Про діяння Гільгамеша - Логвин Юрій

Гільгамеш спитав:

— Є ще блудниці у вас?

— Є,— відповіла вона.

— Де вони?

І Шамхат прошепотіла щось і показала йому рукою на синє запинало із срібними зірками. Ввійшов туди Гільгамеш і побачив п'ятьох дівчат, одна вродливіша від другої. Побачив одну жагучопривабливу, найкрасивішу, яку будь-коли бачив. Лють схопила його від того, що Шамхат ховала цю дівчину від нього. Ступив він знов на поріг, відхилив запинало, щоб крикнути їй, що вона оманлива й брехлива і що він їй цього не подарує. Але побачив, що вона стоїть навколішки перед бовваном, спітніла, з розпатланим волоссям. Плаче біля ніг боввана і чіпляється за його ноги, намагаючись підвестись, і не може. Скригнув зубами Гільгамеш і зайшов до кімнати, до схрону, де було п'ятеро дівчат.

І раптом одна, наймолодша, з розплилим тьмяним поглядом, підвелася навколішки і підняла з підлоги тонке запинало. Обгорнула ним тонкий стан. Закинула кінець тканини за плече. Притримуючись за стіну, підвелася. Вона дивилась на нього захоплено й віддано. Тоді він сказав:

— Принеси вина.

Вона принесла вина. Він випив, і коли сили почали повертатись до нього сповна, він наказав принести ще один глек вина. І почала повертатись до нього тяма, почав до нього повертатись глузд. Відвернувся він від тих чотирьох, що непристойно застигли. Пожадливо допивав другий глечик. Рідина, налита в шерхуватий глек, який просочувався вологою і від цього злегка потріскував і ставав тьмяним від низу, наче ропа з нього виступала. Та раптом в його голові, яка починала випливати наче з якогось туману, знов волала страшна думка: "Ти помреш! Помреш! Помреш!"

Гільгамеш подивився поглядом переляканого лева в лице маленької блудниці, і від того вона ще з більшим захопленням вибаньчилась на нього. Він простяг їй пустий глек, але глек випав і розбився. І вони так стояли з простягнутими руками — могутній, лютий і свавільний цар, герой, найсильніший серед всіх людей, і мала блудниця. В голові Гільгамеша проспівав наче хтось слова: "Розбився глек і витекло з нього вино, впала стіна і піднявся порох, роздерлась завіса і наплинула пітьма, зайшло сонце і опустилася ніч... Все кінчається. І скінчився день, і все кінчається..."

Здалося йому, що стіни, карбовані червоними і чорними візерунками, стеля, викладена лазуритом, відгукуються до нього: "Все кінчається... Все кінчається..."

— Іди по вино. Найміцніше, найдавніше вино.

Принесла вона йому два глеки. Випив він і не міг

прийти до тями, не міг затуманити свою душу, стишити біг свого шаленого серця.

Вийшов Гільгамеш на сонце і пішов по пустому місту. Жодної істоти на вулицях. Тіні впали чорними різаними скибами на випалену землю, на вибитий порох землі.

Гільгамеш прискорював кроки — страх гнав його по місту, калатав у його серці, стискував його м'язи на спині. Ступав під стіною міста, яку наказав змурувати, коли почав своє правління. Йшов він по колу свого міста, весь час вона була праворуч, і йшов він і йшов, і то тінь була йому під ногами, то десь за спиною, то топтав тінь, то обертався на тінь, яка лягала на землю. І знов він опинився біля того місця, де він вийшов з вулиці від храму. І майже бігцем попростував до храму Гільгамеш. І невідступно перед його очима випливав висихаючий його товариш Енкіду, могутній борець і звитяжець.

Прибіг Гільгамеш до храму і наказав Шамхат:

— Поклич всіх наложниць, жриць, всіх блудниць! Нехай принесуть для мене все вино з погребів і співають пісень! І нехай умастять камінного бога міррою та оливою і заколять йому жертву! Надішли свою служницю до мого комірничого, він дасть для жертвоспалення...

І почався дикий банкет у храмі.

Заливався Гільгамеш вином. Танцювали перед ним дівчата, палали смолоскипи і палили жертву перед богами, поливаючи ті зображення кров'ю жертовних тварин. Наказав він прийти воїнам із храму війни. Били в кімвали безбороді євнухи, грали на арфах співаки з жіночими грудьми, танцювали дівчата. Над усім плинув запах умащень, солодкого диму, розлитого вина. Гільгамеш намагався випити якомога більше і сипав туди п'янке зілля, яким не тільки дурманять, а й вбивають людину. Але після кожного ковтка йому знову ввижався Енкіду, з якого спливав рідкий піт і насичував дороге покривало.

Звівся Гільгамеш. Переступаючи обережно через блудниць і воїнів, вийшов він і побіг до свого палацу. Хоч і палило його страшне сонце, та все одно не міг він ні втратити свідомості, ні сп'янитися.

Прибіг Гільгамеш до палацу і навшпиньки зайшов до покою, де конав його друг Енкіду. Біля хворого стояли два маги. Один витирав його дорогою тканиною висоновою, а другий тримав срібну таріль. Впав Гільгамеш і цілував порепані п'яти свого друга, гладив його волохаті холонучі ноги, але не чув уже Енкіду його ласки. Гільгамеш рвав на собі волосся, смикав свою синю бороду. Сльози рясно бризкали з його очей, і гикавка стрясала левине тіло.

Чому я розпусничаю, чому впиваюся, коли гине мій товариш, мій єдиний Енкіду, мій вірний друг, мій найкращий воїн?! Хто ж тепер зо мною піде в далекі гори по кедри левантійські? Хто зі мною спуститься до моря? Хто замість мене піде в царство підземне, в царство, щоб розвідати, як там? Хто піде? Чи виконаю тепер я всю роботу, покладену на мене богами? О мій Енкіду, підійми свої рамена, розведи свої руки, зіпрись своїми п'ястуками об камінну підлогу! Дихни глибоко, нехай заживуть твої груди! Не покидай мене!

