу і не буду! Мені те зовсім не потрібно. І ви також не треба. От як заміж вийду, про вас геть забуду. Хоч не будете мені на вухо бубоніти й порадами та проханнями надокучати. Очі б мої вас уже не бачили!

Настало якось свято Івана Купала. Кличуть Марічку дівчата на річку. Пішла вона з ними. Навіть дозволу ні в кого не спитала. Батьки не знали, куди донька поділася. Зажадала Марічка на заздрість усім вінок найкращий мати, тому пішла у лісові хащі квітки дивні шукати. А в тому лісі жила стара відьма, яка мрію єдину мала — молодою стати, щоб на свято потрапити. Нарешті випала нагода чаклунці свій план здійснити. Побачила дівчину відьма й умить перетворилася на стареньку

добру бабцю. Перевернула свою чаклунську ковіньку іншим боком і ніби сапою в землі порається. А квітів насадила таких запашних, різнокольорових та гарних, щоб Марічку заманити. Дівчина, як помітила їх, підбігла і стала без дозволу зривати. А чаклунці того й треба!

"Ото вже вінок буде! — подумала Марічка. — Найкращий!"

— Не чіпай їх, — просить лагідно бабця. — То як у мене кісточки чи суглоби викручує, я з тих квітів лікувальний відвар роблю й ним лікую

ся. їх не можна для забави зривати. А то лихо буде! Зникне твоя врода, як тала вода.

Не послухалася дівчина чаклунки й цілий оберемок квітів назбирала. Жодної не залишила. Розлютилася стара. Змахнула чарівною палицею

і перетворила Марічку на кущ червоної калини, намисто її — на ягоди калинові, а сама стала гарною молодою дівчиною.

На галявині вже вогнище палає, музики грають, пісень співають.

Помітили дівчата, що Марічки й досі немає. Пішли гуртом до лісу її

шукати. Як побачили, що відьма з їхньою подругою зробила, бо саме тієї миті до старої хати добрели, гайда тікати! Ледве ноги винесли. Прибігли до батьків дівчини та й розповіли усе, що на власні очі бачили. Як почула те Маріччина мати...

— Ой лишенько! — плаче. Помчала бідолашна до лісу відьму шукати. Знайшла і благає під калиною, навколішки ставши:

— Забери мою вроду! А дитину нерозумну пробач! Поверни її і відпусти додому.

Дуже гарною була Маріччина мати: струнка, як тополя, коси чорні, очі сині й глибокі, мов те море неосяжне. Тому і погодилася на вмовляння чаклунка. Забрала красу у жінки, без вагань перетворивши її на старезну бабцю. Ураз з'явилася Марічка перед матір'ю, а відьма з хатою своєю зникли, наче їх тут ніколи й не було. Побачила дівчина свою матір — жінку стару, зморщену, на Ягу схожу, і не впізнала. Пішла матінка-голубонька зажурена по лісу бродити та й натрапила на річку. Як глянула у воду, побачила себе, усе зрозуміла. Сіла на березі і тужить. Не від того, що страшна та зморщена стала, а що дитина рідна від неї відцуралася. Так скрутилася від болю і жалю, що не помітила, як на плакучу вербу перетворилася.

Прийшла Марічка до хати, матір шукає. Та як зрозуміла, що то її вона бачила в лісі, знову туди повернулася. Пташки над нею летять, цвірінькають, до верби кличуть — дорогу вказують. Здогадалася тоді дівчина, що спізнилася, бо те дерево покручене біля води і є її матір. Нічого не поробиш. Почала тоді донька щодня до верби ходити, з нею розмовляти, але без співчуття, а тільки на свої життя і долю нещасливу жалітися та докоряти вербі-матінці, що залишила її напризволяще. А верба тільки гілочками доню пригортає та листочками лоскоче й шелестить так лагідно-лагідно, донечку жаліє. Розсердиться тоді дівчина, що та відповісти не може, і йде ні з чим додому.

