Дядько Никін - Тютюнник Григір
ти бачив: краля одна підходила, на тебе все позирала. Очі — отакі, вії — отакі!.. Що? Ти не бачив?! У-у, грім-дівка!
— А ви, дядьку, ото ще й те... поглядаєте?
— Хе-хе! Любві, кажуть, усі возрости покорні! Правильно кажуть! Може, ще одну висушимо, га? Чи годі, бо приїдемо додому без шапок...
Дорогою до автобусної нас водило, як уранці з тачкою, і, підтримуючи один одного, щоб не впасти, ми верзюкали про все на світі, одразу ж забуваючи, про що саме.
Вже в автобусі, згадавши молоду циганку, я сказав дядькові:
— Дурні ми, дядьку!
— А дурні, охоче погодився він, не розплющаючись, і довго мовчав. Тоді підвів голову, подивився на мене посолонілими очима й спитав:
— Чого дурні?
— Що не купили тітці отої хустки.
— Навіщо вона їй здалася?
— А інструмент?
— Хе-ге, то ж діло. Платок — щоб красуватися, а інструмент — діло робить.
— Що ж ми ним робитимемо?
— Веранду обшалюємо...
— Вона ж обшальована.
— То вздовж. А тепер зробимо ще й впоперек. Під шпунт.
— Навіщо?
— Бо впоперек — краще, я бачив у Полтаві, як туди їхали. Дядько ховає підборіддя в комір, примугикує щось,— мабуть, про
те, що будемо обшальовувати галерею ще й упоперек,— і незабаром засинає.