Про діяння Гільгамеша - Логвин Юрій

Плакали, голосили жінки й сестри загиблих воїнів. Співали й танцювали родичі тих, що повернулися. Віддав тоді Гільгамеш родинам загиблих частку їхнього лазуриту, срібла й золота.

І ніколи ще не було такого багатства, бо Гільгамеш навіть до кожної святині приніс і поклав перед ногами бовванів по шматові лазуриту. І підносили хвалу жерці і жриці славному герою Гільгамешу, що обсипав всі храми і святині славного міста Урука дорогими дарами.

Гільгамеш був щасливий від того славословлення, що йому співали, влаштував гучний банкет. З-за столу герой повів до своїх покоїв ту блудницю, що побачив у день смерті Енкіду. І коли він обережно притис до себе це звабливе, зовсім юне гнучке тіло, то раптом відчув тугу. Знов охопив розпач Гільгамеша, і подумав він: "Помру я! Помру!" І якийсь ніби інший голос сказав йому: "А чого ти хочеш? Чого ж бо ти бажаєш? Невже ти хочеш жити вічно?" — "А чому б мені й не жити вічно? Адже я напівбог і напівлюдина! Адже я вславив себе подвигами, і скільки я ще подвигів зможу вчинити, якщо я буду жити вічно!" Тоді ніби інший його голос сказав: "А тобі вже не будуть в смак ці подвиги. Скільки ти звів жінок? Тепер тобі жінкц звичайні не в смак. Тобі тільки до вподоби блудниці, які чинять розпусту..."

Гільгамеш пестив тіло цієї юної жриці, а в його голові боролися наче дві людини. Одна казала йому: "Замирися з тим, що ти помреш!.." А другий голос не згоджувався: "Ні! Я ж не тільки герой. Я напівбог. У мені змішані глина з сріблом!" І сказав перший голос йому: "Ну що ти поробиш? Якби ти був тільки з глини, такі думки тебе не жахали б, не смутили б твою велику душу. Якби ти був з срібла, то ти б про це теж ніколи не думав. Ти був би богом. Людські турботи й гризоти не чіпали б тебе зовсім і не стосувалися б тебе..."

І відвернувся Гільгамеш від блудниці, закусивши зубами свою засмаглу руку. Потім він підвівся і встав...

Прийшов Гільгамеш до будівничого. Побачив, як вкладають раби з цегли гору, мурують кімнати. Сподобалось йому те рівне лицювання стін, і він сказав:

— Той лазурит, що приніс я з далекої гірської країни, поклади на стелю. Втопи його в земляну живицю, виклади блакитне небо над моєю труною.

І тоді ще сильніше охопив його сум і жалість до себе. Він відчув прохолоду всередині грудей. Стерпло йому серце від того жалю. Знов згадав свого друга Енкіду, могутнього побратима, з яким вони ходили за далекі гори, перемогли славетного Хумваву. І повернувся Гільгамеш до палацу. Пив на самоті вино і нікого не пускав до себе: ні блудниць, ні магів, ні танцюристів, ні співаків.' Лежав він на левовій шкурі, пив вино із глечика, що йому подавали через завісу.

А вино забивало голову, мов важкою глиною. Проте, як високу глиняну греблю потроху пробиває знизу чисте джерело, розмиває по краплі вода, так і прозорий сум знаття своєї смертності розмивав, розвалював глиняну ваговитість сп'яніння. Гільгамеш, врешті, піднявся, і та глина з нього обпала. І тільки гіркота лишилася від випитого вина. Гільгамеш вийшов з палацу і, не бачачи перед собою нічого, крім зелених і червоних плям, протер очі й побачив, що все подвір'я наповнене його воїнами та слугами. Всі вони були при зброї.

— Який я радий, що в мене такі вірні воїни і слуги! То скажу вам — підемо на північний захід! Підемо через болота, в країну горбисту, болотисту, підемо діставати малахіт для зелених стін моєї домовини.

Підперезався він важким золотим поясом, взяв золотий чингал, ваговиту мідну сокиру і спис, поклав собі на голову золотий шолом.

Не гаючи ні хвилини, все військо вирушило з міста. А перед брамою стояла його улюблена блудниця Шамхат з молодою жрицею. Він спинився, пропустивши повз себе загін своїх вояків, і спитав її:

— То ти наказала всім воїнам, щоб чатували вони при палаці?

— Так, мій повелителю! Я ворожила і наворожила, за три дні ти захочеш піти в похід. Звістила про це магам й жерцям. А вони сказали ватажкам загонів.

Гільгамеш погладив її чорне, з сивиною волосся і заглянув в її чорні очі:

— Як то так, що цар і повія роблять одне? — спитав лютий цар Урука.

Відповіла блудниця Шамхат:

— То чи не завжди повія має бути при цареві? Завжди так було, є і вовіки-віків буде.

Всміхнувся їй Гільгамеш, на хвилю забувши про те, що він має померти, і сказав їй:

— Ну що ж, я повернуся, і ми відсвяткуємо моє повернення.

І він пішов за браму. А Шамхат з своєю молоденькою ученицею піднялася вгору по сходах на вежу. Стоячи поруч охоронців міста, дивилися вони довго, як ідуть воїни. Сухими глинистими горбами, то зникаючи в опадках, то виринаючи на грудах, ідуть славетні воїни. А попереду сам Гільгамеш, і сяє його золотий шолом. І вже скидався загін на маленьку гусінь, яка переповзала з горбка на горбок. Голова тої гусені раз по раз зблискувала золотими бризками, поки зовсім не поринула за далекі фіалкові горби пустелі...

