Купля - Винниченко Володимир
Все він може зробить"...
Вітер сумно гойдавсь на травинках, і травинки журливо хитали голівками.
Високо в небі, в суворому смуткові зорі вели мовчазну, віковічну розмову свою.
"Уік"! — несміло озвалась пташинка й замовкла.
І, пам'ятаю, сусіди чогось загомоніли; спершу глухо й невиразно, далі я вже виразно чув:
— Та йди к чортам!... Митрохване... Не лізь... Чуєш?
— Ги-и!... Щипається, стерво...
— Митрохване!... А диви... Тю, бий його сила Божа!... їй-богу, так укусю за руку, що аж чорти тебе схоплять... Лежи он там камінем... Та пішов!...
— Тю, дурна! Що ж ти хвицаєшся?
— А ти що думав? Отак хвицну, що й ногами вкриєшся... Чого лізеш? В комору боявся лізти, а до мене не боїшся... Сміливий! Знаємо таких...
— Яких?
— Отаких самих...
— Та яких?
— "За це тюрма буде"... Ну, як боїшся тюрми, то й не лізь... Піди до тебе в полюбовниці, а ти чим годуватимеш? Сухарями! Подавись ними.
— На ту ніч уже принесу сала...
— Знаємо... Просидиш, як той раз, всю ніч у бур'яні та й скажеш, що собаки не пускали...
Митрохван щось тихо бовкнув, потім я побачив його обережно виставлену до мене з-за скирти довгу голову.
Я не рухнувся.
Голова зникла.
Річ видима, що родичі вони вже не такі близькі. Знов загомоніли, але тихше.
Я й сам би з охотою не слухав їх, якби можна. Перелізти ж на друге місце не зручно було вже.
А вони, мабуть, знову забули про мене.
— Ну? Береш, Ганно? Кажи: береш? — жадно сипів Митрохван.
— Ні... Як не п'ять, то й не милься, не побриєшся...
— Та бійся ж Бога: п'ять рублів! Де ж я тобі їх візьму?
— А де хоч... Ти тоже розумний... Ти думаєш, що мені так і минеться, як Микита взнає, що я пішла до тебе?... Та ні там, ні тут? Ну-ну...
— Та чого-ж "ні тут"?
— А того, що хіба ти зугарний на щось? Микита тюрми не боявся...
— І я не боюсь, тільки ж...
— Не боїшся? Ну, от докажи, що не боїшся... А тоді й лізь... А тепер спи... Одчепись...
— Ганно!
— Не в'язни...
— Ну, три дам... Чуй?
— Одчепись...
—Ех!
Очевидно, зітхнув. Мабуть, ще й почухався.
Довго ще торгувались вони. Він уже брався на ту ніч принести їй сала і чотири рублі, але за курятину не ручився, бо з курми такий галас раз у раз виходить, що легко спійматись.
Ганна сонно й сердито стояла на свойому.
А вітер все так само гойдався на травинках, І травинки журливо хитали голівками.
Але місяць уже блідо-кисло посміхався. Я думаю, якби трапилась йому тоді хоч поганенька хмарка, він би навіть з довічного шляху свого звернув би, щоб заткнути нею свої вуха. Але хмарки не траплялось, а торг усе тягся.
Ганна мене вже навіть дратувала. Ця ідіотка у всякому разі могла би менше мучити парубка й дати спокій людям.
І раптом я піймав себе на якомусь дивному співчутті Митрохванові — якась схожість, рідність протягнулась між нами крізь солому.
Піймав і аж крутнувсь на другий бік від гнівного обурення. Ще чого не вигадає ідіотська знервована фантазія!... Фу ти! Чорт надав зв'язатись з ними!
Нарешті поснули.
Місяць ще вище піднявся і став ще менший та скучний. Комарі надокучливо кусались. Рішуче нічого поетичного не було в їх гунявім гудінні. Бліда пустинність поля гнала холодну нудьгу самоти. Визирала з-за рогу боса нога Митрохвана.
