Казковий вир - Зима Юлія

"От дурні! Краще б зовсім нічого їй не розповідали! Замість подяки мусимо оце вислуховувати! Жу-жу-жу. — думав розсерджений Зорик і повернувся до неї спиною. — Ніякої вдячності немає!"

— Зорику, Гвинтику, дякую вам! Я вас дуже люблю, — раптом почулося з ліжечка найменшої сестрички.— Будь ласка. — відповів Гвинтик, радіючи, що догодив їй. Полягали спати. На ранок батьки про все дізналися, бо знайшли однісіньку крихту жовтого дива на підлозі й розпитали у Крапельки, звідки вона взялася. Донечка похвалилася про сир, бо ні про що не здогадувалася.

На братів чекала серйозна розмова. Так думали вони, але татко, навпаки, не захотів з ними говорити. Він навіть не дивився в їхній бік. Зорик і Гвинтик відчували свою провину, але потім усе-таки вирішили піти до млина. Вони ж слово Хом'яку дали.

— Нічого, — каже один до другого, — ось ми як заробимо на цілий мішок смаколиків, вони свою думку одразу поміняють. Так тішили себе близнюки, доки не дійшли до млина.

— Явилися?! Молодці! — зрадів Хом'як. — Отже, слухайте уважно. Кіт, що на млині живе, щодня опівдні наїсться сметани й спить аж до самісінького вечора, доки сонце не зайде. Тож почнімо із завтрашнього дня. Біля колодязя лежать мішки. Ви повинні у них зерно та окремо борошно збирати, а я вночі буду возом приїздити й мішки до себе в комору возити.

Так і вирішили. Хом'як пішов додому, а брати залишилися на лугу, бо як до хати зайдуть, то вже ніхто їх звідти до млина не відпустить.

Наступного дня робота закипіла. Кіт Мурко після обіду і справді спав. Тому Зорик і Гвинтик швиденько без перешкод мішки зерном та борошном наповнили. Уночі по них приїхав Хом'як:

— Гарна робота, хлопці. Молодці! Так я... Ой, хотів сказати "ми" багато смаколиків купити зможемо!— Е ні! — засперечався розумний Гвинтик. — Тепер ми "свій" договір з тобою складемо. Ми хочемо, щоб один мішок був твій, а другий наш. Як кажуть, "п'ятдесят на п'ятдесят". А за гроші з нашого зерна ми самі собі ласощів накупимо. Яких захочемо! Він не раз чув, як його татко договір складав. У лузі грошей не було, тому всі розрахунки велися зерном.

— Які питання? Згоден, — каже хитрий Хом'як. — Але мій транспорт, мої ризики, я ж мушу полями й лісами в таку далечінь добиратися. А дохід ви хочете порівну ділити? Неправильно. Буде так: два мішки мені, а один вам! І тут перехитрив братів товстун, бо хто ж, як не вони, ті мішки зерном наповнювали та ще й життям ризикували? Але діватися нікуди, погодилися.

Через кілька днів після того, як віз був доверху забитий мішками і робота скінчилася, Хом'як узяв свою здоровецьку торбу з їжею, ще й за щоки гороху напхав. Усе через свою жадібність. Каже мишенятам, ледь дихаючи:

— Ну що, тепер чекайте на мене. Коли усе попродаю, повернуся й тоді з вами розрахуюся.

— Е ні! — відповідають недовірливо брати. — Ми з тобою поїдемо. Так спокійніше нам буде.— А що вам там робити? Ви й продавати не вмієте! — відповів невдоволений Хом'як. — Хоча... Поїхали! — раптом передумав, а про себе зауважив: "То й добре! Буде кому мішки тягати!" Хом'як усівся на воза спереду, а братам нічого не залишалося, як притулитися ззаду на самому краєчку. Добре, що маленькі, бо інакше хоч поруч біжи.

Тим часом у родині Пензлика усі сиділи зажурені за столом, і лише маленька Крапелька вмостилася біля вікна та вдивлялася у далечінь, не втрачаючи надії побачити там рідних братів. Ось уже кілька днів від них ні слуху ні духу.

— Треба було з ними поговорити. Не можна так з дітьми. Вони почувалися винними, от і пішли, — виправдовувала синів матуся і розсердилася на чоловіка. — Що такого вони зробили? Ну принесли своїм братам і сестрам трішки гостинців. І що? А тепер від сорому зовсім не повернуться! — вирішила Квітуся й гірко заплакала.— Це не просто гостинці. Мої сини прийняли їх від мого ворога. А в сім'ї повинні бути один за всіх і всі за одного! — твердив татко. Страх за дітей і сумна тиша наповнили дім. Лише схлипування бідолашної матусі інколи порушувало її. Тут Жужа й не витримала:

— Я не мала говорити, бо пообіцяла братам, але мушу, щоб не сталося ще більшого лиха. Старша сестра вирішила розказати секрет Зорика й Гвинтика. Щось її серцю підказувало, що вона має це зробити. Жужа розповіла батькам про плани братів і працювати на Хом'яка, і поїхати на ярмарок. І навіть про сир. Такого батько з матінкою не очікували. Та передчуття великої небезпеки змушувало їх діяти негайно.

