Похорон - Франко Іван

Нїхто з присутних там
Такого, знать, не надіявсь фіналу.
Трівожне "ах!" почулось з поміж дам.

Забув ся й князь, музикам дать сиґналу
Не зміг ся; клопітно панове в низ
Схиляли очи, боячись скандалу.

Лиш я стояв спокійний. Перун блис
І вдарив, — більш чого менї боять ся?
Безмірний холод мов клїщами стис

У мене серце... Зрадця! Зрадця! Зрадця!
Лунало десь — чи в мнї, чи то в округ?
Уста-ж безстидно почали всьміхать ся.

В тій хвилї князь шепнув одному з слуг,
І сей підбіг до мене й нахилив ся.
"Чи хочуть пан промовить дещо в слух?"

Почувши се, князеви я вклонив ся.
Сей задзвонив. "Пан Мирон промовля."
Всїм важко стало, вид у всїх змінив ся —

І скрізь тиша мертвая залягла.

ІХ.

І я почав: "Шановний ґенерале,
Позволь, щоб я тобі сказав два слова.
Твоя правиця — хай і так, зелїзна,
Та думка в тебе, вибачай — дубова.

"Нї премії від тебе нї догани
Я не жадав і о твій суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, се доказ,
Як мало ще знайомий ти зо мною.

"Один мій вчинок своїм ліктем змірив
І мовиш: "Зрадник! Всякий се розчовпа."
От так слїпий в слона обмацав ноги
І мовить: "Слон подібний є до стовпа."

"Та не в докір тобі се я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щирійший; те, що всї скривають,
Ти виявив і варт за се подяки.

"Тож не тобі одному — як на теє
Пішло вже, що сказати правду мушу —
А всему сему збору, всему сьвіту
Правдиво я свою відслоню душу."

(При тих словах душная атмосфера
Проя́снилась, розтаяло студене
Пригнобленє, повеселїли лиця,
Цїкаво позвертали ся до мене).

"Я є плєбей, — сказав наш ґенерал, —
Що вів і зрадив хлопськеє повстанє,
І на плєбейських костях допоміг
Здвигнуть арістократів пануванє.

"Чи справдї так? І чим же я плєбей?
Тим, що родивсь у низькій, хлопській хатї?
Немов і князь не міг родить ся там?
Не родять ся плебеї і в палатї?

"Чи є плєбейське що в моїм лицї,
В моїх чутях і помислах і мові?
Нї, з роду я плєбейства ворог, рад
Його знївечить у самій основі.

"Від перших лїт, коли в мнї тямка встала,
З плєбейством я воюю без упину.
І я плєбей ? Нї, я арістократ!
Таким родив ся і таким загину.

"Я з тої раси, що карку не гне,
Глядить житю і смерти в очи сьміло,
Що любить бій, що просто, грімко йде
На визначене їй судьбою дїло.

"Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,
Що вів Жидів з неволї фараона;
З тих, що їм дана власть і цїль висока,—
Житє чи смерть, все є для них корона.

(На лицях моїх слухачів заблисне
Де-де легенький усьміх іронїчний;
Мене мов прутом він по серцї цьвіга,
Та я спокій ще вдержую стоїчний).

"Се правда, я сей хлопський бунт підняв,
Щоб люд сей вирвать з вашої неволї,
Щоб збуркати його з важкого сну,
Зробити паном на свойому полї.

"Я гнав його немов лїнивий скот,
В огонь і в сїчу, в труди й небезпеки,
Щоб знївечить плєбейські всї інстинкти,
Щоб гартувались лицарі-запеки.

"І близька вже була моя побіда,
Та я пізнав, що се побіда мас,
Брутальних сил, плєбейства і нетями,
А так не хтїв я побідити вас.

"О, я пізнав, що так вас побідивши
Своєї місиї я не сповню,
Що ворога я посаджу на тронї,
Під власний дім підкину я вогню.

"Я бачив, як ті лицарі завзяті,
Що йшли в огонь, що бились як орли,
В душі своїй були і темні й підлі,
Такі-ж раби, як уперед були.

"Я бачив, що якоїсь іскри треба,
Щоб душі їх розжеврить, запалить,
Щоб вуголь їх в алмаз перетопив ся, —
З такими-б тілько міг я побідить.

