Повнолітні діти - Вільде Ірина
У сорок п'ятому році як студенти, вони ще розгукані, ніби молоді лошаки, а у трицятці, вирвані з цього середовища, — пригасають зовсім.
— Ні, Дарко Попович, — кланяється елеґантно Коко Мірош, — ми з вами справді дуже близькі. Дозволь, — звертається ввічливо до Олі Кентнер, — що я в чотири очі пригадаю панні Дарці обставину, серед якої я мав приємність пізнати її.
— Не блазуй, Коку! — погрожує йому ще панібратно Оля.
— Ви з Веренчанки, Дарко Попович?
— І що з того?
— Я раз у свому житті був у Веренчанці. Празник, іменини чи щось подібне відбувалося тоді в о. Підгірського. Досить того, що ціле товариство, скільки нас там було, вибралося городами до ставу. Зайшовши знечев'я, ми сполошили дві дівчинки, дев'яти-десятилітні, зовсім голенькі, які плюскались у ставі при березі. Діти співкотіли, схопили свої сороченята і повтікали. Одною з тих дівчаток, навіть не важтесь перечити мені, Дарко Попович, були, власне… ви. Я сказав собі тоді в дусі, що пес нехай буде моє ім'я, як з тої рудавенької дівчинки, такою видались ви мені, не розів'ється колись жінка, що буде гріху варта. Розуміється, якби не мала Кентнер, то я не пізнав би вас. Все ж мусите признати деяку пруживість моїй пам'яті, коли на звук вашого імені я пригадав собі зараз Веренчанку.
— Ви цинічні, Мірош. Моя пам'ять не така еластична, як ваша.
— Без компліментів, Дарко Попович. А щодо вашої пам'яти, то я застарий виґа, щоб повірити, що ви собі не пригадуєте того інциденту. Дівчатка в тім віці вже добре пам'ятають.
Дарка задумується: чи не цікавіші були б балачки з людьми, з якими вперше в житті зустрічаємося.
— Скажіть мені, Мірош, чого ви, властиво, хочете від мене? Чей же ви не познайомились зі мною на те тільки, щоб пригадати мені той неприємний інцидент, який, направду, я давно забула? Боюся, чи ви не на фальшивій дорозі.
Коко Мірош не зводить з Дарчиних чоловічків свого гострого погляду:
— Чи у вас… до всіх мужчин… такий безполовий тон, Дарко Попович?
— Здебільша. Я — "тяжка кавалерія", Мірош.
— Автореклама, Дарко Попович, ще й перестарілою методою. Ви не образились, Дарко Попович?
— Прикро мені, що мушу вас розчарувати. Чекаю відповіді на своє питання.
— Пардон! Ви питалися, чого я від вас хочу… Від вас… нічого. Я, власне, хотів запропонувати вам свої послуги… Може, трапиться таке, що треба буде вам партнера на файф, до театру, до бріджа, на совги… на лещата… я служу вам своєю особою. Не робіть таких гарних, здивованих очей, Дарко Попович! Від десятьох років я не роблю нічого іншого, як… впроваджую своїх гарних товаришок у світ. "Перевізник гарних дам"… з подібним наголовком є десь новела у Пітіґрілі[82]… І можете мені вірити, що маю щасливу руку… Вам, Дарко Попович, з особливою насолодою служитиму. Диспонуйте мною, як власною кишенею.
— Добре, Мірош. Роблю перший ужиток зі своєї влади: залишіть мене саму, хочу розглянутись по людях.
— Наказ! При виході чекатиму на вас і на малу Кентнер. Дарка думає услід за Коком Мірошем: "Інтеліґентний блазень буває цікавіший від філософа".
Ґиньо Іванчук, не виймаючи своєї англійської[83] (на "Австрія-пляцу" — по п'ятнадцять леїв штука), хитає Дарці головою з протилежного кінця зали.