Несміло перебіг по мозку образ Іри. "Дам руку в ліску, якщо тільки прийду... Фу, катзна-що! Спати! В цей же мент спати, а то ще можна додуматись до чортзна-чого під впливом цих скотів.
Місяць сумно посміхався згори.
Сонце і день ще більше виявили моїх супутників. Голубчики мої, вони просто фантастичні були, наче з химерної казки якоїсь. Я не міг намилуватись ними, коли вони їли. Особливо Митрохваном та "матір'ю". ("Мати" таки справді була глуха і коли говорили що-небудь, то пильно дивилась на губи тому, з ким балакала. А сказавши, випинала наперед лице і наставляла вухо. Була набухла, мертво-жовта, так що, здавалось, надуши її гарненько й вона лусне, як старий гриб, з якого легким димком підніметься зелена порохня).
Вони їли мало не через кожну годину, але, дивлячись збоку, можна було сміливо подумати, що вони оце тільки допались до їжі після довгого голодування. А допавшись, жадно й вороже подивлялись одне на одного, смачно, серйозно чвакали й міцно держали в руках шматки хліба.
Мені теж уранці дали, але з умовою, що я за це носитиму якусь їхню торбу. Я згодився. Більшої конспірації, як ця компанія, я не міг би придумати. Виявилось, крім того, що вони йшли повз наше село у манастир на празник. Празник не знать який, але у них там є діло. Так от вони собі туди йдуть помаленьку.
І ми пішли разом. Йшли так: попереду виступав Митрохван; за ним, ухопившись ззаду йому за піджак, Ганна; а за Ганнину кохту держалась "мати". Обидві вони йшли з заплющеними очима і правими руками намацували палицями дорогу. Я йшов позаду.
Ми часто зупинялись перед хатами, й Митрохван, перекосивши рота, гунявим, жалібним голосом тягнув:
— Благодітелі Божі, поде-ейте калікам нещасним, сліпеньким, невидющим. Матінки наші рідні... за ваші по-даянія душі спасенія...
Нам подавали, і Митрохван усе кидав мені в торбу.
Іноді сідали під селом, і Митрохван зникав десь сам. Вернувшись, одводив Ганну вбік, благаюче шепотів і щось показував їй. Ганна, не згоджуючись, хитала головою і, зневажливо скрививши губи, одходила. Митрохван же винувато щулився й тихенько лягав десь збоку.
Мені рішуче вже жаль його було. Розуміється, це тільки дурна піднятість нервів могла найти якусь схожість у мене з ним, з нею жалкою істотою, з цим нещасним продуктом ненормальних соціальних обставин. Мені жаль його було, і його, і її, і стару бабуню. Серед співаючого простору ланів, серед моїх дум вони були понурою, сірою плямою. Не важно те, що вони були в подраній одежині, що в бабуні були товсті ноги, замотані ганчірками, не важно, що вони спали на землі — я теж був з ними, і теж у драній свиті, і разом з ними спав під скиртою. А важно те, що живе під свиткою, в грудях, в душі. Я теж був у свитці, але чи могли вони хоч раз в житті нотувати щось безмірне, високе, те, що дає одмінний зміст життю людини від худоби? Навіть в коханні вони окрадені. Я не вимагав від них естетичних розмов, хай проститься їм нічна балачка, хай говорять, як хочуть, але чи темні душі їхні можуть піднятись до крику захвату, до себезабуття, до великого дрижання серця назустріч думці про кохання. Іра і Ганна!... Бідні, жалкі істоти!
Хмарки рожеві, як легка піна, плили понад нами. Чи могли вони покласти на неї мрію свою і линути так в невідомі краї?
Вітрець ніс на крильцях спів ланів. Чи гладили й крильця його душі їхні?
Іра і Ганна!... Бідні істоти! Навіть кохання для вас тільки темний клекіт крові під вогнем інстинкту.
— Ну, плентайсь там, плентайсь! — гукав на мене Митрохван і пильно вдивлявся в рот мені, чи не їв я хліба з торби.