"І я зломав той знаряд непридалий,
Спокусу дешевих побід відверг,
Бо краща від плєбейської побіди
Для них була геройська смерть тепер.

(Всьміхались дами. Де в кого з панів
Явились знуджені, квасниї міни, —
Сказати-б то: "Бреши собі здоров!
Ей, грубшим вас кінцем заїду для відміни!)

"Народню справу мав я погубити,
А вашу власть скріпить від того дня?
Не вже-ж ви так слїпі, що власний розум
Вам не кричить на се: брехня! брехня!

"Чого не мав сей люд для повної побіди ?
Фізичних сил? О нї, він мав їх тьму.
Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри,—
І се, панове, се я дав йому.

"Всї ті, що згибли у остатнїй сїчи,
Ну, чим були-б вони в спокійний час?
Раби, воли, що прожили-б весь вік свій
Хиляючись, працюючи на вас.

"Тепер вони погибли як герої
І мученицький приняли вінець.
Їх смерть — житє розбудить у народї.
Се початок борнї, а не кінець.

"Тепер народ в них має жертви взір
І ненастанний до посьвят підпал;
Їх смерть будущі роди переродить,
Вщепить безсмертну силу — ідеал.

"А ви — ну, що дала вам ся побіда?
Зміцнила вас? О, нї! Зміцнила ваші пута!
Для вас вона сим памятна одним,
Що зрадою і підлістю здобута.

"Для вас вона — пухкий, затрутий хлїб.
Гнилі — ви гнити мете дальш від неї.
Я — вас скріплять ? Я викопав вам гріб,
Бо я — арістократ, а ви — плебеї.

"О так, стискайте зуби й кулаки!
Я гордо се говорю вам, без ляку:
Ненавиджу вас всїх і бриджусь вами,
Ви перфумовані плебеї в фраку!

"Ви паразіти з водянистим мізком,
Ви неробучі, загрібущі руки,
Ви, у котрих з усїх прикмет зьвірячих
Лишились тілько хитрощі гадюки!

Тут гамір, крик скажений заглушив
Мою промову. З місць усї зірвались
І против мене тлум цїлий спішив.

Сї за склянки, ті за шаблї хапались,
Ревли : "Мовчать ! Розсічемо ! Проч з ним!"
Блїдиї дами за мужчин ховались.

Я не дрогнув між натовпом грізним.

X.

В тій хвилї залунало: Бам! Бам! Бам!
Дванацята година! Чи година?
Бам! Бам! Бам! Бам! лунає тут і там.

Здаєть ся, в містї дзвонів половина
Реве. Бам! Бам! Все дужше, все міцнїш!
Немов якась могутня хуртовина

Страшенні тони бють! Немов той спіж
Росте, а з ним росте і тонів сила,
А кождий душу прошиба, мов ніж.

Бам! Бам! Бам! Бам! Мабуть заголосила
Уся земля і з жаху вся тремтить
І вся вона — розритая могила.

А голос все міцнїє, бє блакить...
Нї, се блакить є тим великим дзвоном,
А велитень по ньому бє що мить!...

Бам! Бам! Гримить погрозою, проклоном,
Розпукою. І косу смерть взяла,
Щоб все житє скосить одним розгоном.

І в залї стала враз юрба цїла,
Закаменїла. Почало мінить ся
Яркеє сьвітло. Зразу поплила

Пурпура, мов кровавая криниця;
Вона пожовкла, — в жовтім блиску тім
Вид трупів разом приняли всї лиця.

Ось блиск посинїв, і страшенний грім
Чи з неба? з пекла? все зглушив, основи
Землї затряс, і похитнув ся дім.

А сьвітла блиск зробивсь фіолєтовий,
А там зелений. Всї пани й панї
Були мов тїни, мов екран ґазовий:

Крізь них було все видно на стїнї.
Лиш князь сидїв, цинїчно усьміхав ся,
Очима знак якийсь давав менї.

І тих очей його я так злякав ся,
Що скочив мов опечений. Де я?
Чого я тут? В яку нору запхав ся?

На сьвіт! На сьвіт! Уся душа моя
Кричить: на сьвіт! Хай там землї основи
Валять ся! Хай пекельная змия

Роззявлює пащеку, хай окови
Мене чекають — тілько відси пріч!
З поміж сих трупів, що не ждуть обнови!

І з залї вибіг я у ясну ніч.

