Архімед - Дрофань Анатолій

Хмурячи брови, дід сказав йому:

— Хоч ви й говорили, Миколо Кіндратовичу, що моє діло тільки копати, але я копати колодязя там, де ви показали, не буду... От що хочте, а не буду.

В того брови здивовано підскочили:

— Чому це так?

— Тому, що тут є вода не за п'ятнадцять метрів, а за вісім... Ось тут.

І дід показав місце якраз з протилежного боку на будівельному майданчику.

— А вам що, не однаково, де копати? — запитав технік, червоніючи.

— Ні, не однаково,— відрубав дід, дістаючи з кишені кисета та починаючи майструвати з газетного паперу цигарку,— бо не люблю дурної роботи.

Ту суперечку почули робітники, що вивантажували з платформи цеглу, і тепер теж з цікавістю слухали.

— А чого ж дурної? Ви одержите не за вісім метрів, а за п'ятнадцять.

— Це ж від кого я одержу?

— Від мене,— технік ткнув пальцем себе в груди. Дід примружив вії, мовби враз осліп, почав недобачати. Потім, ніби щось згадав, залився сміхом — нестримним, веселим, аж закашлявся.

— Чи чули? Ха-ха-ха...

Дід скинув кашкета, розкуйовдив волосся на голові.

— Ха-ха... Він буде мені платити! Чули?

Вмить обірвав сміх.

— А якими ж це грошима, молодий чоловіче, збираєтесь платити? Чи не го-су-дар-ственними, бува? Га? Чи тих грошеняток не жаль? Та якими б не платив, синку, а копати я не бу-у-ду.

— Я вас примушу,— процідив технік крізь зуби, ледь стримуючи гнів.

— Ні, дідька лисого,— одрубав дід і хотів було вже йти геть, та потім передумав, зупинився, зовсім сумирно, по-домашньому спокійно та розсудливе додав: — Гроші, то лихо їх бери. Але людям тут жити треба і брати в колодязі воду. Нащо ж їм кожного дня рвати руки, щоб лізти за п'ятнадцять метрів у землю, коли вода ось, під носом.

Хтозна, чим би закінчилася та суперечка, бо молодий технік мав, мабуть, крутий характер, та й дід, знав Павло, не дуже любив звертати з дороги, коли бачив, що правда на його боці. Аж тут приїхав інженер — огрядний, високий, в пенсне. Дід йому й розповів усе як було. Розповів і про те, як він півночі босоніж топтав землю, шукаючи, де найближче підступа водна жила. А потім ще й вовни під цеберки попідкладав.

— І ось саме в цьому місці вийняв вовну ранком мокру як хлющ. А ось тут, де почали копати, вона зосталася сухою, ніби на печі лежала. От я Миколі Кіндратовичу й кажу, що вода отам метрів за вісім, не глибше.

Слухав інженер діда та все замислено протирав хусточкою пенсне. Врешті каже:

— Ну що ж, Миколо Кіндратовичу, Данило Парфенович нас ніколи не підводив. Думаю, що й цього разу нам варто його послухати. А скоро ось ми копатимемо колодязі трактором, новою машиною, тоді й зовсім ця справа буде легкою.

Павло так зрадів тим словам, що готовий був кинутися навприсядки танцювати. Глянув на робітників, а ті теж переморгуються, посміхаються, мабуть, також раді за діда.

Коли почали копати колодязя на новому місці, Павло знову побачив діда таким, яким він був позавчора. Рукави засукані, кашкет аж на потилиці, очі загорілися, то до цебра щось промовляє, то жарт кине. І хлопці, що працювали з дідом, теж повеселішали.

Суперечка Данила Парфеновича з молодим техніком, певно, зацікавила всіх робітників. Вони раз по раз підходили до колодязя, мовби боялися — чи не промахнеться цього разу дід Архімед, чи не доведеться й тут копати на п'ятнадцять метрів.

Але на восьмому земля вже була мокра і важка, а на дев'ятому вдарило таке сильне джерело, що далі копати просто-таки годі було.

Зійшлися робітники з усього будівництва, зазирають у колодязь до діда, сміються, жартують:

— Ну що, діду Архімеде, водичка є?

— Ой братці, потопаю...— відлунюють цементові колодязні кільця дідів радісний голос.— Тягніть мене нагору, бо втоплюся...

Десятки рук хапаються за мокру, брудну линву, тягнуть з жартами, сміхом. Над колодязем з'являється велика чорна кована баддя, а в ній у гумовому плащі, вимазаному глеєм та глиною, дід. Потім він якось ведмедкувато, незграбно вивалюється на землю, починає роздягатися.

Робітники, обступивши його, сиплють жартами:

— Молодець дід Архімед!

— Та дід Архімед і на печі найде воду...

— Він тобі й серед долоні одкриє фонтан...

Раптом кремезний робітник у брезентових рукавицях голосно гукає:

— А де ж той?

Він не називає імені, та Павло й так розуміє, що йдеться про Миколу Кіндратовича.

Всі оглядаються навколо, шукають очима молодого техніка. Його нема. І, мабуть, тільки Павло бачив, як він, помітивши, що з колодязя тягнуть мокру землю, запалив свою маленьку люлечку й пішов кудись у той бік за вагони.

— Утік бідолаха...— приска зо сміху робітник у рукавицях і кумедно втягує голову в плечі.

Гурт регоче. Між рядами цегли, штабелями дощок, безладдям соснових колод в степ котиться те різноголосе, колюче:

— Ха-ха-ха...

А дід мовби й не чує. Заклопотано розв'язує мотузок, яким підперезано плащ, та ніяк розв'язати не може. Тоді хлопці допомагають йому, стягують за рукава плащ, фуфайку, чоботи. І дід враз стає маленький, щуплий, як підліток. Зосереджений і заклопотаний, він смішно розставляє босі ноги, надимає живіт, піднімає руки, починає робити "фізкультуру", щоб зігрітися. Обличчя його байдуже і навіть строге. Тільки в сірих очах діда, бачить Павло, скачуть веселі живчики. Ні, дума хлопець, не хитруй, діду, тобі все це не байдуже: ти не менш радий, ніж я, ніж оці люди, що так весело регочуть.