Застогнав, заплакав Гільгамеш, але Енкіду вже не чув його. Він конав. І коли почав хрипіти його друг, Гільгамеш схопився і побіг у розпачі по місту. Ніде не було жодної істоти, над візерунчастим листям пальм не було жодного сокола. Закричав Гільгамеш, упав посередині торговища. Схопив він обома руками землю з-під своїх ніг і посипав порохом собі голову. Заплакав він, заридав, роздер собі груди в розпачі і спитав себе: "Що ж я робитиму тепер?!"

Повернувся Гільгамеш до покоїв і побачив запалі ніздрі Енкіду, гострий ніс і бороду, що почала відростати наче на очах. Чоло обтяглось сірою шкірою по кістці. Під тою шкірою видно набряклі сині судини.

Гільгамеш опустився навколішки, приклав своє вухо до грудей побратима і не почув уже биття серця. Скутий жахом, він навшпиньках відійшов. Показав пальцем чародієві, щоб той послухав. І той помацав на шиї жили, а тоді проказав лише одне слово. З другої кімнати вийшли плакальниці, розідрали на собі одяг, впали навколішки, почали дряпати собі нігтями тіло й обличчя. Закалатав маг у кімвали, ходячи навколо тіла Енкіду. А Гільгамешу раптом стало легше, наче щось обірвалось йому у нього всередині. Чим більше він плакав, тим ясніше ставало в його голові, тим смуток все віддалявся від нього.

Він наказав справляти пишний погреб Енкіду. Три дні квилили плакальниці. І поки три дні вмащали Енкіду, людину, що прийшла з лісу від звірів до міста і вславила себе невмирущими подвигами, Гільгамеш сидів на своєму троні. Сидів сумний, але просвітлений, йому в цей час не хотілося нічого. А в палаці весь час танцювали навколо померлого плакальниці і храмові жерці і жриці. Вже за великим Енкіду заклали в могилу його собак і гепардів... І слухаючи жалобний спів храмових блудниць і плакальниць, чуючи удари барабанів і кімвалів, свистіння й хрипіння сопілок, Гільгамеш подумав, що час уже і йому мурувати собі гробницю. І покликав він до себе свого зодчого Урушта. Прийшов до нього вже зовсім лисий чоловік, якому й не треба було голити голову. Тільки були намальовані брови в нього на попеченому сонцем, обвітреному суховіями лиці.

Мовив йому славетний Гільгамеш:

— Мій будівничий, зроби мені усипальницю. Зроби стелю, щоб синя вона була, як небо, щоб стіни були червоні. Зроби мені одвірки зелені, труну таку, як блакитний день в далеких горах.

Вклонився Урушта і відповів:

— Великий царю, буде зроблено! Тільки немає в нас лазуриту для блакитної стелі. І малахіту, щоб зробити зелені одвірки. Немає в нас і левантійського кедра, щоб мурувати червоні стіни.

І сказав Гільгамеш на те:

— Мій будівничий, буде все! Викресли її на глиняній палетці, зроби всі малюнки, вирахуй все, що треба. А лазурит буде!

І після погребу друга Гільгамеш вмився, помолився всім богам. Зібрав свою дружину, озброєну важкими мідними сокирами, списами, мечами. Поклали воїни на мулів запаси стріл та дротиків, камінних куль для пращів.

Підперезавшись туго ременями, вийшла дружина на сході сонця і пішла на північний схід.

Вони йшли десять днів і десять ночей, аж поки не дісталися до нагірної країни, де був лазурит. Кожен з дружини Гільгамеша кинув у порох свого ворога, зросив кров'ю його землю. Але Гільгамеша цікавили лише копальні, де наказав він бранцям набирати синій лазоревий камінь, надовбувати його великими брилами, відламувати з стін урвища, складати в кошики й міхи. Навантажили весь здобуток на мулів. І пішла дружина вниз із нагір'я. Йшли воїни позаду всього каравану невільничого з захопленою здобиччю. І падали захоплені в полон без їжі, без питва. Вмирали один по одному воїни Гільгамешеві, вбиті стрілами й дротиками, що летіли їм у спину з-за кожного звороту гірської дороги. Та, зрештою, вийшли вони в степ, і відстали від них переслідувачі. І несли воїни тіла своїх мертвих товаришів, а полонені везли вантаж лазоревого каменя. Падали вони від сонця, від спраги, від нестачі їжі.

Але впертий Гільгамеш, що йшов попереду, підбадьорював воїнів, вимахуючи жезлом, і штовхав полонених вістрям списа.

Та, зрештою, й полонених майже не лишилося, а ті, що лишилися, не могли нести тягар. І тоді Гільгамеш забрав у них весь лазоревий камінь, зав'язав його у велику волов'ячу шкуру і кинув собі на плечі. Під тим страшним тягарем, який роздавив би звичайну людину, який підломив би ноги найміцнішому буйволу, Гільгамеш ішов, карбуючи в пустельному степу свої широкі сліди золочених сандалій.

Нарешті вони побачили на обрії зелені вершки пальм, осяйне золото останнього щаблю зикурату. І закричали воїни пересохлими губами, захрипіли, вимахуючи руками. Один воїн не міг далі йти — впав на коліно. Гільгамеш вхопив його лівицею, взяв за рамено й повів його так, тримаючи в руці. Інші воїни йшли, чіпляючись за глиняну потріскану землю, підганяючи мулів і висохлих, мов скелети, бранців і бранок.

Підійшли вони до воріт.