Купля - Винниченко Володимир
Мені було тоді літ... Але що там літ!
Це було в ту добу, коли в грудях так співу багато, що хочеться сліз.
Це було в ту добу, коли небо здається таким низьким та досяжним. Прихилить вам його? Можна! Ось тільки управитесь з тою та тою справою і вмент вам буде небо з зорями, з місяцем, сонцем, з чим хочете.
Може дракона якогось убити? Дракона з вогневою пащою і сотнями лап? Давайте його сюди! Де той дракон?
Ах, це ж була якраз та пора, коли аж кишить навкруги всякими драконами, коли так легко, так охоче йдеться на бій з ними.
Отож і було це тоді, коли я йшов убивати величезного дракона. Він сидів у мене в душі. Старий був уже, з древніми, волохатими лапами, які страшенно важко було оддирати від серця. Так важко, що Іра все частіш та частіш стала поглядати на мене й посміхатись.
— Слухайте! — сказала навіть раз,— вам це, видно, дуже тяжко... Лишіть... Хтось інший візьметься... А то ще провалите всю справу...
Всяко можна сказати ці слова. Але коли трошки приплющити очі, скривити губи в зневажливу посмішку й недбало одвернутись, то приємно від них, у всякому разі,
бути не може.
Та ще коли ці очі з довгими й пухкими, як тирса, віями, коли губи можуть іноді так ласкаво й злегка соромливо усміхнутись, коли ці очі й губи сняться тобі щоночі... Е! чортової душі драконе, давайте його сюди! Давайте сотні, тисячі драконів, хай тільки не кривляться так губи.
І коли на останній "виконавчій" збірці голова збірки запитав:
— Хто на цей пункт? — а Іра одвернулась і пильно стала роздивлятись олеографії на стінах, я прокашлявсь, швидко сказав: — Я!
Я хотів це сказати якомога байдуже і разом з тим твердо, але не встиг викашлятись і вийшло так, ніби мене несподівано хтось спихнув у яму, а я й скрикнув.
Але ніхто не виявив ніякої особливої уваги на мою відповідь, немов це сама звичайна, світова річ, що коли треба підпалити у батьків економію, то за це береться їхній син.
Навпаки, обличчя стали ще більш заклопотаними й серйозно-діловитими. Навіть Іра не глянула на мене, тільки одійшла від стіни, сіла на канапі і стала серйозно та строго дивитись на голову зборів.
Отже "пункти" всі роздані.
План наш простий і легкий: ми випускаємо прокламацію і від імени организації "Червоного Півня" оголошуємо, що поки не будуть виконані всі пункти нашої програми (тут же й пункти всі), то вся панська Україна палатиме од краю до краю. Пани, розуміється, учинять страшенний ґвалт, наляжуть на уряд, уряд же, безперечно, страшно перелякається і зразу ж піде на уступки.
План, безумовно, сміливий, але простий і певний. І треба було бути "вкрай заїденими опортунізмом", щоб не пристати до нього. Іра так і сказала другій половині нашої організації, яка не погодилась з нами. А не погодившись, розуміється, одкололась од нас.
Ну, це, само собою, не могло спинити нашу половину. Тим паче, що ми мали в руках такі чудові "пункти"! От тільки з економією мого батька виходило трохи складніше. Річ в тім, що він держав цілу зграю черкесів, які день і ніч їздили круг маєтку і всі. як один, мали гвинтовки й на гаї.
Певно, що при таких умовах туди треба було послати чоловіка, який би міг добре розібратись і справитись з цими обставинами.
Звичайно, що таким чоловіком був я. Так, це був я. Але в мені сидів дракон. В мені сиділо гибель драконів. Я, наприклад, любив мою мамуню. Вона була буржуйка, вважала, що селяни за те бідні, що багато грішать, але я любив її. Це був дракон — я знав, і його треба було вбити без вагання, але коли мамуня приїжджала в город, я навіть пропускав збори "Червоного Півня" й бігав їй в аптеку, в крамниці, до кузин.