Я прибавляв ходи, я все-таки не з вик так багато ходити й одставав навіть від "матери".
І знову, дивлячись в зігнуті спини їхні, на яких сиділи маленькі мушки, я витирав піт і думав над ними.
Потім переставав думати й хотів тільки спочити. Душно було, торба плечі давила. Сонце стояло на полудень.
В містечку, куди ми завжди їздимо в крамниці, на базарі вони зупинились, і Ганна, поклавши дерев'яну мисочку коло себе, сіла на землю і хрипким голосом завела:
— Та не бачу ж я, матінки мої рідні.
Як білий світ світає,
Як праведне сонце на небі сіяє.
Як темная ніченька та й наступає.
і хиталася тужно. А в мисочку стали падати копійки. І як копійка цокне, Ганна перехреститься, пробурмоче тихенько "спаси вас Господи" і знову хитається.
Таким чином назбиралось на цілу кварту, яку в тому ж містечку й купили вони. А пили її за містечком, в ярку, під березками. Дали й мені, але знов-таки з умовою, що я й Ганнину торбу візьму. Моя конспірація переходила вже край, але я не хотів псувати гармонії й згодився.
Через півгодини вони вже були непохожі ні на людей,
ні на скотів — вони були просто п'яні. В мене теж гаряче
приливала кров до серця, але від того мені було безмірно
сумно й хотілось співати, хотілось цілувати землю і благословляти її за те, що вона породила Іру, що породила страждання, над яким можна плакати і в жертву йому вбивати драконів своїх. Особливо ж співати хотілось, сумно, ніжно, щоб задрижали листочки берез від жагу чого жалю зо мною. Не хотілось тільки, щоб голова так крутилась. Я навіть ліг для цього на траву. Але зараз же й підвівся від крику Ганни.
Що таке?
Митрохван тягнув її за руку в кущі і хрипів:
— Хедім!
А вона цупко хапалася другою рукою за траву, зачіпалась скарлюченими пальцями порепаних ніг за землю й кричала:
— Одчепись, сатанюко! Одчепись, кажу! Ой, рятуйте! А бабуся — як сиділа, так боком перехилилась і спала. З рота їй текла слина, вздовж якої рядком сиділи мухи.
— Хедім!
Ганна вмить шарпнулась, вирвалась і одбігла вбік. Митрохван хитнувся, розгублено витріщив очі й непорозуміло застиг, важко дихаючи.
— Утікла... — безнадійно хитнув головою й безсило опустився на землю.
— Сказала, п'ять... Ну, й не лізь... А то на мої напивсь, та ще й... Розумний!
Теж важко дихала і стояла оддалік, застібаючи кохту.
Потім я знову ліг.
Земля помалу крутилась, жовті круги здіймались догори, а я був центром їх.
Зразу все десь зникло.
Сонце вже намацувало одним краєм лісок, де повинен був я ждати Іру. Його видно було верст за п'ять уже.
Ми мовчки йшли всі четверо. Після сну вони були похмурі, злі. Бабуся все просила пити й після кожного прохання наставляла вперед лице і ждала. Але й Митрохван і Ганна нічого їй не одповіли.
Один тільки раз Митрохван щось сказав до Ганни, але вона сердито крикнула до нього й він винувато зщулився і знову замовк.
Я йшов зовсім тверезий, з холодною, ворожою гидливістю поглядаючи на своі'х товаришів. Навіть часом стискував плечима, дивуючись самому собі.
Але вже було недалеко, і я терпів їх біля себе. Іноді я зиркав на Митрохвана. Довге лице його, лице якогось водяного голого звіряти, виявляло злу, потайну завзятість і рішучість.
Щось, видно, міркував.
І я міг знайти якусь схожість? Господи!
Сонце врізалось в лісок. Дерева стояли в ореолах. Як мученики, яких розп'яли на шляху, стояли й радісно, натхнено сяли.
Долина покрилась задумливою тінню; дороги по ній стали темними.
— Водиці... Ох, голуб'ята, водички...