А вже як Марічка заміж вийшла та своїх діточок народила, а вони підросли і "не хочу" й "не буду" навчилися казати, от тоді все враз зрозуміла молода жінка. Усі свої вчинки пригадала, і прозріння настало. Побігла вона до матусі-верби, обійняла міцно та цілу ніч пробачення просила. А як сльозами стовбур омила, враз те дерево на жінку перетворилося, ще й у тому віці, у якому була до того, як зникла. Зраділи обидві, обнялися і плачуть, але сльозами радості й щастя! Більше дівчина вже ніколи матусі нічим не докоряла, завжди прислухалася до неї та залюбки допомагала.

Тож як ідуть тепер по селу Марічка з матір'ю, гарні та молоді, чують, як кажуть про них люди: "Це ж треба! Як дві сестрички!" А діточки поруч біжать. Дякувати Богу, й бабця Мотря тієї щасливої миті дочекалася!

СПІР БРАТІВ, або ЯК ЩО І ГА ІСТИНУ ШУКАЛИ

Жили-були на світі два брати Га і Що. Так повелося, що кожний у країні їх знав, ними користувався, але ніколи і в очі не бачив.

Одного разу засперечалися Га і Що, у кого з них роботи більше. Ледь не посварилися. Га каже, що саме він щохвилини на люди з'являється, а Що запевняє, що він. Полетіли вони до мудрого дуба. Сіли на гілку й поради питають, як їхню суперечку вирішити.

— А ви вселіться у хом'ячків, що завтра в полі народитися повинні. Мати їхня сама вас порахує. Послухалися вони старого дуба. Щойно народилися хом'ячки, такі гарненькі, пухнасті, а брати в них стриб — і вскочили. Один — у біленького, а інший — у рудого. Залізли ті два малих бешкетники в копицю сіна на полі й сидять. А там якраз жнива, комбайн працює, люди гомонять. Одне одного постійно кличуть і через той шум тільки "Га-" та "Що-" вигукують. Тож ті хом'ячки хоч-не-хоч, а мусять голову з копиці висовувати. То Га, то Що. То Що, то знову Га. Аж у голові їм запаморочилося. А матінка не розуміє, що діється. Злякалася за дітей.

— Я ж вам наказувала тихо сидіти, щоб люди вас не побачили! Ти, біленький, двадцять разів голову з копиці виткнув (у ньому був Га), а ти, руденький, також двадцять разів виліз (у цьому хом'ячку був Що). Отже, вийшла нічия.

Так і не вирішили брати свій спір. Вилетіли з хом'яків і знову до дуба гайнули.

— Не віриться нам, що однаковісінько роботу виконуємо, — жаліються. Га каже, що він найбільше втомився, а Що запевняє: тільки він — найкращий робітник. Як те знову перевірити-

Подумав мудрий дуб і каже:

— Ну раз таке діло, летіть на небо і вчепіться в хмарину. Ти, Га, коли тебе покличуть, падай разом із дощем, а ти, Що, — зі снігом. Люди завжди слідкують, скільки опадів випало.

Так і вчинили. Але не врахували, що через свою впертість ледь людей зі світу не зжили. Щойно хтось "Га-" комусь вигукне, як одразу дощі починають лити, тільки "Що-" крикнуть — сніги летять. Люди вже лік згубили тим опадам. Лише те й роблять, що сніг відкидають і з домівок воду вичерпують. Ці два вперті брати майже на Венецію усю країну за тиждень перетворили.

Як дізнався вітер про безлад через них у природі, ледь обох зі світу не здув.

Зрозуміли тоді Що і Га: дуб їм не допоможе. Сіли на пеньку, думу думають.

А тут саме дідусь возом їхав, два брати на нього й заскочили. Один до гикавки причепився, а інший — до чхання. Тепер тільки діда хтось покличе, а він замість того, щоб сказати "Га-", гикати починає, а як сам перепитати щось хоче, бо вже глухенький став, чхання нападе.