Іванчук з глумливо-поблажливою посмішечкою "старшого студента" нахабно розглядає якусь "новичку". Дарці добре знайомий цей тип визискувачів і самозванців, які в кожній студентській громаді "а пріорі" загарбують для себе всі права, звалюючи всі обов'язки на своїх молодших, менше поворотних товаришів.
"Ми, старші студенти", — звичайно починають вони кожному свою промову так, якби хотіли тим сказати: "Ми, заслужені, воєнні ветерани", або: "Ми — стара война"…
"Ми, старші студенти, безліч способів маємо на те, щоб обдерти своїх молодших товаришів з харчових запасів, щоб виполоти з їх сердець перші пагінці Ероса (хіба що молодші товариші хочуть відкупитись від нас, тоді лояльно залишаємо у спокою їх і предмет їх зеленого кохання), щоб зі зручністю дикого кота вискочити завсіди на такий щабель студентської єрархії, звідки можна наказувати, хапати допомоги і видирати собі почесті". Дивне й те, що про аванс на "старшого студента" не завсіди рішає вік чи роки студій.
"Старший студент" Ґиньо Іванчук щойно минулого року здав матуру. Він тільки тому пішов на цю уступку (!) супроти батьків, як оповідала Ліда Дарці, що мама загрозила, що "щось зробить собі", як він не змудріє і "не зробить", нарешті, тої матури. Тоді Ґиньо зрезиґновано вибрав матуру. За неї вже заздалегідь заплатили вдвоє і втроє більше, ніж коштував бакшиш на неї. Треба було тільки для формальности раз зголоситись за нею у провінціяльнім містечку Молдавії перед феріями і раз в зимовім речинці і — "die Sache erledigt"[84], як кажуть на Буковині.
Заковика була в тім, що Ґиньо Іванчук не хотів купованої матури в молдавськім містечку, а хотів складати її законно і в Чернівцях. Одне і друге було до того ступеня неможливе, що сама вимога чогось такого кидала непевне світло на особу Ґиня Іванчука. Такий уже той Ґиньо Іванчук, такий саміський сьогодні, як був тому вісім років, коли тато віз його зв'язаного на фіякрі підписувати заяву лояльности для нового управителя гімназії — румуна.
"І яке це дивне, — думає Дарка, — тоді він видався нам усім героєм, а тепер цей сам Ґиньо, з цими самими життєвими засадами, з цією самою непримирною поставою до життєвого мусу, видається чомусь в найкращому випадку Дон Кіхотом, якого не беремо поважно. Хоч єдине його чудацтво — це те, що він один з-поміж нас усіх залишився вірним собі і тим "фатаморґанним" ідеалам, що колись спалювали нас…" Дивуватися, що ми своїми змислами не годні схопити обороту землі тоді, як ми не помічаємо руху, яким життя пригинає нас з висот до своїх повсякденних вимог. "А прецінь, — ворушиться в Дарчинім серці спогад, як легіт, — оцей самий веснянкуватий, з рудими бокобородами, з набік перекривленою краваткою, зарозуміло недбалий Іванчук — це втілення наших найкращих поривів, нашої янгольської віри. Адже цей Іванчук — це мої чотирнадцять літ…"
І раптово хочеться Дарці першій підійти до нього і кріпко-кріпко стиснути його рудаву, веснянкувату руку.
Хтось знечев'я почав сильно товкти кулаком об стіл, і Дарка зупинилася на місці.
Починалася головна програма сходин — промови. Хтось з пошани до урочистої хвилини (висунули вже стіл на середину зали, поставили карафку з водою на ньому) зіскочив з футрини вікна і підійшов ближче до стола. Хтось інший зітхнувши благословенно, зайняв те вигідне місце. Голова корпорації і проводир студентства Аркадій Козачок сперся одним кулаком об стіл. Кулак на столі, сувора лінія уст і брів, самовпевнена постава "голови" — все це складалося на гарний, живий образ молодого проводиря. Тільки його богохульно гарне лице не гармоніювало ні з його поставою, ні з повагою хвилини.
