Дядько Никін - Тютюнник Григір
Там дощу не було. Я ж бачив: хмару он туди потягло",— показує ціпком кудись убік.
"Та, мо' й таке",— лагідненько погоджується Мирон і паняє коней, а дядько йде до хати і бурчить:
"Що ж я — сліпий, не бачив, куди хмара пішла... "
А якось посеред літа вирішили ми всім сімейством прибудувати до хати веранду — "щоб було, як у людей". Потесали дерево, заклали фундамент. Заходивсь я біля коробів під вікна.
"А то що ти робиш" — не второпав дядько.
"Короби в'яжу,— одказую,— щоб вікна було куди вставляти".
"Кі вікна, кі короби! — наїжачився враз (тоді його саме "мордувала якась лиха година").— Всі стіни будуть глухі. Он у Семена Андріяновича всі глухі".
"Так то ж не веранда, а комірчина!"
"Зате зимою затишок".
"І в нас буде затишок, як повставляємо вікна. Хату ж не продимає?"
"Хе-ге, то ж хата, а то веранда".
Надвечір дядько одійшов, бо з міста йому привезли заряджений акумулятор, ходив околяса біля машини й приспівував:
Нехай будуть вікна, нехай будуть вікна, хіба мені що!
— Хе-ге! — доносить до мене вітер дядьків голос із кабіни.— Це ти, товаришок, неправильно кажеш. Я свою машину як оці п'ять, пальців знаю! Наскрізь!
О! Ну, це ми наторгуємо! Тепер дядько сперечатиметься на базарі з кожним покупцем. А може, поки доб'ємося, і вгомониться, як-не-як, за прибутком їде, а не на розор. До того ж у нього є два "хе-ге", одне добре, друге — вперте. Зараз він вживає, либонь, добре...
Я дивлюся на небо, приоране рожевими скибами хмар — сонце зійшло,— і уявляю собі хрест на Шведській могилі, що вночі, певно, біліє памороззю, а зараз сяє крапельками роси проти сонця, глибоко, аж до дна грудей вдихаю холодне й чисте, як кринична вода з полтавських околиць, повітря. На базарі, куди нас таки підкинув водій за пачку "Біломору", дядько Никін каже мені:
— Значить, так, я пішов ставити печаті на льохках та печінці... Чого ти реготиш? Може, наш кабанчик хворий був. Реготить!" А ти йди місце займай у м'ясниці і жди мене.
Я займаю місце напроти вільного віконця, біля якого вже товпиться народ. "Що у тебе, парубче, свинина? Старе? Молоде?"
— Прийде хазяїн з печатями — узнаєте,— одказую.
Незабаром повертається дядько, збуджений, меткий у рухах, аж метушливий.
— Все! Починаємо. Зараз найму рубщика — і починаємо. Я знаю, як з ними балакать...
Він іде в куток м'ясницької, де навколо повнощоких і товстоплечих рубщиків стовпилися дядьки-наймачі, й за хвилину вже веде під руку якогось пиканя у білому фартусі поверх куфайки, щось шепочучи йому над вухо, підморгуючи та ляскаючи себе долонею по кишені, під якою гуде протез. Потім вони обертаються спинами до віконець, де товпиться народ, згорблюються так, ніби прикурюють з однієї пригоршні, й швидко розходяться.
Дядько Никін розв'язує лантух і, вдоволений, по-змовницькому підморгує мені:
— Думають, як дядько з села, то ним можна черевики зашнуровувать. Ми теж, брат, не з тирси зроблені... Хотів шість, а я йому — п'ять!
— За скілько найняли? — питається в нього якась тіточка в новій плюшці, з-під якої звисають довгі китиці од платка. Її хазяїн, наш сусід по віконцю, вже торгує, хвацько вигукуючи:
— Ну, що кому свіженького сальця на шпичку та мняс-ця на каклєти! Ще кому...
— За п'ять,— пошепки відповідає дядько з таким виглядом, що тут, мовляв, голубко, треба вміти обернутися.
— А ми за три! —радіє тіточка.—Це він вас підкував!
