На пристані - Винниченко Володимир

Він схоплюється і почина слухати...

— Параход!.. Параход іде! — починають турбуватися всі.

Самотній парубок теж підводиться, несміло дивиться на Дніпро і знов лягає. Турбування було даремне, бо гудок від "буксирного". Всі вертаються, і коло самої парубкової голови розсаждуються дівчата. Одна з них, русява, з великими мрійними очима і якимсь повним жалю виразом губ, уважно дивиться на парубка і одвертається. Потім знов озирається і, зустрівшись з його сумним зляканим поглядом, знов одводить свої очі і почина щось шепотіти своїй сусідці. Та також дивиться уважно на парубка.

— Чого ви на мене дивитесь? — тихо говорить він. — Хіба я вам що зробив?

В голосі йому чується щось також злякане і хворе.

— А хіба не можна дивитись? — сміється сусідка.

— Усі дивляться... Наче я... що... Ви, мабуть, думаєте, що то я витягнув у того хлопця гроші?

— Еге! Драстуйте вам!.. Того, що вкрав, вже піймали давно, а ми ще будемо на тебе дивитись!.. — хита головою сусідка.

Русява ж мовчки не зводить очей з його, пильно обдивляється на його босі ноги, на хворе злякане лице, на страшну убогість його убрання.

Парубок якийсь мент дивиться на сусідку своїми мутними очима і знов тихо говорить:

— Мені так страшно... Ви не будете бить мене?

— Хто бить?

— Ви...

— За що?

— Я боюсь... Ви, може, не знаєте... що той... Дівчата здивовано дивляться на його. Він підводить голову і сідає зручніше.

— Де ж твоя одежа? — питає сусідка.

— Нема... Я так... Я покинув хазяїна... Мене хотіли вбить...

— Хто?

— Щось як поженеться, а я тікать і покинув... І чоботи були... За Єлисаветом... У полі... Воно як поженеться, а я тікать та й утік...

— Може, ти їсти хочеш? — пита русява. Парубок зиркає на неї, потуплюється і нічого не одповідає. Русява схоплюється, біжить до своєї одежі і хутко вертається з великим шматком хліба й сала. Парубок несміло, не довіряючи, дивиться на неї і не бере.

— Та бери ж. Чого ти? — ласкаво говорить вона.

— А ви ж... вам же... самим треба.

Йому, видно, страшенно хочеться їсти, але він все-таки не насмілюється взяти і тільки скоса подивляється на протягнутий хліб. Але дівчата силою всовують йому хліб і сало в руки, і він почина жадно їсти. Вони навмисне одвертаються і починають щось байдуже балакати проміж себе. Раптом обидві хутко обертаються: схилившись головою за дуби, безпомічно звісивши руки з хлібом, парубок голосно ридає.

— Чого ти! — здивовано, стурбовано і з жалем в голосі скрикують разом дівчата.

— Ви такі... добрі... Вам... вам... мабуть, самим... треба хліба... Нате... Я не хочу...

І парубок поверта до їх своє мокре, негарне, худе лице і протягує надгризений, невеличкий вже шматок хліба. Здивовані дівчата, не знаючи, що говорити, мовчки дивляться на його.

— Беріть... я не хочу... Ви мене ще битимете. Дід казав, не їж і не кажи нікому... Всі так дивляться на мене... Я не міг більше служити... Там в економії б'ють. Я утік і грошей не взяв.

— Та як же ти тікав так? Та це в тебе й нема нічого? Ні одежі, ні грошей, нічого? — з глибоким жалем пита русява.

Парубок дивиться на неї, і очі його знов укриваються слізьми. Незв'язно, плутаючись, він починає говорить, і можна розібрати тільки, що він десь служив, утік звідти і тепер голодний, без одежі вертається в Полтавську губернію додому. Можна також розібрати, що голод одняв у його розум і що цей страх, який дивиться з його хворих, божевільних очей, буде вже все життя давити його злякану душу, буде страшними привидами носитись в його слабому мозку і не буде вже спокою нещасній жертві всяких "економій".

Потроху коло парубка збирається ціла валка заробітчан. З глибоким жалем вони дивляться на замученого брата, і хто знає, які думи, які почування пробігають по них. Хто зна, чи не будуть і вони повертатись додому такими, чи зостанеться в їх душі цей жаль і чи не заросте їхнє серце жорстким бур'яном злоби на всіх і на все?

Знов далеко на Дніпрі густо і глухо гудить гудок, і знов всі біжать до берега, слухають, розпитують і мляво вертаються назад.

— Буксирний!

Парубок, згорнувшись під дубами на голій землі, тихо схлипує і здригується. Стає все темніше й темніше. Далеко нагорі жовтіють городські вогні і нагадують, що там живуть самі довольні люди, що там живуть ті, які забрали собі і розум парубка, і сили його, і честь сих дівчат, і щастя всіх сих змучених, стомлених людей; забрали і розкошують в тих спокійних, гарних домах, не на голій землі й не за недогризеним шматком чорного хліба.

Балачки стихають. Дніпро задумливо, журливо плюскотить об берег хвилями, і темний сам, здається, знає долю сих чекаючих людей і хмуро хмуриться од неї.