І мамуня так лякалась усього. А коли лякалась, то серце їй так билось, що очі ставали великими-великими, напружено болючими, й сама вся робилась такою безпомічною. І завжди тихо й ніби злякано прислухаючись до чогось, говорила:
— Це пройде... Це пройде... Але я сказав рішуче моє "я".
І темним вечером одним, в призначений час, переодягнений у драну свиту, стару шапку й руді, величезні чоботи, що совгались мені на ногах, я тихо постукав у віконце до Іри.
Вуличка вже заплющила свої віконниці і, загорнувшись в палісаднички, тихо дрімала.
З-за акацій батюшчиного садка обережно одним оком визирав червоний місяць, такий червоний, ніби він страшенно пнувся, здержував сміх, підглядаючи, й того почервонів увесь.
Рипнули двері ґанку. Рипнули подзьобані жовтенькі східці, на яких в пекучий день виступає смола жовтими сльозами.
Зсередини вікна завішані були плахтами та великими хустками. А на столику в кутку у зеленім абажурі, як в китайському брилі, горіла лямпа. І Іра від пояса до землі була освітлена, а лице й груди в затінку. Але сердитий вихор з боку лоба все ж видно було. Він так само буйно й нетерпляче стримів догори, ніби сердився, що не пускають його кудись, куди він тягнеться з малих літ. У Іри
все ніби стриміло кудись: і лямпа з гострим абажуром, і висока купка подушок, і тонкий гнучкий її стан, і кров її, що завжди заливала спочатку смугляні щоки, а потім гналась хвилею угору, в лоб і в вуха.
— Ви готові, значить? — суворо озирнула з ніг до голови мене.
Була чого незадоволена, ще більш поривчаста й лаконічна.
Я недбало і з сухо-діловитим виглядом усівся на стільці під патретом Богдана Хмельницького й почав говорити.
Отже, значить, вона завтра вранці виїжджає до наших в економію. Вона чула, що Галя заслабла трохи і, як ніжна подруга постановила провідати її. Там вона не спить. Рішуче, ані-ні... Пильно слідкує. Як тільки з'являється вогонь, вона вмент всіх будить і всі тікають, куди придумають уже собі там.
Що?... Про це вже говорили?... Нічого... Як от кажуть: "сім раз одміряй"... Принцип дурний, власне кажучи, а іноді... Ні, неважко!
Отже, як все щасливо обійдеться з ними, вона сідає на коня... Ні, це справді незручно...
Ну-да, прийде прямо пішки до того ліска, де вони колись агітували вдвох Омелька Задрипаного... Пам'ятає? Він ще з-під лоба неймовірно поглядав на неї... Так от туди...
Там він ждатиме... Коли все добре, він зараз же іде назад.
Вона, звичайно, розуміє, що йому рішуче не ходить тут про всякі там родинні сентименти, але... Йому цілком байдуже, як там справиться з своєю бідою якась панота, хоч би це його власна родина була, але він гадає, що це необхідно для самого діла. Взагалі він дуже просив би, щоб не думали, що якісь родинні мотиви можуть спинити його в тому великому... Він, звичайно, звик до сімї, але... І йому тяжко...
— Вам треба вуса наставні почепити! — сердито перебила мене Іра.— Неодмінно. У вас е такі вуса?
— Ні, нема!
— Глупо. Надзвичайно глубо. У вас надзвичайно Ідіотські вуса. Ви це знаєте? Вони у вас з ніздрів ростуть... От так...
Вона приклала два пальці до ніздрів і провела вниз. (У мене, справді-таки, були ідіотські вуса).
— А посередині нічого... Лисина якась... Глупо... Дійсно, посередині була таки лисина.
— Тип українських вусів... — нетвердо сказав я.
— Що? — із здивованою зневагою зиркнула на мене.
