Життя і творчість Бориса Антоненко-Давидовича - Чуб Дмитро
Я не люблю її, бо давно вже, відколи випадково (як і багато нас) потрапив до тог психологічної колізії, що звалась "стати свідомим українцем", я виплекав собі ненависть до Петра і його діл". І далі закінчує свої міркування так: "Не для нас, не для України Петро поставив колись дибки клишоногу Московію і погнав гарапником загнуздану Росію на північ, захід і південь. Не для нас! З Петровської кузні під Полтавою українська шкапа подалась у віки з розгрваним черевом і тельбухами, що волочились нею шляхом аж до 1917-го".
Так кожен нарис цього видання приносить не лише описи краєвидів, виступи письменників, зустрічі з цікавими людьми, а багато історичних фактів, відомостей, що збагачують читача незнаними або забутими відомостями з нашого минулого.
До речі для автара властивий також і легкий гумор, що забарвлює майже всю його творчість першого десятиріччя.
Ще 19926-го року Антоненко-Давидович почав писати великий роман "Січ-мати", уривки якого друкував в журналах "Життя й революція" та "Глобус". 1933-го автор подає цей роман певно, першу частину "Нащадки прадідів" до В-ва "ЛіМ", звідки його було послано на рецензію до ЦК партії, але назад він не повернувся. Того ж року Антоненко-Давидович друкує уривок з роману "Борг".
Та прийшли для нашого автора, як і для багатьох інших письменників тяжкі часи: безпідставні напади в пресі, обвинувачення в незробле-них гріхах, масові арешти письменників та інтелігенції. Ніби рятуючися від тієї кампанії, Антоненко-Давидович виїжджає до Алма-Ати (Казахстан), де працював редактором художнього сектору Крайвидаву, готував саме антологію української літератури казахською мовою, як 2-го січня 1935-го року його було заарештовано й безпідставно засуджено на 10 років. Але, замість десяти, пробув на засланні 21 рік і лише 1956-го року повернувся до рідного Києва з надломленим здоров'ям. Проте письменник привіз з собою новий роман "За ширмою", який вийшов друком 1963-го року і перевиданий в Австралії в 1972-му.
Як довідуємося з автобіографічної статті "Сам про себе", Антоненко-Давидович почав писати свій роман на засланні в 1953-му році, видно після смерти Сталіна. Про це він згадує так: "Та ось у березні 1953-го року я зненацька відчув такий потяг до творчої роботи, якого не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходити в початківцях, марячи, мов сновида, образами й характерами. Вільними від фізичної робота годинами, а то й ночами, коштом відпочинку й сну, я припадав до клаптиків паперу, пишучи роман "За ширмою". Далеко від України, в хаті сільського шевця, де я квартирував, під стукіт шевського молотка й часом сварку та п'яну лайку майстра-кустаря та його замовців, я гарячково працював, не уявляючи навіть, чи залишилось щось у мене від колишніх літературних здібностей, чи я розгубив і рештки їх на тих "розпуттях велелюдних"... "В процесі роботи я радісно констатував, що залишилася незайманою моя мова, яка довго вакувала без практичного застосування. Виходило, що, втративши в житті все, я зберіг найдорожчий свій скарб!" Таким чином, повернувшися в червні 1956-го року до Києва після страшної "мандрівки", письменник почав новий період у своїй творчості.
Роман, як бачимо, приніс у літературу нову
тематику і нові мистецькі фарби. Цей психологічний твір змальовує життя родини українця-ліка-ря Постоловського, який був заарештований в Україні на початку війни. Його було помилково запідозрено в бажанні передатися до німців, і по арешті він незабаром опиняється аж в Узбекістані, де бракувало лікарів. Тож його таки звільнюють з-під арешту й дають працю в місцевій лікарні.
Родина лікаря Постоловського складається з дружини, сина і матері самого лікаря. Конфлікт виникає поміж дружиною лікаря і матір'ю, тобто .між невісткою і свекрухою. Мати розповідає малому свої казочки, по-своєму виховує, а мати хлопчика, зрусифікована малороска (у першій редакції, в журналі, була вона росіянкою Д. Ч.), виступає проти того, що навчає мати. Зав'язуються глибокі суперечки. Невістка — порожня ледача міщанка, що свою нікчемність прикриває бажанням стати маляркою, ненавидить свекруху, цькує її й ображає. Стара тяжко переживає, сумуючи за своїм Переяславом, а син, лікар Постоловський. через безліч праці не приділяє уваги тим непорозумінням. Мати більшість свого часу проводить за ширмою, в кутку синового кабінету. Звідти часто чути тільки важкі зідхання, а пізніше й приглушений стогін, бо мати вже захоріла на пістряк. А коли син кинувся, то було вже пізно. Вона вмирає, а він везе її ховати до рідного Переяслава.
Отже автор ніби порушив у своєму романі стару проблему-тему взаємин батьків і дітей. Та нове тут бачимо в нових обставинах, зовсім на новому ґрунті — на тлі життя й будівництва Узбекіс-тану. Автор з великим чуттям і психологічною глибиною показав постать забутої безпорадної матері. Твору не можна читати без хвилювання. Антоненко-Давид ович показав тут себе великим майстром людської душі. З великою любов'ю змальовує він і працьовиту узбецьку людину, так на роботі, як і в приватному житті. Тож твір має і велике виховне значення, особливо для нашої молоді.