— Швидко збираймося в дорогу! — скомандував Пензлик. Через п'ять хвилин дружна родина чекала в машині, яку разом із татком власноруч збирали усі хлопці сім'ї. Ще не було нагоди на ній покататися. І ось вона випала. Батько дістав з комори два мішки пшениці, повантажив у багажник. Вирушили.

Тим часом на ярмарок їхали й Хом'як із близнюками, але іншою дорогою: полями, лісами. Милувалися природою і мріяли кожен про своє. Товстун — про гроші, брати — про мішок смаколиків для своєї сім'ї, а головне — про сир, який так сподобався маленькій Крапельці.

Родина Пензлика думала лише про порятунок Гвинтика й Зорика, які навіть ні про що не здогадувалися.

Гомін, що доносився з ярмарку, збудив братів, які дрімали. Скільки люду і тварин наїхало туди! А товару скільки! Усе не перелічити й не описати. Легше сказати, чого там не було...

Хитрий Хом'як приготувався до продажу заздалегідь. У нього була величезна табличка з написом:

"НАЙКРАЩЕ ЗЕРНО Й БОРОШНО У СВІТІ!"

Тож клієнтів збіглася сила-силенна. Товар і справді був гарним, не дарма той млин славився далеко за межами своєї місцевості.

Торгівля йшла швидко. Товстун не встигав золоті монети у мішок кидати. А Зорик сидів задоволений під візком і все рахував та записував на аркуш. Залишалося продати кілька мішків.

І раптом... До воза підійшов поважний пан. Він почав пильно роздивлятися мішки Хом'яка.

— Ви тільки погляньте! — обурився панич. — Та це ж мої мішки! Ось і печатка на них з мого млина! Так, без сумніву! Де ж той крадій, що в мене їх поцупив? — розкричався справжній господар. — Де він?! Хом'як з переляку сховався якраз за тими мішками. На них і справді красувався намальований млин. Він ніби насміхався з жалюгідного боягуза.

— Ось крадій, хапайте! Зараз поведемо його до в'язниці! — міцно вчепився панич у комірець щокатого, щоб той не втік. Чоловік не збирався пробачати крадіжки свого майна.— Стійте! Це не я! Ось шахраї, що поцупили ваше добро! — почав було захищатися Хом'як та відразу видав близнюків, указуючи на них пальцем. — Це їх потрібно за ґрати!— Ловіть! — закричав господар, нахилившись під віз, де побачив Гвинтика із Зориком. У братів аж п'яти затерпли від страху. Вони не уявляли, що робити далі.— Хлопці! Гвинтику, Зорику! Сюди! — раптом почули близнюки рідний голос татка. Брати прошмигнули крізь натовп і через секунду вже мчали з ярмарку на автівці з родиною.— Це ж той автомобіль, що ми збирали? — зрадів Гвинтик.— Саме він! — відповів щасливий батько.— Тільки шкода, що свої гроші не встигли забрати, — пожалівся Зорик.— Хіба вони ваші? — запитала мудра матуся.— Ми ж хотіли вам усім гостинців купити, — виправдовувався синок.— На чужих статках щастя не побудуєш, — зазначив татко і крутнув кермо у бік поля.— Зорику, Гвинтику! У нас своїх гостинців цілий мішок є! — радісно сповістила Крапелька. — Татко продав наше зерно й горох і на ті гроші накупив. І нехай мішки були не такими здоровими, як ті, що на млині, але свої, зароблені власною працею, і від того батьки почувалися щасливими. А головне — через те, що врятували синів.

Господар зерна таки затримав Хом'яка і витрусив з нього усі гроші до останньої монети, які той у свій мішечок устиг наскладати. Що з ним далі було, ніхто не знає, бо ні до млина, ні до дикої груші брати відтоді ні ногою.

А от сиру миші поласували досхочу різного-прерізного тому, що свою сироварню відкрили. Хіба ви не бачили: на упаковці сиру сам Пензлик намальований? Ще і його пензлями! Він же художник...

КОЛИСКОВА

лень-ке, спи, мо-є рід-нень-ке, в лі-жеч-ку теп-лень-ко.

Баю, баю, баю, спи, мій зайчик, а то прийде дід-баюн, колихайчик.

Буде наших діточок колихати, ще й вусами й бородою лоскотати.

А ти заплющуй очки, сонечко маленьке, спи, моє рідненьке, рибко золотенька.

А ти заплющуй очки, сонечко маленьке, спи, моє рідненьке, в ліжечку тепленько.