Дядько випростовусться над лантухом і ошелешено дивиться якийсь час у байдужу спину рубщикові, що підгострює сокиру, тоді обертається до мене й аж надто бадьоро мовить:
— Нічого, зате ми його заставимо рубати м'ясо так, як ми схочемо! — Нічого, нічого! — погоджуюся швидко, бо мені страх як шкода його... Не двох переплачених карбованців, а його.
Дядько Никін, мабуть, зрозумів це по-своєму, бо зашепотів швидко-швидко:
— Та ти, Ілюшо, не соромся. Я... чого, я розумію: студент, учитель скоро, а тут стій біля прилавка з м'ясом... А що зробиш? Життя таке. В того щось купив, тому щось продав, тому даром оддав... Так і виручають люди одне одного до смерті... Я б тебе й не брав, та сам знаєш, який з мене грамотій у арифметиці.
— Нічого, нічого,— твердо кажу йому.— Будемо починати. Дядько перехиляється через ваги, одчиняє віконце, і пальці в нього дрібно тремтять.
Першим у віконці з'являється старанно припудрене личко з маленькими, кругло нафарбованими губами, схожими на сургучеву печатку.
— У вас кабанчик ілі свинка?
— А хіба не однаково? — дивується дядько.— Свинина як свинина: молода, свіжа. Вчора закололи. А якщо вже хочете знать, то б ув кабанчик.
— Ну, старий твій сьогодні наторгує...— сміється до мене наш рубщик, що вже впорався з половиною роботи. Затим кладе свою гільйотинну сокиру на пень і з люб'язною посмішкою підходить до віконця.
— Вам, гражданочка, який кусочок? Оцей? Ні? Оцей? Пож-жалуста. Два кіло триста,— і за мить уже подав дядькові гроші.— Отак, хазяїн, треба. Вєжліво!
Дядько рвучко зсовує шапку на одну брову і щиросердно, тоном невинного винуватця вигукує: — Та морока ж його знає, як воно тут у вас!..
Це зробило нам найкращу рекламу. Люди, що товпилися біля віконця, заусміхалися до дядька, почали пхатися один з поперед одного, і той, що опинився першим,— це був широкоплечий чолов'яга у флотському картузі, пошитім колись, видно, з безкозирки — потужним басом, наче в діжку, прогув:
— Мені, батьку, он той шмат, скільки витягне. Та сміливіше, сміливіше! Своє продаєте, не крадене.
— Ну, ще кому на каклєти... — кисло гугнявив сусіда, похмуро зиркаючи в наш бік, тому що його покупці перейшли до нашого віконця. І вже бадьоренько, проте з прихованим болем, вигукував: — Пошти даром оддаю!..
Дядько клав м'ясо на ваги обережно, щоб стрілка не розгойдувалась, ледь не кожному накидав більше, примовляючи лагідно:
— Пожалуста, пожалуста. Скільки хочете, якого хочете,— і обертався до мене: — Помножив?
На нього дивилися майже закохано, а на мене, коли я підраховував, насторожено і підозріливо. Ловлячи ці погляди, я тупів, голова сповнювалася туманом, то підраховував приблизно — аби не більше... Мене дратували руки, що перемацькували м'ясо, по кілька разів перекидаючи кожен шматок з боку на бік, гострі трикутні нігті, довгі нафарбовані вії, розмальовані губи. Дядько, намагаючись торгувати "вєжліво", перепитував: "Скоко?", "Їщо?", "Хватіть?" Найдужче ж мене мучило оте його "помножив?". Коли у нас лишалися вже самі обрізки та недобірки, до віконця підійшла спочатку одна, а за нею друга бабуся, голови й руки в обох трусилися, а очі сльозилися.
— А хвостика або ратичок не зосталось, хазяїн? — питалися.
— Який же наїдок з хвостика чи ратичок? — дивувався дядько. Бабусі незрячо дивилися йому в груди, жували губами й не
відходили:
— А тельбушок нема? — питалися.
Од них смерділо горілкою, тютюном і брудним одягом. Дядько за безцінь оддав їм лишки м'яса, видно, йому було не по собі, й сказав, ні до кого не звертаючись:
— Що воно за народ отакий? У нас баба до останнього дня порпається в землі, онуків глядить, їсти варить, а ці п'яні тиняються та старцюють... Чорт-тьозна, як воно виходить!..
