Похорон - Франко Іван

Скінчу в моментї."

V.

"Панство любе, жарт на бік!
Говорім про річ практично.
На остатнїй наш успіх
Я дивлюсь досить критично.

"Чи там Бог, чи чорт нас спас,
Се вже як собі хто віда;
Ще одна така побіда,
І могло би буть по нас.

"Хоч то звісно, що наш рід
Зріс не з солї і не з ролї,
Але нинї иньший сьвіт,
А як бють, то "bardzo boli".

"А в тім — як чий смак! До ката!
Може й доси є такі,
Що по над вино й дївчата
Люблять рани й синяки.

"Я — в покорі признаю ся —
Не числю себе до них,
Без тих боїв, війн страшних
І без слави обійду ся.

"Я не буду величать
Тих, що на вчорашнї бої
Йшли відважно, так сказать,
Як правдивиї герої."

(На лицї князевім тут
Іронїчний усьміх мигнув,
І він зараз в иньший кут
В своїй мові лука вигнув).

"Я, панове, дипльомат,
Що по бою лїчить страти,
Лїчить зиски, щоб завдати
Ворогови крайнїй мат.

"Те, що ми здобули в бою,
Се побіди перша часть;
Тілько праця головою
Перемогу всю нам дасть.

"Трупи... кров... ну, слава — все
Виглядає сїро, буро.
Що за плід се принесе?
Нумо думать pro futuro!

"Хто нам вкаже ясний шлях,
Як держать в руках здобуте
І приборкать племя люте
Не бючись з ним по полях,

"Без пожежі, крови, сварів,
А спокійно й певно, той
Варт найвисших лаврів, дарів,
Той найбільший з нас герой."

Музики грім. І оплески і брава...
Та князь на них уваги не звертав, —
Він знав, що варта в тій громадї слава.

По хвилї ґраф помалу з місця встав,
О склянку брязнув і князю вклонив ся,
Від него дозвіл річ держать дістав.

Гладкий, здоровий, він відсторонив ся,
Щоб рушитись свобідно, наче слон,
Що серед сойму зьвірів опинив ся.

Почав. Різкий, твердий його був тон.

VI.

"Що тут довго міркувати?
Чи міркує той, хто мусить
З диким зьвірем воювати?
Бє і дусить.

"Дав нам Бог минути смерти,
Непокірних дав побити, —
А що з рештою робити ?
Тілько дерти.

"Всякий спосіб тут придалий:
Сила слова і жандарма,
Щоби тлум отой зухвалий
Гнути в ярма.

"Перша річ, щоб був він голий!
З бруду, голоду, хробацтва
Щоб не вибив ся нїколи,
І з жебрацтва.

"Друга річ, щоб був він темний,
Знав, що думать — сьмішно й підло,
Що він раб, хробак той земний,
Панське бидло.

"Третя річ, щоб був безличний,
Дав собі плювати в морду,
Знав, що всї для него мають
Лиш погорду.

"Хлопську як зігнеш натуру?
Гладь смирнїйших і біднїйших,
Щоб з богатших і бутнїйших
Дерти шкуру.

"А тим псюкам, недоукам,
Що хтять люд підняти к собі,
Куку в руку, або буком
Бух по лобі!

"А ті школи, відки вийшла
Лютих псів на нас когорта,
Всїх докторів, професорів —
Геть до чорта!

"Ті ґазети, що до бунту
Піднимали люд той клятий —
Видусити, зруйнувати
Всї до шпунту.

"Ті спілки, крами і каси,
Зсипи, читальнї громадські, —
Все те — зборища лайдацькі,
Без прикраси.

"Виняти їх з під закона!
Лиш один для них — до ката!
Дать параґраф: заборона,
Конфіската!

"Або згинем по жебрацьки
Або сильними руками
Вибєм дух з них гайдамацький
Канчуками.

"Жадних прав! Нї навіть шепту
Про якісь новії ери!
А на бунт одну рецепту:
Манлїхери.

"Хлоп до працї, не до ради,
До податків, не до складок,
До грабель, а не до шпади —
Се — порядок.

"Його річ — покора й жертва,
Як лиш бульбу, хлїб і борщ ма;
Його сьвятощі, то церква,
Двір і коршма.

"Се наш ґрунт. Пожруть дракони
Нас, коли зійдемо звідси
Лиш держімо ті закони
Твердо! Dixi."

Музики грім. Панове плещуть браво,
До ґрафа тиснуть ся і ґратулюють,
З усїх боків стискають руки жваво.