— А, ну да... Українські вуса, звичайно, так ростуть... Спочатку на кінцях, а потім посередині. Коли посередині заросте, то на кінцях вони будуть вже довгі...
— Ну? — чудно й строго дивилась мені в лице.
— Що "ну"?
— Ну, так що ж з того?
— Та те, що в мене, значить, будуть гарні вуса... Це нічого, що тепер такі. Це певний знак: як на кінцях раніше починають рости, значить будуть довгі... Та розуміється! Інакше, ви подумайте самі, як би могли бути...
— Значить, у вас чудові вуса?
— Я цього не кажу, але...
— Фу! Які ви дурниці мелете! — раптом сердито встала.— Ну, при чому тут ваші вуса? "Українські вуса"... Перш усього, ви — шовініст. А потім... Фу, який ви!... Ні, вам рішуче не можна йти на це! Ну, куди ви підете такий? "Вуса"... Господи!
Круто одвернулась і поривчасто одійшла до вікна. Поправила хустку.
— Знаєте що? — вмить повернулась до мене й пильно озирігула з ніг до голови.
Ех! Очі в неї були! Великі, тонко зрізані з кінців, темно-сині, як вечірнє небо коло хмари; губи строгі, також зрізані з кінців в тонкі рисочки. Там в кінцях, буває, дрібно-дрібно дрижачи, непокірливо розгоряється таки дзвінкий, дитячий сміх.
— Ви зараз... Прошу слухати уважно! Ви зараз скинете з себе всю цю єрунду... Чуєте? Роздягнетесь собі вдома й ляжете спати. А завтра заявите, що не можете. От і все.
Серце холодно занило. Наче взяли та накрили його мокрою ганчіркою, а накривши, ще й притиснули.
Мовчки підвівсь я, надів свою шапку і сказав, тихо-тихо сказав:
— До побачення...
Прудко глянула, поривчасто підійшла до мене, здерла з глови мою шапку й шпурнула її на своє ліжко. (Шапка впала якраз під подушки. Люба моя шапчинка! — я довго потім губами шукав, яким саме боком вона притулилась до подушок).
— Сядьте! Зараз мені сядьте! На цей стілець!... І слухайте... Слухайте: як тільки ви мені чогось злякаєтесь... чуєте?... як тільки не осилите своїх... своїх... забобонів, краще не появляйтесь тоді мені... Ух, лучче не показуйтесь на очі!... Я говорю це цілком рішуче. І годі!... Прошу такими жалібними очима не дивитись... От. А теперь ось... ось вам ваша дурна шапка і йдіть. Ідіть моментально. Все... Ну? Ще, може, схочете прощатись? Заплакати може? Фу, який ви!...
— Дайте мені вашу руку... — прошепотів я. Чогось мені голосу бракувало, сам не знаю чому.
— То ще для чого?
— Так...
— Обійдеться без рук... Значить, завтра або післязавтра вночі. У ліску... Ідіть.
— На одну хвилиночку руку...
— Я вам кажу, йдіть. Чуєте?
Пішов, чи то пак: переставив одну ногу, потім другу, помалу, з усиллям повернув ручку дверей, ніби на ній висів цілий світ і переправив ногу за поріг.
— Чекайте!
Вмент причинив двері й озирнувся.
— Ви, той... Ну, чого так дивитесь? Глупо... Ви взяли револьвер?
— Взяв...
— Ну й добре. Ідіть. Ну, чого? Фу, терпіть не можу, коли так дивитесь. Наче три зуби разом болять...
Низько похилив голову й посунув знову ноги.
В сінях теплий дух васильків і трави. Десь мабуть, вінок на стіні висить із васильків.
Ще одні двері, надвір.
— Чекайте, ви не одчините... Тут треба знати. Ну, прошу-прошу... Ну? Не смійте... От. Ідіть.
Нічка тепло та м'яко війнула в лице.
Зачинилися двері. Потім раптом швидко заклацала защіпка і двері знову наполовину одчинились.