Я мовчав, бо заморився од усього.
Дядько Никін згорнув порожній лантух, подавив долонею кишеню, щоб гроші вляглися, би пхав їх туди жужмом, і сказав:
— Ходімо позаглядаємо по лавках, може, щось путяще купимо та підобідаймо десь.
Одразу ж біли м'ясницької нас обаранив гурт циганок, розпатланих, сяк-так напнутих, у стоптаних черевиках набосоніж.
— Давай поворожу, хазяїн, добрий, хороший, ухопила одна з них дядька за руку.— Ти щасливий, багатий, уторгував на свинку, не поскупись на те, що правду скажу. Я не циганка, а сербіянка, ось тобі хрест — і-Богу!..
Дядько випручав руку і зашилив її в ту кишеню, де гроші.
—Я й без тебе правду впізнаю, як знайду,— реготнув він.— А ти, бач, і на руку дивишся, а брешеш, бо не свинку продав я, а кабанчика.
До мене підійшла молода вродлива "сербіянка" й сяйнула величезними чорними очима:
— Купи, гарний, хустку своїй нареченій. Не хустка — весна. Вона розстебнула жакетик і показала мені напівоголені смагляві груди, під якими, туго перетягнувши тоненький стан, красувалася чорна хустка у яскраво-червоних та зелених квітках.
— І вам ото не холодно? — спитав я, одводячи погляд.
— Мене кров гріє... То купиш?
— Ні.
— Тоді скажи, хай старий купить.
— Що тут у неї? — підійшов дядько.
Циганка прикрила груди, лишивши на огляд лише хустку.
— Крадена? — спитав дядько.
— Піди ти тепер украдь! — обпекла його злим поглядом циганка й пішла геть.
— От мошенники! — скрушно похитав головою дядько,— А вгадала, бач, що ми м'ясо продали!
— Чого б же вона не вгадала, як ми тільки що з м'ясницької вийшли й мішок он увесь у плямах!
— А й то таке! — весело погодився дядько.
У магазинах він купив тільки інструмент — шоршобку, рубанок, терпуг, шпунт, ножівку та пляшку лимонної горілки, бо вона сподобалася йому кольором. ("Покуштуємо ще зеленої!").
На вулиці дядько не поминув жодного автомата з газованою водою, обережно, ніби вагаючись, просовував три копійки в щілину, тримав якийсь час у нігтях, таких міцних, що ними шурупи в дерево можна вгвинчувати, затим швидко одосмикував руку і, схиливши голову набік, ждав — наллє чи не наллє. Автомати наливали! Я гадав, що він просто бавиться ними. Але за четвертим чи п'ятим заходом дядько, вже не допивши води, сказав:
— Ти ж тільки подумай: хоч би тобі один налило через верх, усі не доливає! Воно ці автомати теж люди настроюють.
Набрівши на першу-ліпшу їдальню, ми зайшли підобідати. Вибрали вільний стіл, заставлений брудним посудом та залитий пивом, і зморено сіли на хиткі залізні стільці. Перепочивши трохи, дядько витяг з-за пазухи вузлик із домашніми харчами — свіжою ковбасою, м'якими, як вата, пирогами та великими й тугими помідорами недавнього засолу.
— Ти, як хочеш, їж це, а я собі чогось городського візьму.
Він витяг з кишені папушку грошей і заходився перераховувати їх, розгладжуючи долонею й складаючи окремими купками: десятки до десяток, трояки до трояків і т. д.
— Сто сорок,— сказав нарешті.— А ми планували вторгувати скільки — сто сімдесят? Недобрали трохи. Ну, та грець з ним. Скажемо тітці, що пустили дешевше, бо багато привозу було...
Після пляшки лимонної, яку ми висушили до дна і крадькома віддали прибиральниці, нам стало так весело, що ми, забувши, де сидимо, голосно, перебиваючи один одного на півслові, стали розказувати — дядько мені, а я дядькові — як ми торгували.
— Н-ну, отій першій в-ви одрізали! — вигукував я захоплено.
— А ота...