Надмірна краса в житті мужчини може бути такою самою завадою, як надмірний брак її в житті жінки.
Почали з усіх сторін накликувати до спокою, а це знову підсилило гамір. Посипались пшикання. Молодші почали напирати на стіл. Старші студенти з образливою чемністю уступали їм дорогу. ("Але ж прошу, пане-товаришу, прошу!").
Навпроти Дарки, по той бік стола, станув якийсь русявий, анемічний хлопчина, ввесь у напруженому вижиданні. Дарка бачила, як до нього звернувся хтось з запитом і як він нетерпеливо, не відповідаючи, відмахувався руками. Його на синьо підбиті очі, його уста, ціла його постава зосередилась на Аркадієві Козачкові.
— Товаришки і товариші! — почав молодий проводир свою промову спокійним, але незвичайно виразним, якби різьбленим голосом, — після дев'ятьох місяців примусової перерви ми знову починаємо свою працю. Починаємо її серед сприятливіших умовин. Не дуримо себе занадто великими надіями ані не дамо осліпливими обіцянками приспати своєї чуйности, чуйности, яку завжди у відношенні до ворога треба мати. Timeo Danaos et dona ferentes![85]
(Аркадій, як кожний буковинець, будував речення на німецький лад, так, що присудок ставив на кінці).
Залопотіли "брава". Аркадій махнув рукою, мовляв, "нема ще за що", і продовжував:
— Ми, українське студентство Буковини, вміли гідно всі репресії уряду супроти нас перенести, і ми в найскрутніших для нас хвилинах нічого в уряду просити не ходили. Та коли ззовні полегші приходять, коли уряд під загрозою небезпеки для своїх власних інтересів сам на уступки йде, то ми зуміємо цю ситуацію на "сто процент" для своїх цілей використати. Ми це зуміємо! Я взиваю всіх товаришів і товаришок до праці і остерігаю водночас: майтеся всі на увазі, бо гідра не спить, а тільки причаїлася!
— Браво! Во!! О!! Славно! Славно!! — посипалося таким рясним дощем, що аж порох знявся. Коло Дарки якийсь незнайомий студент, замість бити в долоні, вимахував смішно обома руками собі над головою.
Аркадій Козачок давав знак рукою, але оплески не вгавали. Молоді люди, які дев'ять місяців не мали змоги покричати собі громадно, тепер збивали галас для атавістичної приємности руху й крику. Людська душа, як земля, складається з тисячі шарів, формованих не одним віком, а століттями.
Та проводир був замолодий, щоб зрозуміти інстинктивні потреби своїх ровесників, які не були головою організації і не провадили зборами. Він нетерпеливо стягнув брови і почав говорити всуміш з галасом. Тоді почало втихати. Ще кілька. Ще два. Ще один оплеск і — "позір".
Бесідник змінив напрямні своєї промови. Від зазиву, який мав на меті з'єднати собі їх і розпалити, він перейшов до планів реальної праці, яку він намітив для товаришок і товаришів. (Хоч, правда, товаришки, що творять автономну одиницю при корпорації, дістануть подібні вказівки своєї праці від проводу секції). Він спокійно вийняв записник, перекарткував його, а знайшовши потрібне, зупинився на ньому. В іншому випадку таке недовір'я до своєї пам'яті розхолодило б вражіння від гарячого вступу. Цим разом було навпаки. Ця обставина надала ще більшої ваги словам і намірам бесідника. Було ясно, що Козачок думок не сіяв на вітер ані не знаходив їх у красномовному запалі. Тут, в записнику, був із математичною точністю накреслений план праці на цілий рік, себто в той час, як студентство байдикувало, провід думав і укладав плани…
— А тепер перейдемо до конкретних фактів, — сказав Аркадій Козачок і запитався товаришок і товаришів, чи їм відомо, що на дванадцяти абсольвентів-українців цього року в Чернівцях, до їх організації вписалося тільки двоє.
— Що? Хто? Де? Що? — заскрекотали коло Дарки.