XI.

Ясна ніч. Не чути грому. Не здрігаєть ся земля.
Небо чисте, фіолєтом місяць землю осьвітля.
Тихо скрізь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;
Вулиця безлюдна, довга, мов набитий сріблом шлях
Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стріла.
Ряд домів високих в тїни, другий ряд — одна, цїла,
Нерозривная фалянґа сотнями скляних вікон
В низ поглипує трівожно: бач, надходить похорон.

З разу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви,
Білі мундури кроваві і оружя всї в крови.
Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,
Та не чути анї згука, хоч, здаєть ся, грать хотять.
Далї конї ряд за рядом в такт копитами сїчуть,
Та нї ржаня, нї коменди, анї стуку їх не чуть.
Далї котять ся гармати, чорний ще від диму спіж,
Та пливуть так тихо-тихо, тїни не плили-б тихійш.

А за ними знов піхота, знов кіннота наче дим,
Знов музика, ґенерали, офіцири, піп один;
А за ним чотири конї, чорні, темний мов туман,
Тягнуть тихо наче тїни величезний караван.
Він укритий хоругвами, та вінцїв на нїм нема,
А на верха домовина, таємниця мов нїма.
Величезна, чорна — тілько металеві окутя
Блискотять — остатнї іскри знівеченого житя.

Анї жінка, анї мати, анї дїти, анї рід
Не ступа за караваном, не рида мерцеви в слїд,
Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:
Ті волосє рвуть собі, сї мабуть хотять ридать,
Руки ломлять, бють ся в груди, виски пястями товчуть;
Але тихо! Нї риданя, анї шелесту не чуть.
Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес;
Тілько дзвони все голосять, зорі глипають з небес.

І почув я жаль великий за мерцем таємним тим,
Що така народу сила тихо так іде за ним.
І почув я, що чимсь близький він менї, що к тим юрбам,
К похоронному походу прилучить ся мушу й сам.
І почув я, що на серцї менї важко, тисне грудь,
Наче в сьому похоронї винуватий я чим будь.
"Хтож сей мрець?" — хтїв я спитати, та бояв ся, що згрішу,
Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.

Але в серцї те питанє все клубило ся, мов гадь:
"Хто-ж сей мрець, кого такії маси вийшли провожать?
Хто ті люде, що, здаєть ся, сотнї тисяч їх ідуть,
А нї гомону, нї стуку, анї шелесту не чуть?"
Дармо зиркаю в їх лиця: щось знайоме є у всїх,
Та якийсь серпанок білий заслоняє риси їх.
Де в кого отверті очи, та без блиску, мов скляні;
Та затулені у иньших, мов ідуть в глубокім снї.

Величезний хід той суне, суне тихо, наче мла;
Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стріла.
Два ряди домів без прорви, наче ґвардия нїма,
І здаєть ся, анї краю, нї кінця їм десь нема.
"Хто сей мрець ?" клубить ся в серцї те питанє, наче гадь.
"Хто сей мрець?" — свого́ сусїди врештї зваживсь я спитать.
Не підводячи обличя, не розплющивши очей
Відповів сусїд мій глухо : "Мирон, Мирон мрець отсей."

"Мирон! Мирон!" Що за Мирон ? Все сказати би волїв !
Але чом же серце в мене похололо від тих слів ?
Чом уста мої поблїдли і трясуть ся і мовчать,
Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?
Я підводжу очи в гору: ось вже й вулицї кінець:
Величезна чорна брама, а на нїй з огнїв вінець;
Під вінцем огнистий напис блимає, немов ільща:
"Хто сюди війде, надїю най на віки попроща."

XII.

Хрести, хрести, хрести в вінках тернових,
Без написів, лиш огник, що горить
На кождім гробі — знак, що там, в дубових

Дошках, чиєсь горяче серце спить.
Хрести й огнї довжезними рядами...
Аж на кінцї, де на цїлець ступить,

Зївають челюсти нової ями.
Тут зупинив ся караван. Весь люд
Розставив ся при гробі тім кругами.

І не було жалібних сьпівів тут.
Зняли із каравана домовину
І вже край гробу на землї кладуть.

Один із війська виступив на глину,
На горб, щоб добре всїм його видать,
І рік, схиливши голову в долину:

"Позволите, панове, річ держать?"
Немов від вітру колоски на полю,
Схилились чола.