Лиш дами троха кривлять ся, вахлюють
Горячі лиця. Чути десь: "Fi donc!
"Брутально! Нас вони компромітують!

"Які прінціпи! Що за грубий тон!"
В тій хвилї князь потис за срібний дзвоник,
Се знак тиші. І з місця встав барон,

Щоб говорить. Він скочив наче коник
І випрямив свою дрібну фіґурку
(Його здрібніло й кликали бароник).

Меткий, верткий, мов ляльочка на шнурку,
Він славив ся між панством лібералом —
(Не даром дїд його носив ярмурку!).

Він говорив, мов кінь, що гонить чвалом,
І фирка, рже, біжить, копитом гряне;
Тут патосом сипнув, там комуналом,

Вертівсь як вуж, коли на хвіст хто стане.

VII.

"То вже Монтескє сказав, панство моє,
Що кождий народ в таких правах жиє,
Які заслужив собі мати.
І се також певне, що висловив Міль,
Що тілько висока, величная цїль
Упавшого може підняти.

"Ми ниньки в упадку подвійно тяжкім;
Нїхто нас не любить, не маєм на кім
Оперти ся в хвилї негоди.
Своєї держави не маєм давно,
Лишилось нам предків надбанє одно:
Здобутиї ними народи.

"Лишились безсмертниї унії ті,
Непорвані звязки і шлюби сьвяті,
Заключені скрізь добровільне,
Та сума симпатий покревних племен,
Що нам запевняла від давнїх давен
Панованє в них неподільне.

"Підношу се з натиском, панство моє:
Се плуга, не шаблї панованє є,
Культурности а не розбою;
Ми не для забору у край сей ішли,
А в жертву себе ми йому принесли,
Його захищали собою.

"Ми сьвітло проґресу у варварства тьмі.
Що гнув ся народ сей у панськім ярмі—
Потрібно було й натурально:
Ми висші ідеї плекали в той час,
Він працї, порядку навчив ся від нас,
Втягнув ся, піднїс ся морально.

"Отсе, моє панство, є наш заповіт,
Котрим живемо ми вже тисячу лїт,
Його нам забути не вільно!
Що хлоп збунтував ся, се сумно,— та нам
Не мстить ся, а дбать, щоб він каяв ся сам,
Піддав ся нам знов добровільно.

"Що всїх непокірних ми витяли в пень,
Се добре, та є се пів дїла лишень, —
А друге почнімо в сїй хвили.
Зробім, щоб пізнали безглуздий свій гнїв,
В нас бачили своїх природних панів,
Щоб нас шанували й любили.

"Канчук, конфіската, відбиранє прав,
Гнет, здирство, усе те, що раяв пан ґраф,
Тепер се є анахронізми;
Хосен з них непевний, а певний скандал.
Що скаже Европа? Перед трибунал
Істориї станем якіж ми?

"Се, панство кохане, не фрази пусті:
Усе для нас мусять лишить ся сьвяті
Традициї нашого роду.
Як згодять ся буки, жандарми, раби
І той наш величнїй девіз боротьби
"За нашу і вашу свободу"?

"Тепер орґанїчної працї пора!
Хай згине шляхетська натура стара,
Шляхетське недбальство й неробство!
Полїтика наша така має буть,
Щоб землю і серце народа здобуть,
Uobywatelić to chłopstwo.

"На економічному полї в сих днях,
У банках, щадницях, спілках, копальнях
Чекає нас праця подвійна;
У моїм умі вже малюєть ся враз,
Широка, богата, спасенна для нас
Полїтика інвестицийна.

"Кінчу. О коби було слово моє
Мов дзвін, що заснути в ночи не дає
І геть градові жене хмари!
Щоб страх розігнало ще сьвіжий отсей
І пристрасти більма зняло нам з очей,
Прогнало минувшини мари!

Вжеж певно, що́ скаже громада, те й я
Робити-му, хоч би розвага моя
В тім бачила злочин і згубу, —
Тож я піднимаю свій голос отсе :
Вважайте, панове, на все, а над все
На нашу батьківщину любу!"

Музики грім. Лиш дехто кине бравом.
Панове кривлять ся. В громадї тій
Не в тонї якось бути лїбералом.
Барон своє сказавши сїв як стій.
Він змучив ся, зопрів, розчервонїв ся,
Мов би пробіг через різковий стрій.

Князь задзвонив і шум успокоїв ся,
І промовлять підняв ся ґенерал,
Що в бою чести й сорому наїв ся.

Старий рубака. Боєвий сиґнал
Для него був, мов для коня острога,
Але стратеґії нї в зуб не знав.