Не даром роман викликав жваві суперечки, обговорення. У пресі з'явилось чимало й нападів, а ще більше прихильних відгуків, листів з подяками. Літературознавець Л. Бойко слушно підкреслив у своїй ґрунтовній передмові до вибраних творів письменника "На довгій ниві": "Повість за ширмою стала цікавим, своєрідним і помітним явищем не тільки в творчому доробку письменника, а й усієї української прози останнього десятиріччя". А відомий поет Василь Симоненко писав до нашого автора:
"Дорогий Борисе Дмитровичу! Нарешті Ваш роман доповз і до Черкас. Вчора, оббігавши пів-міста, я ледве придбав для себе одного примірника. Мені було дуже радісно, що книга, котру я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично.
Кажуть, що завжди найсильніше перше враження. Але це, мабуть, правдиво, тільки тоді, коли твір мілкуватий і тримається на зовнішніх оздобах. "За ширмою" я не перечитував, а читав захоплено, відкриваючи ті грані і вловлюючи нюанси, що при першому знайомстві лишились чомусь поза увагою... Сердечно дякую Вам за чудову книгу, за ті години творчої й естетичної насолоди, котрі Ви подарували своїм твором і мені, і багатьом-багатьом читачам. З синівною шанобою схиляю голову перед Вашим талантом і зичу Вам довгих і плідних років життя"...
Ніби на відзначення 75-річного ювілею Анто-ненка-Давидовича, варшавське в-во "Чительник* випустило цей роман "За ширмою" у 1974-му році польською мовою ("За параванем") тиражем 7290 примірників в перекладі Станіслава Рихліць-кого. Оригінальну обкладинку з суперобкладинкою зробив Мар'ян Стахурський. Для автора, який від 1971-го року перебуває під цілковитим бойкотом з боку українських видавництв (зрозуміло, що це наказ влади) цей факт е відрадною подією в його житті.
Варто згадати, що цей твір перевидано українською мовою і в Австралії заходами Філії ОУП "Слово", з післясловом автора цих рядків та з фінансовою допомогою "Української Висилкової Книгарні" в Мельборні.
Цю тему про взаємини батьків і дітей, про материнське серце з великою силою таланту змалював Антоненко-Давидович і в своїй повісті "Слово матері" (1964).
До більших і важливіших літературних полотен нашого автора належить і мисливська поема "Семен Іванович Пальоха" (1967), окремі розділи якої друкувалися й давніше. Фактично, це низка мисливських оповідань, де головним персонажем є сільський дивакуватий дядько Семен. Спершу можна подумати, що це синтетичний образ, але потім переконуємось, що це реальна постать, що має свої власні погляди на життя, свою філософію. Розповідь іде від самого автора, який разом з приятелями вирушає на полювання і щоразу зупиняється над Дніпром біля Козачої могили в дядька Семена, який веде їх полювати на качок, розповідаючи різну бувальщину. Серед дійових осіб бачимо навіть поета й мисливця Максима Рильського.
Новішим виданням Антоненка-Давидовича є збірка "Здалека й зблизька", що вийшла друком в середині 1969-го року. Це збірка літературно-критичних нарисів про творчість Тараса Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, а також кількох сучасників автора книжки: Степана Ва-сильченка, Василя Блакитного, Максима Рильського, Євгена Плужника, Бориса Тенети та Володимира Свюори. До збірки входить також і низка творів на інші теми. Це поради молодим авто рам, як писати твори, яку вагу в творчості має мова, про основні принципи літературної творчости, про деяких горекритиків і кололітературних графоманів.
Читаючи цю збірку, ще раз переконуємось, що в особі Антоненка-Давидовича маємо не лише автора талановитих епічних полотен та видатного мовознавця й перекладача, а й першоклясного літературознавця, ерудита не лише в своїй, а і в літературах інших народів, у їх культурних надбаннях. Творчість наших велетнів літератури, в його нарисах, не засмічених соціологічним лушпинням, постає перед читачем у всій своїй силі, значимості й красі, як великий національно-літературний скарб.
Окремі нариси забарвлені цікавими особистими спогадами про письменників-сучасників, які вже відійшли з життя, зокрема про свого вчителя Степана Васильченка, а також про Бориса Тене-ту, Максима Рильського. У розділі "Критика і критики" автор розповідає, якої шкоди наробили свого часу різні "критики-верхогляди", які розмножилися були на початку 30-х років. Вони навіть критикували Тараса Шевченка, Толстого, Чехова. Такі критики, пише автор, напали свого часу і на його повість "Смерть", закидаючи націоналізм, антисемітизм та інші лиха. Згадує також, як один з таких критиків закинув йому антисемітизм за слово "архиерей", думаючи, що це означає "архиєврей". Автор згадує і коньюнктурників та пристосуванців, які "вчора писали про певних відомих письменників "за упокій", а сьогодні, при зміні кньюнктури, з таким же піднесенням сідають писати "за здравіє".
Можна з певністю сказати, що це найперше торкалося такого наклепника і пристосуванця, яким був О. Полторацький, який свого часу надрукував гостру статтю проти Остапа Вишні під огидним наголовком "Що таке Остап Вишня", а як Остап Вишня повернувся з заслання, то написав "хвалебну" статтю.
Найновішою книжкою Антоненка-Давидови-ча, що з'явилася друком після багатьох поневірянь, є мовний порадник "Як ми говоримо", у видавництві "Радянський письменник" у 1970-му році.