...Довго не було Гільгамеша в золотому шоломі та його воїнів. Та пройшов час, і одного ранку в сіро-блакитній імлі над водою з'явились вітрила. Побачили дозорці зі ступінчатої башти зикурату зблиски золота на носі переднього човна. І наказано було палити жертву богам. Все місто вдаряло в бубни й барабани. Причалив караван суден до берега. Разом з воїнами витягли ті грубі, широкі, плескодонні човни на похилий берег, вкладений полив'яною цеглою. Зіскочив Гільгамеш з головного човна. Шдхопили його на льоту руки рабів і міської сторожі і понесли великого героя до головної брами річкової. А за ним ішов його загін. Несли тіла вбитих, загорнені в очеретяні кулі. Знов не один день лунала весела музика курними вулицями Урука, розносилася з багатих палаців та убогих хатин. Сліпі старці з арфами, зробленими з дерева з далеких країв, оздобленими барвистими візерунками, співали і вславляли героя Гільгамеша за його незрівнянні подвиги. Славили вони похід переможний в далеку країну, де над багном підіймаються ліси й гори. А в тих горах бродять кочові племена, що постійно воюють з усіма і ніколи не перемагають. Племена ті охороняють гори з зеленого каменю малахіту. А воїни Гільгамеша звоювали тубільців і привезли повні човни каменю.

Гільгамешеві в палаці було весело, і взяв він з собою двох розпусниць — Шамхат і її ученицю, і творив він перелюб з ними, закрившись таємно в своєму палаці. Потім обридли йому блудниці, прогнав він храмових повій і чарівниць. Зробилось йому легко, і вийшов він до свого народу, а народ вже чекав на нього.

Пішов Гільгамеш подивитись на свою гробницю. І народ ішов за ним. Йшли безбороді, безвусі, з жіночими тілами і обличчями жерці. Співали тонкими голосами хвалу герою Гільгамешу, що скрізь переміг чужі народи і повернувся в свою рідну країну, в своє славне місто Урук.

Подивився Гільгамеш на гробницю, і був він дуже врадуваний тим, як будують, як оздоблюють її.

— Зроби власноручно напис, що гробницю цю для великого і незрівнянного героя та доброго царя Гільгамеша будував його славний будівничий.

Мовчки тричі вклонився будівничий Гільгамешеві і сказав:

— Дякую, мій повелителю.

— Я знаю, що ти хотів би читати глиняні таблиці з мого палацу. Дозволяю тобі бувати в ньому та читати записане на камені, на глиняних і вощаних таблицях.

Вклонився будівничий:

— То для мене найбільше щастя і найбільша честь, мій добрий царю, що дозволив мені торкнутися мудрості старих, тих, що пішли від нас, що нема їм ніякої участі і долі в наших ділах. Тільки слово їх скам'яніле в знаках лишилось, і вже не донести до нас його звуку й вимови, тільки зміст ми бачимо...

Знов гуляв Гільгамеш. Влаштував гучні банкети для свого народу і для гостей з інших міст. Та гулянка не була його народові тягарем. Бо все те, що народ приносив до царського палацу, Гільгамеш виставив на майдани, на вулички і на завулки свого міста. Народ танцював і веселився. Той самий народ, що проклинав його і таємно плював йому в слід, що кожного разу намагався вибухнути заколотом проти нього і знищити його жорстоку владу. Тепер народ, напоєний власним вином, нагодований мукою і фінішами власного виробу, був щасливий і п'яний. Славою величав свого великого й лютого царя міста Урука, незрівнянного героя, великого воїтеля Гільгамеша.

Гільгамеш тим часом потай вийшов з банкетної зали. Всі поперепивалися — його сановники і прості воїни, блудниці і жони придворних його служак, їх доньки і розпусниці, дівиці незаймані, яких привели матері до храму.

Гільгамеш вислизнув потихеньку з палацу. Було переддення. Пройшов Гільгамеш повз сторожу, що, зморена вином і їжею, куняла поволі. Не було в нього люті. І якби то було іншим разом, Гільгамеш відтяв би голову своїм чингалом кожному з цих нерозважливих охоронців. Та зараз гризла його зовсім інша турбота. Знов згадав він, що нема з ним Бнкіду. Що він також помре. Вирішив піти Гільгамеш до схрону табличок, які виготовували його батьки, діди і прадіди, де було записано знання і закони попередніх поколінь.

І ще одна думка непокоїла його, і він думав про час своєї смерті, про смерть всіх людей, про кінечність буття. І про кінець усіх своїх подвигів.

У передденній імлі у ставку склилася вода. Віддзеркалювались у воді рожевокрилі фламінго, і поруч з тими рожевокрилими фламінго купалася молоденька дівчинка, донька наглядача за квітами, раба-єгиптянина. Присідала вона у воду і бризкала срібною водою. Гільгамеш подивився на неї, замилувався. Не відчув він до неї ніякої хтивості. Милувався її струнким тілом. Пройшов він через кущі, привезені з південних аравійських країн. Не було йому страшно, тільки думка його в голові билась — чи ж не вийде хто з-за стовпа і не вверже йому в горло гострого чингала. Знав Гільгамеш, що стогнуть під ним люди. Знав, що багато є радих до його смерті, але йшов він, опустивши руки, і думав: "Чи ж вийде хтось?" Але ніхто не вийшов, ніхто не кинувся на нього. Тільки якась тінь примарна майнула попереду і зблиснула на нього зеленими іскристими очима.

Підійшов Гільгамеш до сховища і натис на двері пахучого левантійського кедра. Двері на дерев'яних петлях з рипінням розійшлися всередину. І замість темряви в книгозбірні Гільгамеш побачив, що яскравим світлом палають два смолоскипи, заправлені земляною ропою. Схилившись на дерев'яний ящик, сидів його будівничий.