У небезпецї знав лиш шаблю й Бога,
Страх смерти був зовсїм йому чужим.
"Честь або смерть! Все простая дорога !"

Се був девіз його. Крутих стежин,
Побіди без найбільшого зусилля
Не знав, дипльоматичних крутанин

Ненавидїв. Бій був йому весїлля,
Найвисша проба мужеських чеснот. —
Житє й людей цїнив він лиш відсїля.

Почав, вином прополоскавши рот.

VIII.

"Коли по битві коло Саляміни
Щасливі Греки почали шукати,
Хто з них найбільше заслуживсь Елладї,
Кому би першу надгороду дати,

"То по глубокій, мудрій застанові
Рішили: Кождий так боров ся сьміло,
Таким палав чутєм патріотичним,
Всю силу й душу клав у спільне дїло,

"Що надгороди першої нїкому
Народ признать не може й не бажає.
Бо надгороди тої справедливо
Сам себе кождий гідним уважає.

"От так і в нашім тім остатнїм бою,
Коли вже ворог бив без застанови
Не в армію, не в вежі, анї в мури,
А в нашого істнованя основи,

"Коли здавалось, що на нас повстали
Не люде, але всї живла природи,
Земля, повітрє і вода і скали,
Що вже остатнїй нам конець приходить,—

"В тім бою кождий з нас стояв так твердо,
І сили й ум сплітав в одно огниво, —
Що надгороду дать комусь одному
Булоб несправедливо й неможливо.

"Най кождий сам собі таку признає,
Якої варт перед самим собою.
А другу надгороду тим признаймо,
Що головами полягли у бою.

На третю надгороду, панство любе,
Є тут аж два між нами кандидати:
Заслуги їх усїм вам добре звісні,
Тож розсудїть, кому її признати.

"Один в момент найтяжшої зневіри,
Коли топір уже блищав над нами,
І бачилось, нема для нас ратунку,
З біди нас вивів хитрими словами.

"Не військовою штукою, не жаром
Чутя на подвиг він підняв громаду,
А ворогови труту влив у душу,
Його спокусив на відступство й зраду.

"Се правда, ворог сяк чи так побитий,
Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди,—
Та я міркую, що гнила побіда
Хиба гнилої варта надгороди."

Між панством шум. Всї лиця простягли ся.
Князь кинув ся, мов голий у кропиві.
Та ґенерал немов того й не бачив,
І далї лив слова медоточиві.

"А другий кандидат — той що недавно
На нас провадив армію ворожу,
Топтав і бив і гнав нас без пощади,
І впер нас у зелїзну огорожу;

"Той сам, що нас притис на край загуби,
В остатнїй хвилї відмінив свій намір,
До нас пристав, нам видав сили й пляни
Противників і став для нас як шамір,

"Як камінь той чудовий, що від нього
Скляні й зелїзні прискають ся стїни,
Додав нам духа, насталив нам руки
І вивів нас із згуби і руїни.

"На трупах тих, що вчора звав братами,
Плєбей здвигнув тріумф арістокрациї;
Свою вину змазав він морем крови, —
Взір дивної, страшної абнеґациї.

"Не вхожу в наміри його — хай судить
Їх Бог! Його-ж страшне, велике дїло
Придавлює мене своїм розміром, —
Йому признаймо надгороду сьміло!"

Грім оплесків. Гучні, скажені брава.
Всї встали. Ґенерал пугар подвійний
У руки взяв, до мене наближив ся
І так сказав — блїдий, та супокійний:

"Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,
За те від нас вам слава і подяка.
Ще хвилечку заждїть, хай щире слово
Вам висловить старий, тупий рубака.

"Ви демократ, плєбей і консеквентно
Робили те, що мусїли, мій друже.
Ви підняли на нас народ розжертий, —
Як ворога я поважав вас дуже.

"Як зрадили свою ви рідну справу,
Як перейшли до тих, що хоч приймають
Услугу вашу, але вам чужиї,
І рівним вас нїколи не признають —

"Тодї для мене вмерли ви, мій пане,
Сплили мов гук нестрійного акорду,
Ми визискали вас, та нинї маєм
Для вас лишень обридженє й погорду.

"Не вірте усьміхам і комплїментам!
Для нас ви ворог, зрадник і простак.
Не ждїть, щоб я свою подав вам руку!
А се здоровлє ваше пю ось так!"

І о поміст пугар з усеї сили
Він кинув і пугар лиш бренькнув раз,
І прис на тисячі дрібних відломків,
Вино-ж, мов кров, оббризькало всїх нас.

Мертва тиша.